Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 65)
Тут був такий самий коридор, обшитий фанерними панелями й осяяний низькими лампами. Та вздовж коридора тягнувся ряд дверей. Януш попрямував повз них, читаючи таблички, наче тасував колоду карт. На шостих дверях він побачив напис: «ПАСКАЛЬ АНДРЕ».
Він хутко глянув праворуч, потім ліворуч. Нікого. Постукав у двері. Тихо. Потилиця його пашіла, по спині цебенів піт. Він постукав ще раз, тепер дужче. Ніякої відповіді. Він надів рукавички, заплющив очі й обернув клямку. Хоч як це дивно, кабінет був не замкнений.
Наступної миті він уже був у кімнаті. Безгучно причинив за собою двері. Затамував подих і роззирнувся довкруги. Усередині кабінет Паскалі Андре скидався на будівельний вагончик. Оббиті пластиком стіни. Дешеве покриття підлоги. Залізні шафи. У глибині вікно. Ліворуч іще одні двері, певне, до кімнати секретаря.
Януш підійшов до столу, захаращеного стосами паперів. І замислився. Може, суддя вже отримала сигнал із поліції Бордо. І дістала з архіву справу Цевана Сокова. Тоді вона мусить бути десь нагорі…
Поставивши портфеля долі, він дістав записника, де занотував номер справи — СОКОВ: К095443226. Запам’ятав останні числа — перші були однакові для всіх справ — і почав проглядати грубі теки, що лежали на столі. Та потрібного номера там не було.
Він вирішив про всяк випадок обшукати кабінет. Теки, теки… «ПОТОЧНІ СПРАВИ»… «ПОСТАНОВИ ПРО СТЯГНЕННЯ СУДОВИХ ВИТРАТ»… «ЗАПИТИ НА КОПІЇ»… Конверти з листами від в’язнів… Послання, адресовані експертам і поліцаям… Усе те не потрібне було йому.
Він відчинив шафу, що стояла по праву руч. Справи за номером 095443226 там не було. Так, убили Сокова у грудні… Надто вже свіжа справа, щоб відправляти до архіву. Та не досить свіжа, щоб потрапити до теки «Поточні справи». Може, вона в секретаря?
Він увійшов до другої кімнати. Таке саме приміщення, тільки заставлене шафами з розсувними дверцятами. Полиці аж угиналися від тек. Януш заходився переглядати теки в першім ряду, ліворуч, розпочавши з горішньої полиці.
Він дістався до третьої, аж у двері постукали. Він закляк на місці, навіть дихати перестав. Знову постукали, глухо. Януш і не поворухнувся. Ноги наче прилипли до підлоги. Йому здавалося, наче весь він розплився калюжею страху. Обернув голову до дверей. Хтось сіпав клямку з того боку.
Секретар, на відміну від судді, замкнув свого кабінета. Ще одне диво. Януш із полегшенням зітхнув, та відразу ж уторопав, що відвідувач може те саме зробити із сусідніми дверми. І тоді йому гаплик. Він навіть не встиг додумати те до краю, аж знову почув, як постукали у двері. Цього разу тихіше.
— Пані суддя?
Клямка обернулася. Кроки.
І тоді він почув — чи, може, воно видалося йому? — як щось гупнуло. На стіл судді кинули нову теку чи пакет. Знову кроки. Грюкнуло — то зачинилися двері. Відвідувач пішов.
Януш намацав стільця і знесилено опустився на нього. Зачепив якусь полицю, і відтіля зі страшенним, як йому здалося, гуркотом посипалися теки.
Він заходився збирати їх. І раптом його погляд упав на номер: «К095443226. КРИМІНАЛЬНА СПРАВА. ВБИВСТВО ЦЕВАНА СОКОВА». На палітурці стояв скісний штамп: «Копія».
Він зняв гумки з теки і відкрив її. Там лежали папери у прозорих файлах. Він не став їх переглядати, а хутко подався до першої кімнати і поклав теку до портфеля. Руки тремтіли. Серце гамселило мов навіжене. Та водночас він почувався непереможним. Він знову домігся свого. Як і тоді, в кабінеті Анаїс Шатле. Тепер лишалося тільки одне — вибратися з цього пластикового склепу.
Той самий шлях, тільки у зворотному напрямку. Він викликав ліфта, лишивши на металевій кнопці вогку пляму. Секунда. Дві. Три. Кожен шерех аж дудонів у його вухах: кашель відвідувачів, які сиділи у приймальні, рипіння ліфта, грюкання засклених дверей. Та той гуркіт сприймався ним на тлі якогось невиразного дзижчання, наче долинав крізь товщу води.
А ліфта не було й не було. Янушеві кортіло вийти звідси, спуститися східцями, та він не знав, де вони. Аж стулки кабіни розсунулися, і з неї вийшли троє чоловіків. Януш відступив убік, несамохіть притуляючи до себе портфеля. Ті навіть не глянули на нього. Януш ввійшов до ліфта і полегшено зітхнув. Він горів наче в лихоманці. Скинув плаща і перекинув через руку.
Перший поверх. Червоні трубки під стелею неначе аж униз опустилися, загрожуючи йому. Чиновники, судді, адвокати поверталися з обідньої перерви. У холі стало людно. Тільки тепер Януш згадав, що під’їзд із вулиці Гріньяна відчинений лише для входу. Щоб вийти звідси, всі користувалися дверми, що провадили на вулицю Жозефа Отрана.
