Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 76)

Анаїс мало не зареготала. Коскас помітив її скептицизм.

— У мене немає доказів того, що «Метис» співпрацює із французькою вояччиною. Але таке припущення видається цілком логічним. Не забувайте про головне. Засновники «Метиса» мали досвід у цілком специфічній сфері, пов’язаній із тортурами. Вони воювали в Алжирі. І виявилися на межі хімічних досліджень і, сказати б, досвіду застосування певних відкриттів на людях.

— Ви казали про засновників. Але ж вони, либонь, уже й померли?

— Авжеж. Але їхні діти підхопили цю естафету. Більшість із них належить до вершків місцевого світу. Якщо я назву вам імена, ви й рота роззявите.

— Я лише на це і чекаю!

— Якщо я опублікую сьогодні цього переліка, мене потягнуть до суду й викинуть із роботи. Тому скажу одне: ці люди належать до найвищого кола Бордо. Дехто посідає посади мерів у найпрестижніших містечках. Інші володіють славетними винарнями Жиронди.

Слово «винарня» прозвучало для неї сигналом тривоги.

— Яка роль мого батька в цьому холдинзі?

— Він міноритарний акціонер, проте має достатній вплив, щоб бути в раді директорів. Крім того, він виконує обов’язки консультанта.

— З вина?

Коскас зареготався. Часом вона поводилася немов дурепа.

— Ви ліпше знаєте кар’єру свого батька. Скажу так: він володіє ідеальними якостями для участі в діяльності «Метиса».

Вона нічого не відказала. Коскас запалив ще одну цигарку. Обличчя його вона не бачила, та не сумнівалася, що він посміхається. Задоволеною і нахабною посмішкою нишпорки, що скрізь пхає свого носа і не приховує втіхи, коли йому таланить вчинити капость.

Вона зціпила кулаки. Час повернутися до головної теми. До вбивств Мінотавра й Ікара.

— У ніч з 12 на 13 лютого неподалік від вокзалу Сен-Жан виявили труп чоловіка.

— Справді?

— Холдинг «Метис» може бути прямо чи непрямо пов’язаний з цією справою.

— Як саме?

У газетяра й голос змінився. У ньому вочевидь відчувалася жадібна цікавість.

— Поки що не знаю, — сказала Анаїс. — Напередодні в тому ж таки районі затримали чоловіка з цілковитою втратою пам’яті. А за три дні його і його подругу, з якою він жив, застрелили в Ґетарі два снайпери. Можливо, вбивці пов’язані з холдингом «Метис».

— У вас є докази? Щось конкретне?

— Більш-менш конкретне. Майже напевно вони працюють на агенцію, що належить холдингу.

— Що це за агенція?

— Запитання тут ставлю я.

— Добре. Але ви не сказали мені головного. В чому ви вбачаєте зв’язок між цими двома справами? Маю на увазі, між убивством на вокзалі Сен-Жан і подвійним убивством у Ґетарі?

— Поки що не знаю, — знову мусила зізнатися вона.

Коскас відступив у тінь.

— Небагато ви накопали.

Анаїс не відповіла. Коскас відійшов ще на кілька кроків. Цигарковий дим огортав його постать загадковим кружалом.

— Ви ж наче з’ясували особу вбивці з вокзалу Сен-Жан?

— У нас є підозрюваний. Не більше.

— І він дременув, еге?

— Ми його ось-ось зловимо.

Журналіст знову зареготався. Анаїс урвала його сміх.

— Чи має «Метис» якийсь зв’язок із грецькою міфологією?

— Якщо не брати до уваги назви, то ніякого. Слово «метис» грецького походження. Означає «мудрість». — Він видихнув цілу хмару диму в бік ліхтаря. — Це ціла програма.

Анаїс замислилася. Одне ніяк не пов’язувалося з другим. Із досвіду вона знала, що світ насильницьких смертей — це особливий світ. Зі своїм словником. Своїми способами. Мотивами. Що спільного поміж серійним убивцею і виробником фармпрепаратів? Між постачальником антидепресантів і стріляниною з «Гекати-2»?

— Ви йдете хибним слідом, — підтвердив її сумніви Коскас. — «Метис» — широко відомий промисловий холдинг. У них купа проблем, та це особливі проблеми. На них нападають, але з цілком інакших причин. Наприклад, ганять за клінічні досліди на людях, за те, що вони використовують недужих як піддослідних кроликів. Звинувачують у тому, що вони штучно роздмухують попит на свою продукцію і підсаджують на неї дедалі більшу кількість люду. Ось і все. Ніколи компанія такого масштабу не встряне до вбивств, про які галасують часописи.

— А їхні гадані зв’язки з армією?

— Так ото ж. Якби в «Метиса» постала проблема, що потребує розв’язання силовими методами, вони звернулися б до своїх партнерів. І ви ніколи ні про що не дізналися б.

Анаїс подумки погодилася з ним. Та тут на думку їй спала ще одна подробиця. 12 лютого охоронна агенція, філія холдингу, подала заяву про викрадення авто моделі Q7, яке їй належало, що доводило його цілковиту непричетність до вбивств.

— Як ви гадаєте, люди з «Метиса» можуть сфальсифікувати протокола жандармерії?

