Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 67)

Правду каже він чи бреше? Дізнатися неможливо. Януш махнув пістолетом.

— Ходімо.

Вони рушили вглиб тунелю. Кожна наступна галерея була копією попередньої. Януш спливав потом. У цих катакомбах панувала солодкувата, смердюча, відразлива спека.

Незабаром він утямив, чому так дивно поводиться цей хлопчина. Той був типовий приклад мономана. Праця — то було для нього все. Він був єдине ціле з лабіринтами, якими вони йшли. За якусь хвилю хлопець заговорив. І балакав, не стуляючи рота. Розповідав про підземну систему каналізації. Про історію Марселя. Про чуму. Про холеру…

Януш не слухав його. По трубах, що йшли на рівні їхніх голів, гасали щури. Пропливали таблички з назвами вулиць. Та він не дуже добре знав Марсель, щоб визначити, де вони перебувають. І мусив наосліп іти за чоловіком-щуром, який човгав чобітьми по мокрій землі.

Януш геть уже згубив уявлення про час і простір. Вряди-годи тільки запитував:

— Далеко ще?

Хлопець відповідав якось конфузливо й далі провадив свою лекцію з історії. Таки схибнутий він. Тільки одного разу Януш помітив, що обстановка змінилася. Зненацька стало більше пацюків: вони гасали в них під ногами, залазили один на одного і бігали по стінах. Їхнє пищання відлунювало багатократними відголосами.

— Ле-Бомет, — прокоментував хлопець. — В’язниця. Чудове джерело їжі, покидьків і тепла…

Януш ішов, високо підіймаючи ноги і ступаючи навшпиньки. Далі тунель поширшав і став темним каналом, наповненим в’язкою рідотою. Тепер вони ішли по коліно в багнюці.

— Це очисний резервуар, де збираються тверді фракції. Надіньте респіратора. Тут уже будуть шкідливі випари. Вони без запаху, то ми їх не відчуваємо, але вони смертельно небезпечні.

Вони помалу йшли вперед. Януш чув тільки свій подих, посилений респіратором. У роті стояв присмак заліза і гуми. У світлі неонових ламп на вогких стінах танцювали їхні потворні тіні. Десь за кілометр декорації знову змінилися. Підземна водойма стала ширшою, і тепер вони прямували вузькою крайкою понад нею.

Аж Янушів проводир скинув респіратора.

— Усе, тут уже можна дихати.

Януш ухопив ковток свіжого повітря, наче потопальник, який виліз на берег. Глибоко вдихнув повітря і знову запитав:

— Ще далеко?

Хлопець мовчки тицьнув указівним пальцем уперед. Наприкінці тунелю цідилося світло — не пряме, а відбите від чорної гладіні води. Дрібні блищики сяяли, наче окрушини слюди.

— Що там?

Хлопець дістав ключі.

— Сонце.

Януш домовився з хлопцем. У нього було авто, припарковане на стоянці очищення. Він пообіцяв підвезти його до найближчого села, а потім обидва заприсягнулися, що назавжди забудуть про існування один одного.

Без шолома і респіратора в хлопця виявилося смагляве, видублене вітром і сонцем обличчя. Певне, вихідними знавець підземних мереж полюбляв десь рибалити. Вони стояли на бескиді, який височів над марсельським колектором. Напроти, скільки сягне око, під блакитним небом простягалося море. Хвилі розбивалися об темні острівці й виносили на берег сріблясте мереживо піни. І це видовисько псував тільки огидний сморід.

Якщо заглянути під бескид, то можна було легко виявити джерело того духу. Насправді каланка Кортью була відстійником. Брудно-жовтою рідиною з лайна і сміття, розведених морською водою. Над тим мерзенним бульйоном кружляли тисячі мев[28], що пов’язали свій добробут із тоннами щоденних покидьків.

— Оце моя «кангу»[29]. Довезу тебе — і прощавай!

Януш усміхнувся: йому сподобалося, що хлопець каже йому «ти». Він застромив пістолета за пояс, ліниво вирішивши довіритися цьому багнолазові.

— Сядеш за кермо, — сказав він. І докинув про всяк випадок: — Тільки без фокусів.

— Якби я захотів показати тобі декілька фокусів, ти й досі вештався б відстійником.

Януш не став сперечатися. Йому пощастило, що він натрапив на цього анахорета. У тому хлопцеві відчувалася якась незалежність, навіть бунтарство. Щур з контркультури… Вони передяглися і посідали до «кангу». У салоні був гарний запах, надто ж коли порівняти із міазмами в цих катакомбах.

Хлопчина поїхав од Марселя, прямуючи за дорожніми вказівниками до Кассіса. Спершу Януш пильнував за шляхом, та після першого кілометра покинув це діло. Питання «куди» перед ним не стояло. Стояло запитання «що». Що ж робити? Він збагнув, що в нього немає конкретної мети. І відразу ж згадав про головне.

Відкрив портфеля і дістав папери з номером К095443226.

— Куди їхати? — запитав його водій тоном, що потребує точних вказівок.

— Прямо, — відказав Януш.

