Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 61)
Януш сіпнув Шампуня за рукав і потягнув його за собою праворуч, у вужчу вуличку. Потім до іншої, ліворуч. Метрів за тридцять стало видно східці, що підіймалися до кварталу Паньє.
Отож, вони повернулися до вихідного пункту. Януш махнув рукою в напрямку східців і, не чекаючи, що скаже на те Шампунь, кинувся туди. Поліз нагору і знову глянув назад: лисань, задихаючись, біг за ним. У спину їм дихали переслідувачі, а пси були вже за декілька метрів.
Януш дочекався приятеля. На мить йому здалося, неначе він роздвоюється: він і брав участь у цій гонитві, і наче дивився на неї збоку, при цьому не чув ніяких звуків і геть не відчував дощу. Його свідомість спостерігала за тим, що коїться, наче набула якогось самостійного існування.
Нарешті Шампунь наздогнав його. Януш пропустив його вперед, опинившись позаду. Кожен крок був йому тяжкий і завдавав нестерпної муки. Дощ безжально шмагав по голові, по спині й по плечах. Януш став рачки і поповз, допомагаючи собі руками. Відчуття роздвоєності зникло.
Небезпека чатувала не на когось, а таки на нього самого.
До горла підкотив нудотний жах.
І раптом земля втекла з-під його ніг. Він буцнув лобом об сходинку. В очах спалахнули іскри. Тіло прошило болем. Наступної миті його обпік холод — він лежав, притулившись щокою до мокрого бетону. По обличчю бігла кров. І відразу ж спалахнув страшенний біль у нозі.
Він глянув униз: у литку йому вчепився пес. Зараз той тягнув його вниз по східцях. Януш спробував ухопитися рукою за стовп ліхтаря, та не зумів. Звів голову. Шампунь так само біг угору. Він нічого не помітив або волів утекти. Януш хотів був крикнути, та гострим ріжком сходинки йому обдерло губи. Спробував звестися, та натомість зсунувся животом у діл ще на дві сходинки.
Вивернувшись, він примудрився лягти горізнач і глянув у собачі очі, що аж яріли від мисливського азарту. Ззаду вже наближався один із переслідувачів. Януш чимдуж садонув пса закаблуком у морду, і той полетів до ніг свого господаря. Обоє попадали і покотилися вниз.
Януш скористався тим і схопився на ноги. Пес знову наближався, а за ним і той зарізяка. Януш послизнувся, та втримався на ногах і почав задкувати, дивлячись в обличчя ворогові. У світлі ліхтаря йому впала в око одна подробиця: нападник тримав у руці саморобного ножа у вигляді гострого уламка порцеляни. Друзка від унітаза?
Януша наче блискавкою прошило. Не дасть він закатрупити себе таким знаряддям. Шукати щось помічне було ніколи, тож він, замахнувшись, щосили зацідив зарізяці у вухо. Той заточився і, щоб не впасти, вчепився за поручні. Януш згріб його за комір і вгатив збоку головою, як ото під час футбольного матчу. Вчинив це, улягаючи якомусь внутрішньому голосові, що підказував йому:
Почувся сухий тріск, наче зламали кия, й очі Янушеві запнула кривава імла. На декілька секунд він аж осліп. Потер, продер очі й побачив, що ворог стоїть навколішки на східцях. Пес кинувся на нього, та Януш садонув його носаком. Знайшовши опору, він угатив чолов’ягу ногою під дихало.
Нападник захлинувся криком і повалився на пса. Обидва знову покотилися в діл. Януш завмер, так вразила його власна спритність. Він таки знову став Віктором Янушем. Безпритульним волоцюгою. Дикуном асфальтових джунглів.
З дощової запони виринули ще двоє розбишак — один голомозий, другий із червоним гребенем на голові. Перший тримав у руках довгу залізяку, другий — цвяховану бейсбольну биту. Януш стиснув кулаки, та завзяття раптом геть вивітрилося. Він мляво опустився на східці й затулив обличчя долонями, ладен підставитися ударам.
Щось хряснуло. І ще раз, наче залізом ударили. Януш не відчув болю. Він звів очі. Шампунь тримав у руках чималу металеву смітницю, якою допіру добряче увалив першого розбишаку і штурхнув другого об ліхтар. Зарізяки почали відступати, і він жбурнув у них ту смітницю.
Потім ухопив Януша за комір і потягнув нагору. Той аж не тямився від вдячності. Бач, як помилився він, оцінюючи цього чоловіка! Виявляється, на цього бурлаку з трепанованим черепом можна було завжди покладатися. Вони промчали східцями і хутко пірнули у плетиво вузьких вуличок. Нога страшенно боліла. Пес усе-таки добряче його гризнув. Вони вже гнали якимись провулками, що скидалися на труби, такі були вузькі — двом і не розминутися. Як не спромагалися, бігли вони дедалі повільніше, аж і геть зупинилися. Сил уже не було. Обидва захекалися.
Страх тримав їх у своїх лабетах, як і раніше, та гостроту його погамував біль у натруджених м’язах, та ще й у легенях пекло наче вогнем, а до горла підкотила нудота.
— Відірвалися, — пробурмотів Шампунь.
— Де ж пак!
Януш пхнув його під бік, змусивши заховатися за виступом стіни. Шампунь мало не впав.
