Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 62)
Що далі, то похмурішим ставав краєвид. Занедбані комори. Наглухо забиті вікна. Вигони. Удалині видніли хижі силуети баштових кранів, які скидалися на велетенських комах. Житлові будинки зникли. Вітер ганяв плоскою місцевістю в заростях пирію паперові обгортки, пластикові пляшки й картонні коробки. Загрозливо тхнуло бензином. Януш примружився: здається, прийшли. Попереду вигін упирався в мур, пописаний графіті.
Януш відчував, що геть зморився. Серце аж гамселило в грудях. Бух-бух, бух-бух… Він не відразу второпав, що той гамір, який лунає у вогкому повітрі, зчиняють якісь механізми. Десь поруч була будова, і машини працювали й уночі.
Розбишаки десь пощезали. Перед ним лишився тільки глухий мур. Певне, в ньому були дверцята, замасковані суцільним малюнком графіті. Януш замислився. Що вдіяти? Як по правді, у нього була тільки одна можливість. Дочекатися, аж доки якийсь зарізяка вийде на вигін подзюрити чи перекурити на свіжому повітрі — і напасти на нього. Ефект несподіванки буде на його боці…
Він заховався в кущах. І відразу ж почав мерзнути. Як просидить тут ще декілька хвилин, то його почне трясти, а потім він геть закоцюбне. Ось нехай заклякне, та й…
І тоді грюкнули двері.
Тихенько, майже не дихаючи, він звівся на ноги. У темряві рухалася людська постать. Хлопець із кісками-дредами. Янушеві згадався герой із фільму «Хижак». Йому стало страшно. Та водночас усе воно постало перед ним у якомусь нереальному світлі. Наче він грав у комп’ютерну гру.
Хлопець ішов і заточувався. Або чарку влупив, або добряче вколовся. Зупинившись біля найближчого куща, він розстебнув штани і заходився дзюрити.
Той повалився додолу, на холодну землю. Януш приставив ножа до його розстебнутої ширіньки, придушив його коліном, другою рукою затулив йому рота і прошепотів:
— Писнеш — відчикрижу!
Розбишака не ворушився, тільки дивився на Януша каламутним поглядом, млявий, наче лантух із дрантям. І справді, вколовся. Януш трохи надавив ножем. Хлопець сіпнувся і хотів був зарепетувати, та Януш тицьнув його ліктем в обличчя. Той знову сіпнувся і заробив ще раз ліктем. Щось хряснуло. Януш щільніше затиснув йому рота, відчуваючи під долонею липку вологу, — певне, зламав йому носа.
— Ану цить! Я питатиму, ти будеш відповідати. Просто кивай. Уторопав?
Зарізяка кивнув. Тепер Януш тримав ножа йому біля горлянки. Підбадьорившись від першого успіху, він розпочав допит.
— Упізнаєш мене?
Кіски затряслися: авжеж.
— Сьогодні ви хотіли мене закатрупити?
Знову німе «авжеж».
— Чому?
Хлопець мовчав. Януш зрозумів, що із затиснутим ротом відповідати він не може, й трохи послабив тиск.
— Чому ви хотіли мене вбити?
— Нам… нам заплатили.
— Хто?
Мовчання. Януш звів ліктя.
— Хто?
— Чоловіки в чорних костюмах. Багатії.
Убивці з Ґетарі. Отож, вони вирішили прибрати його.
— У грудні вони теж мене замовили?
— Еге ж.
— Скільки вам заплатили?
— Три тисячі, дурню.
Хлопець потроху приходив до тями. Три тисячі євро. Як на Януша, небагато. Але для цих мерзотників — справжнісінький скарб.
— Звідки ви дізналися, що я в місті?
— Тебе ще вчора вдень побачили.
— І ви донесли їм?
— Еге ж.
— Як ви з ними зв’язуєтесь?
— Телефоном, як же ж іще?
— Номер?
— Не в мене він.
Може, зарізяка і брехав, та в Януша не було часу вибивати з нього правду.
— Номер мобільника?
— Ні, контора якась. Кажу ж, не знаю…
— Як їх звати?
— Хтозна. Вони дали нам пароля.
— Який пароль?
— Не знаю. Я з ними не балакав…
Януш садонув його в обличчя руків’ям ножа — він пам’ятав, що в нагальних випадках ним можна розбити автомобільне скло. Хлопець захлинувся криком і засопів розтовченим носом.
— Пароль?
— Не знаю. — Він помацав носа. Почувся тріск, наче луснула яєчна шкаралупа. — Якесь російське ім’я…
— Російське?
— Паскудо, ти носа мені розбив…
Януш здригнувся всеньким тілом. Не лише від страху. Від жаху, що підіймався з глибин душі. Такого відчуття він уже зазнавав минулої ночі. Недуга повертається?
У нього залишалося ще декілька секунд. Треба зосередитися.
— Чому вони полюють на мене?
— А я хіба знаю!
— Вони назвали моє ім’я?
— Ні, личину твою нам показали.
— Фотографію?
Зарізяка зареготався. Затулив пальцем ніздрю, і з другої відразу ринула кров.
— Яку ще фотографію? Малюнка…
— Малюнка?
— Еге ж. — Він знову зареготався. — Таке як із картини, уторопав?
Януш нарешті здогадався. Данієль Ле Ґен казав, що передніше Януш був художником. Може, той ескіз був його автопортрет? Але як вони роздобули те, що було пов’язане з його попередньою особистістю?
— Малюнок у вас зберігся?
— Де ж пак! Ми ним підтерлися, дядьку.
Януш хотів було ще раз йому затопити, та сили в нього вже геть не лишилося. Розбишака знову висякався якимись темними згустками. Кривавий нежить був йому забезпечений.