Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 68)
— Він помирав. Мені не хотілося, щоб нишпорки… ну, ваші колеги… дарма його мордували.
Януш удав, ніби співчуває.
— Розумію вас.
— Ні, гадаю, ви мене не розумієте. Крістіан не просто вмирав. Він був страшенно переляканий. Напевне, він бачив щось таке, що загрожувало його життю. Хоч ваші колеги просто не звернули уваги на його свідчення.
— Невже він бачив убивцю?
— Хтозна. Одне я знаю: відтоді він ховався. Це було жахливо. Він помирав, та мусив забитися в нору, немов тарган…
— Ви поклали його до лікарні?
— Навіщо? У його стадії застосовують лише симптоматичне лікування.
— То він помер?
— Ні.
Януш притиснув до скла кулак.
— Де він?
— У Ніцці є один заклад… Я все влаштував. Від середини січня він там. У безпеці. Доживає свої останні дні.
— ДЕ ВІН?
Януш відразу ж пошкодував, що запитав це, а головне, що так грубо запитав. Не спитав, а заволав. Лікар мовчав. Що ж, він сам зізнався, що саме цього й хотів уникнути: щоб поліція не терзала неборака в його останні хвилини.
І раптом лікар Еношсберґ здався.
— Він у «Розкаяних грішників» Арбура… В Ніцці.
— Що це таке? Чернечий орден?
— Це старовинне братство з ХІІ століття. Опікується невиліковно хворими і вмирущими. Я попросив їх узяти до себе Бляшаного.
— У них там що, своя лікарня?
— Ні, просто приміщення, де можуть перебувати недужі. Вони забезпечують їм необхідний догляд.
— Де це?
Еношсберґ знову завагався. Та, сказавши А, він уже не міг зупинитися.
— Проспект Республіки в Ніцці. Не знаю, про що ви хочете з ним балакати, та, сподіваюся, це справді важливо. А понад усе сподіваюся, що ви з повагою поставитеся до його стану.
— Дякую, пане лікарю. Повірте, це надзвичайно важливо. Ми будемо поводитися дуже тактовно.
Уже вішаючи слухавку, він збагнув, що його обман не мине непоміченим. Поліція Бордо і Марселя знову підніме справу про вбивство Ікара. Поміж її працівниками знайдеться бодай хтось, хто захоче ще раз побалакати з лікарем Еріком Еношсберґом. І отримає ту саму інформацію.
Анаїс Шатле сиділа, втупившись невидющим поглядом у замкнені двері. Сюди, до марсельського комісаріату, її притягли силоміць, як ото навіженця доправляють до божевільні. О третій годині, коли стало зрозуміло, що Януш знову вислизнув із їхніх рук — після того як його побачили, на його затримання кинули відразу декілька оперативних груп, та він просто-таки
Вона стояла біля свого авта і молотила по ньому ногами, а потім як відьма накинулася на хлопців, що бачили Януша і випустили його з рук. Здерла з голови в одного картуза, у другого відірвала поліційного жетона, а до третього полізла битися. У неї забрали зброю. Наділи на неї кайдани. І замкнули в цьому кабінеті. Слава Богу, хоч у кабінеті, а не в камері попереднього утримання — вона ж бо колега…
Тепер вона вже не смикалася, завдяки лексомілу. Зажила чималу дозу. Відразу дві пігулки, які ковтнула, мов пес муху. Не встигли вони розтопитися в неї під язиком, як її охопив супокій. Штиль після бурі.
Вона сиділа, поклавши руки на стіл і закинувши голову назад, і чекала, аж коли її погукає начальство. А день таки непогано розпочався. Жан-Люк Кроньє, що очолював групу з розслідування вбивства Ікара і керував пошуками Януша, прийняв її досить люб’язно. Надав їй кабінета, оцього, де її тепер замкнули, і дозволив ознайомитися з усіма матеріалами справи.