У першій теці лежали світлини з місця убивства. Нічого жахливішого він у житті своєму не бачив, якщо, звісно, не враховувати світлин убитого Мінотавра. Почорнілий кощавий труп, який закляк у страдницькій позі, притулившись спиною до скелі й утупившись непорушним поглядом у небо. Обабіч тіла розкинулися величезні обвуглені крила в патьоках розтопленого воску. Поруч валялися обсмалені пір’їни.

Януш розгорнув поліційні рапорти, скріплені степлером. Марсельці взялися до розслідування дуже серйозно. Склали точний графік усіх пересувань Сокова днями, що передували вбивству. З’ясували його особу. Дізналися, як він жив. Утікач із Південно-Східної Європи. Панкував. Намагаючись простежити походження героїну, що виявили у крові загиблого, поліцаї звернулися до нарковідділу. Марно.

Та головне, вони дослідили непрямі докази. Крила. Віск. Пір’я. Зв’язалися з виробниками дельтапланів і компаніями, що перепродують вживане обладнання, вивчили всі випадки аварій, які сталися з любителями цього спорту. Спершу — в районі Марселя, потім і по всій Франції. Марно. Вони опитали всіх постачальників бджолиного воску в департаменті Вар і в сусідніх департаментах, а також їхніх покупців. Знову дарма.

Те саме з постачальниками пташиного пір’я, що його використав убивця, — пір’я було гусяче. Вони обдзвонили всі фірми, а також їхню клієнтуру — в усій Франції! — тобто фірми, що спеціалізуються на випуску подушок і ковдр, а також одягу і предметів хатнього вжитку. Вони нічогісінько не знайшли. Жодного підозрілого покупця. Жодного замовлення, що бодай трохи видавалося б підозрілим. І це за декілька місяців до вбивства.

Таке враження було, ніби злочинець самостійно виготовив усі атрибути своєї жахливої вистави.

Януша та обставина трохи заспокоїла. Вона означала, що він сам просто не міг усе це вчинити. Тим паче якщо не усвідомлював, що коїть.

— Ну ось, — озвався його новий знайомець. — Ми в Кассісі. Далі що?

— Кермуй. Проїдемо ще трохи.

Януш розгорнув останню теку. В ній зберігалися матеріали, пов’язані з єдиним свідком у справі, якщо не враховувати кількох туристів, які натрапили на тіло. Крістіан Бюїсон на прізвисько Бляшаний. Про нього Януш уже чимало чув. Та поліцаї утнули не більше, ніж вони з Шампунем. Знайти навіженого волоцюгу їм так і не пощастило, хоч вони ретельно прочесали всю спільноту марсельських бурлак і жебраків. Балакали з безхатьками, з працівниками доброчинних їдалень, із персоналом лікарень. Жодного сліду чолов’яги із залізякою в голові.

Щоправда, вони роздобули надзвичайно важливу інформацію, про яку Януш передніше й не знав. Крістіан Бюїсон був хворий. Дуже серйозно хворий. Його печінку точив рак, що розвинувся після гепатиту С, яким він заразився багато років тому.

Поліцаї отримали ці відомості від Еріка Еношсберґа, волонтера, що приїхав із Ніцци і належав до асоціації «Вуличні лікарі». І в останньому рапорті з цього виснували: найпевніше, Крістіана Бюїсона вже нема живого — помер безіменним десь на шпитальному ліжку чи й геть надворі, під картонною ковдрою.

— Знайди мені телефона-автомата, — сказав Януш водієві.

— Лікар Еношсберґ?

— Слухаю вас.

— З вами розмовляє майор центрального поліційного управління міста Бордо.

— Чим можу допомогти?

Януш придбав телефонну картку в товаристві свого нового приятеля. Зараз його «охоронець» ходив туди-сюди перед телефонною будкою, не роблячи ніяких підозрілих рухів і не виявляючи жодного бажання дременути.

— Я хотів запитати про одного вашого пацієнта. Маю на увазі Крістіана Бюїсона, відомого під прізвиськом Бляшаний.

— Я вже відповідав на запитання ваших колег ще в грудні.

— У справі з’явилися нові факти. Вбивця скоїв ще один злочин. У нашому місті.

— То й що?

— Я телефоную вам, бо нам потрібна додаткова інформація.

На тому кінці дроту мовчали. Либонь, Еношсберґ не належав до шанувальників поліції. Номера його мобільника Януш знайшов у протоколі бесіди слідчого з лікарем.

— Ви казали, що лікували Крістіана Бюїсона…

— Лікував! Це надто вже пишне слово. У тому стані, в якому він до мене звернувся…

— Так ото ж. Моїм колегам так і не пощастило розшукати Бляшаного. І вони дійшли висновку, що він помер, сказати б, лишившись невідомим. Але ось що я собі подумав. Може, ви приймали цього пацієнта вже після слідства, і…

— Авжеж, приймав.

Янушеві аж дух забило. Він зателефонував лікареві про всяк випадок, задля чистого сумління, аж рибина таки клюнула.

— Коли саме?

— На початку січня. Це було в Тулоні.

Знову мовчання. Здавалося, лікар вагається.

— Слідчі просили мене сповістити, коли він знову заявиться, та я цього не зробив.

— Чому?