реклама
Бургер менюБургер меню

Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 59)

18

Знову мовчання. Тепер майор ретельно добирав кожне слово.

— Ні. Як вважають експерти, єдиний висновок полягає в тому, що володіння цією зброєю передбачає певні навички. Гвинтівки «Геката» зареєстровані у Франції. Та в нашому конкретному випадку може йтися про зброю будь-якого походження.

— А що ви скажете про рани?

— Фаховий почерк. І Патрік Бонфіс, і Сільвія Робен отримали кожне по три кулі. Одну в голову, дві в серце або в ділянку грудної клітини. Я наводив довідки. Навіть у війську знайдеться небагато снайперів, здатних поціляти з такої відстані.

— Це суттєво обмежує коло підозрюваних, правда ж?

Мартено знову завагався. Військові не люблять виносити сміття з хати. Саме через це звіт про розтин так довго з’являвся на світ Божий. Неважко припустити, що спершу його з лупою в руках вивчав цілий батальйон офіцерів, експертів і високих чинів. Потім, звісно ж, призначили спеціальну комісію, доручивши їй провести повторний розтин і звернути увагу на кут стрілянини і детальний аналіз гільз…

Анаїс не відривала очей від автостради. Пітьму перед нею роздирали чотири снопи світла, що ллялися із фар її авта. Тремтливі білі пасмуги, що наче допомагали їй красти шлях у ночі.

— Які додаткові висновки дозволяє зробити звіт про розтин жертв?

— Деякі дозволяє.

Вона поставила це запитання задля годиться, не розраховуючи на змістовну відповідь. Але тепер чекала її, проте Мартено мовчав.

— То що там такого?

— На тілі Патріка Бонфіса виявилася дивна рана. Убивця або убивці покалічили обличчя небіжчика.

Анаїс спробувала подумки відтворити послідовність подій. Снайпер поклав на місці Патріка Бонфіса і його подругу, та змилив, стріляючи в Матіаса Фрера, і разом зі спільником кинувся його переслідувати. У цей час на пляжі з’явилися рибалки, що виявили тіла загиблих. Із цього випливає, що в убивць просто не було змоги повернутися до тіла Бонфіса і понівечити йому обличчя.

Вона трохи змінила тактику.

— Коли ми бачилися в Ґетарі, ви мені про це нічого не казали.

— Тоді я й сам цього не знав.

— Хіба ви не бачили тіл у морзі?

— Бачив, звісно.

— І не помітили, що в нього понівечене обличчя?

— Не помітив. З тієї причини, що з обличчям усе було як слід. Тієї рани ще не було.

— Я вас не розумію.

— Рану завдали після надходження тіла до моргу. Увечері 16 лютого. Коли ми з вами розмовляли, я про це ще не знав.

Анаїс зосередилася на шляху. Якщо її здогади правильні, то це… Це чистісіньке навіженство.

— Ви хочете сказати, що ввечері хтось промикнувся до Інституту судової медицини і спотворив обличчя небіжчика?

— Саме це я і сказав.

— Де розташовано інститут?

— У Ранґеї, коло Тулузи.

— Який характер рани?

— Убивця розітнув ніс Бонфіса уздовж і вилучив носову кістку, а також чотирикутний хрящ носової перегородки й хрящ носового крила. Тобто ті тверді тканини, що утворюють форму носа.

Анаїс не відривала ноги від педалі газу. Швидкість допомагала їй залишатися максимально зосередженою. У горлянці пересохло. Очі пекло. Та мозок діяв справно. Зволікання зі складанням звіту про розтин не мало нічого спільного з проведенням повторної експертизи військових.

— Чому ви гадаєте, що це вчинив той самий убивця?

— А хто ж іще?

— Навіщо ж вони пішли на такий ризик? Нащо їм ті кістки?

— Хтозна. Як на мене, це мисливці. Вони повернулися по трофеї.

— По трофеї?

— Під час Другої світової війни американські вояки відрізували у вбитих японців вуха і виривали зуби. А зі стегнових і гомілкових кісток робили ножики для розрізування паперу.

Майор усе те промовив хутко. Складалося враження, ніби він і наляканий, і заразом захоплений зухвалістю злочинців.

— О котрій годині сталося це… е-е… втручання?

— Десь о восьмій вечора. Тіла забрали з клініки Байонни о п’ятій. Тож їх допіру доправили в Ранґей. Певне, морг у них геть зовсім не охороняється.

Анаїс намагалася, та ніяк не могла повірити, що люди, які могли поцілити в мішень з відстані півкілометра і навіть далі, тобто справжні фахівці, пішли б на такий ризик задля кількох костомах. Трофеї? Де ж пак!

— Кому було відомо, що тіла переправили до моргу в Ранґеї?

— Та всім. Там розташовано єдиний у цім краю Інститут судової медицини.

— О котрій годині планували розпочати розтин?

— Відразу по тому, як доправили тіла. Не уявляю, як це зловмисники зуміли проникнути туди непомічено.

— Яке знаряддя вони застосували?

— Патологоанатом вважає, що то був мисливський ніж. Із визубленим сталевим клинком.

— Ви допитали персонал?

Мартено розлютився.

— Як ви собі гадаєте, що ми робимо останні три дні? Ми весь морг догори коренем перевернули. Виявили силу-силенну органічних мікрочастинок, та для такого це й не дивно. Ми поробили всі аналізи, ретельно вивчивши кожен зразок. Жодного стороннього відбитка. Жодної волосини, що не належала б трупові чи комусь зі працівників. Не люди, а примари.

— А чому ви зателефонували мені?

— Бо я вам довіряю.

— А ваше начальство знає, що ви мені телефонуєте?

— Ні. Ні моє безпосереднє начальство, ні суддя з Байонни. Про це не знає навіть слідчий суддя, якого призначили у справі про вбивство Філіппа Дюрюї.

— Ле Ґаль? Він озивався до вас?

— Сьогодні вдень. Та Морісе я поки що не телефонував.

Анаїс усміхнулася. У неї з’явився союзник.

— Дякую.

— Нема за що. То домовимося: той, хто дізнається щось нове, телефонує іншому. І навпаки.

— Гаразд.

Вона припинила розмову. Увіччю так само бігли світляні смуги. Уривчасті, тремтливі, гіпнотичні. Наче їй показували стереоскопічний фільм із безладних, випадково змонтованих кадрів. Та в тій веремії кадрів весь час прослизало те саме видиво. Та сама декорація. Бійня. Пошматовані тіла і криваві калюжі на білій кахляній долівці.

На тій бійні вбивали людей.

Януш із Шампунем прямували на південний захід, обличчям до вітру. Шампунь сказав, що знає за доками, поміж собором Мажор і кварталом Паньє, одну будову, де вони зможуть заночувати. Та спершу він хотів позабирати свої торби, заховані в садовому контейнері неподалік від притулку для старих «В’єй Шаріте».

— Таке лігво влаштуємо, ось побачиш!

Януш насилу плентався за ним. Розмова з Ле Ґеном стала для нього останньою краплею. Отож, до того як стати психіатром і жебраком, він був художником, принаймні якимось боком був причетний до мистецтва. Нова інформація не лише нічого не дала йому для просування вперед, а й утворила в його голові справжнісіньке сум’яття, з якого він ніяк не міг виринути.

— Ще далеко?