Вона не знайшла в них нічого нового. Кроньє зі своїми людьми добряче попрацював, та зайшов у глухий кут. Схибнутий на міфології вбивця умів замітати сліди. Марсельські нишпорки не зуміли знайти жодного свідка, хіба що якогось пияка-безхатька, та й той пропав, як у воду впав. З доказами теж було кепсько, крім залишених на місці злочину. Уламки дельтаплана, віск, пір’я…
Зате з приводу почерку вбивці не виникало ніяких сумнівів. Ішлося про ту саму людину. Модус операнді, використання героїну, символіка вистави — все свідчило про те, що орудував той самий маніяк. Анаїс виявила тільки одну розбіжність: ніде не вказувалося, що вміст крові в тілі Цевана Сокова був нижчий від норми. Анаїс запам’ятала цю деталь — із убитого Філіппа викачали не один літр крові — хоч поки що не знайшла пояснення цьому фактові. Лонґо відразу ж звернув увагу на незвичайну блідість шкіри мерця. Та про Ікара нічого певного не можна було сказати — надто вже обгоріло його тіло.
Десь о пів на дванадцяту, проглянувши всі надані їй папери, Анаїс зателефонувала Паскалі Андре, слідчій судді, й домовилася пообідати разом. Вони саме йшли з ресторану, аж сталося неможливе. Януш утік у неї з-під носа, прихопивши із собою теку з матеріалами справи.
Гіршого й уявити собі не можна було.
Удруге за дві доби вона проґавила втікача.
Деверса правду казав. Їй треба тішитися зимовим Марселем і гуляти берегом, а не встрявати до серйозних справ.
Вона звелася на ноги і стрепенулася. Комісаріат був розташований у кам’яниці ХІХ століття. А вона була в сучасному будинку, що прилягав до архітектурної пам’ятки, в кабінеті, з вікон якого виднів собор Мажор. То була велика споруда, збудована з каміння двох барв, кремового і шоколадного, тож вона скидалася на італійський торт.
Задзеленчав мобільник. Вона втерла сльози. Сльози безвідповідальної дурепи, що згубила тяму про те, де вона й нащо. Час покласти край цій дурні…
— Це Деверса. Що ви там іще накоїли? Адже вам казали, що ви офіційно звільнені від розслідування!
— Зрозуміло.
— Та запізно. Ви влипли в халепу.
— У що саме?
— Варто вам десь з’явитися, як Януш спокійнісінько тікає!
Кімната попливла їй увіччю.
— Ви що ж, підозрюєте мене?
— Не я. Працівники відділу внутрішніх розслідувань. Ви привернули до себе увагу.
У неї пересохло в роті.
— Проти мене розпочали… службове розслідування?
— Не знаю. Мені вони допіру дзвонили. Ви повинні негайно повернутися в Бордо.
Що ж, дорого їй коштуватиме ця історія. Набагато дорожче, ніж просто кривда. Відділ внутрішніх розслідувань порпатиметься в її житті. Піднімуть матеріали з Орлеана, дізнаються про її методи на грані законності. З’ясують, що в неї проблеми із психікою. Витягнуть на Божий світ скандал довкола її батька та його минулого…
У вухах знову зазвучав голос Деверса. Начальник промовляв теплим батьківським тоном.
— Я надам вам підтримку, Анаїс. Не беріть усе це близько до душі. Ви ще така молода…
— Та йдіть ви під три чорти!
Вона урвала розмову. І відразу ж замок відімкнувся. То був Кроньє. Кремезний бородань, що мав швидше добротливий вигляд. На вустах у нього була глузлива посмішка, яку не могли приховати шпакуваті вуса.
— Добряче ви мене пошили в дурні.
Він промовляв лагідно, та Анаїс відразу ж насторожилася: що він там надумав?
— У мене вибору не було.
— Чому ж не було? Ви могли б щиро мені розповісти, як воно все насправді.
— І ви послухалися б мене?
— Гадаю, вам пощастило б переконати мене.
Кроньє узяв стільця, обернув його і сів задом наперед, поклавши на спинку руки.
— Що далі?
У тому запитанні не було і дрібки іронії. Швидше добротлива втома.
— Поверніть мені теку зі справою Ікара, — сказала вона. — І дайте попрацювати з нею ще ніч.
— Навіщо? Я вивчив усі матеріали напам’ять. Ви не знайдете в них нічого нового.