— Здається, ви так нічого й не второпали, — посміхнувся Коскас. — Якщо вірити чуткам, то «Метис» — це передовсім армія. Тобто жандармерія. Тобто поліція. Тобто всі ті, хто носить у Франції однострої. Усі, що охороняють лад і закон. Не можна сказати, що хробак промикнувся у плід. Хробак і плід — це те саме. Вони об’єдналися, щоб опиратися новим ворогам. Терористам. Шпигунам. Саботажникам. Усім, хто так чи інакше може загрожувати безпеці нашої країни.

У неї крутилося на язиці ще одне запитання, та журналіст уже зник у пітьмі. Вона лишилася віч-на-віч із мостом, із небом і безгомінням. Зате тепер вона знала, що їй треба робити. Спершу виспатися. А потім узятися до діла.

Зчепитися з Мінотавром власної міфології.

Допитати свого батька.

Він прокинувся удосвіта.

Знайшов кухню біля їдальні і приготував каву. Тепер він стояв біля широкого вікна й розглядав довколишній краєвид. Дніло, і перед його очима постали подробиці, яких учора, під дощем, він і не помітив. Ніяких валунів, пальм і оливкових гаїв. Їх заступили круті ущелини, червоні скелі, ялинові ліси і звивисті стрічки шляху, що петляв гірськими кручами.

З вікна відкривався вид на тіняву долину, яку наче затиснуло в лещатах узгір’їв. Горбкуватий, крижаний, колючий ландшафт — якщо потрапить до його щелеп каркас літака, вмить перемеле зубами. Нарцис споглядав те видовисько з утіхою. Долина уявлялася йому кам’яним царством, і він почувався тут у безпеці.

Із філіжанкою в руці він подався до іншого приміщення, що нагледів, коли йшов сюди. Пройшов коридором. Йому подобалася архітектура закладу. Капітальні стіни з необробленого бетону. Перегородки з того ж таки бетону, тільки помальованого. Ніяких викрутасів, ніяких зайвих оздоб. Лінії, поверхні. Та й годі.

А ось і комп’ютерна зала. На світлому дерев’яному столі вишикувалися п’ять моніторів. Він сів за перший, поклацав клавішами і впевнився, що комп’ютер з’єднаний з мережею. Увійшов у ґуґл і набрав у пошуці одне слово.

МОТРІЙКА.

Загадкове російське слово, якщо судити з вимови, яке він буцімто промовив над узголів’ям Ікара. Програма запропонувала йому 182 тисячі результатів, та йому вистачило малюнків у горішній частині екрана. Славетні російські ляльки з помальованого дерева, які вставляють одна в одну. Мотрійка — це лише російська дерев’яна лялька. Мотрійка.

Він сидів і розглядав їх. Бабці в червоних хусточках із рум’яними щоками. Круглі голови, круглі очі, контури, як у іванця-киванця. Усе воно скидалося на якийсь дурнуватий жарт. Що спільного було в цього слова, цієї ляльки, з його розслідуванням? Чому він по складах повторював це слово як молитву, стоячи навколішки біля мертвого хлопчини, що лежав із обгорілими крильми? Раптом його осяяло. Зарізяка з Бугенвілю казав, що для зв’язку з убивцями в темних костюмах використовується російське слово. Мотрійка?

Він переглянув декілька сторінок, присвячених мотрійкам. Техніка розфарбовування. Вишивки із зображеннями. Мотрійки-почепи. Потім ресторан «Мотрійка», книга казок, фільм, рок-група, кулінарний рецепт, літературний гурток, сорт горілки, набір диванних подушок…

Він охоче посміявся б з усієї тієї дурні, та йому було не до сміху. Клацаючи мишкою, він раптом згадав, що терміном «російська лялька» прозивав своє психічне відхилення. Що це, випадковий збіг? Чи Віктор Януш, схиляючись над мертвим янголом з обсмаленими крильми, торочив собі, що він усього лише дерев’яна лялька? «Пасажир без багажу», пов’язаний із міфологічними убивствами?

Він написав у пошуці новий запит.

АННА-МАРІЯ ШТРАУБ.

Цього разу результат був набагато скромніший. Декілька покликань на фейсбук і низка статей, присвячених кінорежисерові Жанові-Марі Штраубу. Він вирішив пошукати по-іншому. Ввів слова «самогубство» і «психіатрична лікарня». На нього наче вивернули ваговоза з покидьками. Десятки лютих статей проти психіатрії, застосування антидепресантів та інших способів лікування душевних розладів. Крикливі заголовки. «УБИВЧА ПСИХІАТРІЯ». «НІ — МАНІПУЛЯЦІЯМ СВІДОМІСТЮ!» «ТОРГІВЛЯ БОЖЕВІЛЛЯМ»…

Він заходився шукати статистику про кількість самогубств, що сталися у психіатричних клініках у 90-х і 2000-х роках. Посипалися числа, коментарі, аналітичні статті… Та ніде не згадувалися конкретні імена, конкретні випадки. Конфіденційність! Він написав у пошуку: «Анна-Марія Штрауб», «психіатрична лікарня» та «Іль-де-Франс» поспіль… Програма видала тільки один результат, який не мав нічого спільного з тим, що його цікавило.

І що йому залишалося? Давній спосіб. Людське спілкування. Треба телефонувати до спеціалізованих закладів Парижа і передмість. Знайти в кожному психіатра і запитати, чи пам’ятає він про такий випадок — молода жінка повісилася на чоловічому паску, — що стався протягом останніх десяти років.