Він обернувся і мало не налетів на гурт поліцаїв. Змусив себе пробелькотіти вибачення. На нього ніхто й уваги не звернув. Йому лишилося подолати з півсотні метрів. Небезпека була скрізь, навіть під ногами. Він наче мінним полем ішов, щосекунди очікуючи вибуху. Його зафіксували спостережні камери. Будинок суду замкнули. Поліцаї оточили все навколо нього.
Він нагнав ті думки і змусив себе взяти портфеля в руку, як усі інші. Ще двадцять метрів. У вухах знай дудоніло. Десять метрів. Таки він вийде звідси. Зі справою про вбивство Ікара в портфелі. І знову візьме гору над усіма. Знову…
Він ледь встиг звернути ліворуч. Крізь скляну стіну він побачив, як до суду заходить Анаїс Шатле, балакаючи з чорнявою жінкою в діловому костюмі — певне, суддею Паскалею Андре. Він пішов назад. І майже сягнув середини холу, аж почув, як позаду гукнули:
— МАТІАСЕ!
Він не втерпів і озирнувся. Анаїс перестрибнула рамку металодетектора, увімкнувши сигнал тривоги, і бігла до нього, показуючи на ходу своє посвідчення.
Януш крутнувся на місці й погамував у собі бажання тікати. Темний костюм, плащ, портфель… Він просто зникне в натовпі. Вони не зловлять його. Він спробує знайти інший вихід із будинку…
Голос Анаїс задзвенів, аж трубки під стелею задеренчали.
— Затримайте його! Чоловіка в темному костюмі! Затримайте його!
Він і не сіпнувся. Всі чоловіки в холі були в темних костюмах. І всі зараз дивилися один на одного, намагаючись прочитати паніку в чужих очах. Януш заходився так само озиратися, щоб поводитися точнісінько,
Анаїс волала мов навіжена:
— ЧОЛОВІК У ЧОРНОМУ КОСТЮМІ! ІЗ ПЛАЩЕМ НА РУЦІ!
Януш несамохіть зібгав плаща і взяв його під пахву. Довкола знялася веремія. Всі юрмилися, пхали одне одного, гасали туди-сюди. Червоні трубки й геть опустилися. Долівка попливла вбік. У вухах аж ревло.
— ЗАТРИМАЙТЕ ЙОГО!
Поліцаї повихоплювали пістолети і водили цівками, самі не тямлячи, в кого стріляти. Угледівши зброю, відвідувачі від жаху падали додолу. Вони так верещали, що голос Анаїс і не чути було. Януш ішов од виходу, так само, як і всі, перелякано роззираючись навсібіч. Вихід! Він мусить знайти інший вихід!
Знову не стримавшись, він озирнувся назад. Анаїс бігла до нього, обіруч тримаючи пістолета. Його обпалила дика, безглузда думка. Ніколи ще не бачив він, щоб жінка мала такий сексуальний вигляд…
Ось він, запасний вихід, ліворуч.
Він наддав ходу.
І вже взявся за клямку, аж позаду пролунав крик, що, либонь, адресувався поліцаям.
— Просто за вами! ДВЕРІ! ДВЕРІ ЗА ВАМИ!
Та Януш уже переступив порога. Ногою зачинив двері й обернув клямку замка, блокуючи механізм. Тепер тікати. Він був у підсобних приміщеннях суду. Голий бетонний коридор був ледве осяяний слабенькими лампами. Поворот. Ще один коридор. Свідомість подрібнювалася, розпадалася на атоми, що ладні були розприснутися в щонайдальші закутки світу…
Єдине, що не давало йому остаточно відірватися від земного тяжіння, був жіночий образ. Він знову і знову повертався, пронизуючи його мозок. Януш біг порожнім коридором, та бачив перед собою Анаїс Шатле. Її білі руки, що стискали колодку пістолета. Стрімкі порухи її гнучкого тіла. Машина для вбивства. І його нестримно тягло до тієї машини.
З’явилися ще одні двері із замком. Він майже дістався до них, аж десь узявся охоронець. Повагавшись мить, він вихопив пістолета і націлив його в Януша.
— Ану стій!
Януш завмер. Очі його сльозилися. Поліційний однострій, обличчя і постать людини з пістолетом запнуло завісою. Януш мовчки дивився на охоронця. «Пропустіть мене!» — волав його погляд.
І раптом він наче прозрів. Він збагнув, що супротивник безладно метушиться. Він був такий же спантеличений, як і Януш. Цілячись у нього, він відчайдушно смикав рацію, що застряла за ременем.
Наступної миті все змінилося. Тепер уже охоронець благально дивився на Януша. Той кинув портфеля, вихопив ножа і притис чолов’ягу до стіни. Приставив ножа до горлянки.
— Кидай зброю!
Не встиг він те сказати, як пістолет брязнув додолу. Ніякого опору. Не послаблюючи стиску, Януш обнишпорив кишені охоронця, намацав за ременем рацію і поклав до кишені піджака. Нахилився, узяв пістолета і сховав ножа. Тільки після цього відступив трохи і глянув на противника. Побачив блиск кайданів, що висіли на поясі.
— На коліна!
Охоронець і не поворухнувся. Януш тицьнув йому цівкою в горло. І якимось шостим чуттям здогадався, що зброю не заряджено. Шарпнув на себе засувку і загнав набій до патронника.