— Ти що, з глузду зсунувся?
— Цить!
Закут, де вони сховалися, був ґанок якоїсь кам’яниці, де залізними ґратами густо поплівся плющ і лаванда. Януш присів навпочіпки, Шампунь теж. Насилу встигли вони принишкнути, як повз них протупотіли розбишаки.
Вони потроху верталися до тями. Януш з утіхою вдихав вапняний дух мокрого каміння і вогкі пахощі листя. Щастя, та й годі! Вони геть зморилися, та все ж таки вціліли. Стало легко, й обоє збагнули, як віднині щось їх поєднало нерозривним зв’язком.
— Піду за ними назирці, — сказав Януш.
— Що?
— Вони вже не хочуть всипати нам бобу. Вони хочуть нас забити. Треба з’ясувати чому.
Шампунь із жахом дивився на нього. Під час бійки він згубив свою шапку. Покресаний шрамами, його череп лиснів під дощем, наче велетенське динозавряче яйце.
— Ти ба! Оце так простісінько і поспитаєш у них, еге?
— Та не в усіх. В одного. Котрого злапаю.
— Ні, ти справді навіжений!
Януш відхилив полу, показавши колодку свого ножа.
— У мене є ніж.
— А мізків — як у мухи.
— Ти знаєш, де ще можна знайти притулок?
— Гадаю, найліпше повернутися до тих добрячих людей в Оборі.
— Нізащо. А готель тут десь є?
— Готель?
— У мене є грошенята. І в Марселі мають бути кімнати для таких, як ото ми!
— Я тут один такий готель знаю, та…
Януш дістав п’ятдесят євро.
— Іди туди. Тільки скажи мені адресу.
І, улягаючи звичному почуттю недовіри, докинув:
— Якщо дочекаєшся мене там, у цього папірця буде братик.
Шампунь беззубо всміхнувся і пояснив, як знайти той готель.
— Якщо я вранці не повернуся, скажи поліцаям, — звелів Януш.
— Поліцаям? Ти що, геть здурів?
— А то тебе заарештують за участь у злочині.
— У чому? І що мені їм казати?
— Правду. Про те, що я повернувся до Марселя. Що на нас напали. Що я хотів з’ясувати, що ж відбувається.
— Послухай, ти й раніше щось приховував, а зараз оце… Чого ти дурня з мене робиш?
— Чекай на мене в готелі.
І, не слухаючи, що той каже, він подався вулицею.
Януш намагався бігти, та вкушена нога боліла. У пам’яті знай спливало те саме видиво: собачі ікла, що вгризлися в його тіло. У таких випадках пораненій нозі потрібен був спокій. Він почав іти повільніше. Про курс антибіотиків, що необхідно було зробити, зараз і мови не могло бути.
Він не покидав головної вулиці, пропускаючи бічні провулки. Річка, що розіллялася силою-силенною струмків… Чомусь він не сумнівався, що його нападники оберуть той самий шлях. Він уже втратив надію наздогнати їх, аж вулиця раптом звернула вбік і вивела його на відкриту терасу, що висіла над містом.
Він аж позадкував у тінь від несподіванки.
Та не стримався від захопленого вигуку.
Марсель сяяв під дощем, наче на землю впало поцятковане зорями небо. Далі простягалося море. Не видно було ще його, та воно вгадувалося, повноводе, чорне і безкрає.
Він стояв, кривився від болю і вбирав у себе красу нічного краєвиду. Свіжості прагнув він знайти в нім, полегшення… Та груди й далі горіли всередині, наче там кипіла розпечена лава.
До тями його повернув гомін, що пролунав десь неподалік. Він глянув униз і побачив, що в діл провадять точнісінько такі самі східці, якими він допіру підіймався, тікаючи від зарізяк. А ось і вони, стоять в освітленому кружалі. Їх було п’ятеро. Якщо не враховувати псів. Слів йому не було чутно, та неважко було здогадатися, як вони лютують, задихаючись від безсилля його знайти.
Януш уважно роздивився їх. Сріблясті кіски, червоні або блакитні гребені, поголені черепи в татуюваннях із загадковими символами. На замурзаних мармизах блищить пірсинг. Зброї вони не покинули. Біти. Ножі. Травматичні пістолети.
Він посміхнувся. Була якась невимовна втіха в тому, що він підглядав за ними, а вони його не бачили. Розбишаки попрямували до доків. Януш зачекав, аж поки вони сховаються з поля зору, і тихенько спустився в діл. Дощ уже вщух, та все довкола було вкрите застиглою холодною масною плівкою.
Вони рушили на північ, береговим бульваром, над яким пролягала автострада. Забувши про поранену ногу, Януш простував за ними, відставши метрів на двісті, ховаючись за стовпами й уникаючи освітлених ділянок вулиці. Так вони пройшли з кілометр, утім, він міг і помилятися, оцінюючи відстань. Бульвар був порожній. Так само несамовито віяв містраль, висушуючи сліди зливи і заморожуючи калюжі.
Коли ж це зарізяки звернули по праву руч і подалися майже неосвітленим кварталом. На тлі темного неба чорніли ще темніші квадрати будинків. Янушеві здалося, наче вони десь біля Обори. А може, це Бугенвіль? Вони йшли спальним районом, минаючи садки з голими деревами і дитячі майданчики за іржавими огорожами.