Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 34)
— Я сам поїду в Ґетарі.
— Навіщо?
— Хочу побалакати з Патріком. З’ясую, хто він такий насправді. Дізнаюся, що сталося на вокзалі Сен-Жан. — Він підняв свою бляшанку. — Зрештою, ми з вами провадимо те саме розслідування…
Вона всміхнулася. До неї повернулася надія, і на душі відразу потепліло. Ніколи б не подумала, що завдяки роботі познайомиться з таким гарним чоловіком.
— Ви певні, що не хочете відкоркувати мою плящину?
За дві години Фрер узявся до праці.
Анаїс Шатле як прийшла, так і пішла, хіба що була трохи напідпитку. Вони пили вино, балакали і реготалися. Фрер звик вечорами бувати сам, то і мріяти не міг про таке спілкування. Тим паче в розпалі всієї цієї халепи з убивством і амнезією.
Він не дозволив собі нічого зайвого. Жодного сміливого жесту, жодного провокативного натяку. Хоч відчував, що шлях відкритий. Певна річ, він і не був фахівець із жіночої психології, та два плюс два міг скласти. Вечірній візит. Пляшка вина. Гарна сукня — щоправда, він не міг уторопати, нащо вона вбрала під ту сукню джинси: може, то мода така пішла? Одне слово, вистачало ознак, які свідчили про те, що молода працівниця поліції відкрита і до інших пропозицій.
Та він і пальцем не ворухнув. Із двох причин. По-перше, він дав собі чудернацьку клятву, що більше ніколи не буде плутати роботу з особистим життям. А Анаїс Шатле, хоч як там воно було, пов’язана з його роботою, хоч і не безпосередньо. Другою причиною, глибшою і почасти інтуїтивною, був страх. Незмірний страх. А якщо вона дасть йому одкоша? А якщо в нього нічого не вийде? Коли він востаннє був у ліжку з жінкою? Він і сам не пам’ятав. Боявся, що вкриє себе ганьбою…
На порозі його домівки вони попрощалися як добрі друзі. Домовилися, що будуть обмінюватися інформацією. Останньої миті Фрер зопалу розповів їй про тих двох чоловіків в «Ауді Q7». Пояснив, що вони вже декілька днів стежать за ним. І навіть дав кілька світлин із номерами того авто. Її та історія не дуже зацікавила, та вона пообіцяла перевірити номери всюдихода своїми каналами.
І ось перевалило за північ, і він знову був сам. Страшенно боліла голова. Од вина. Він терпіти не міг алкоголю. Знову спалахнув біль в оці. Та спати не хотілося. Він зварив кави, увімкнув диктофона і сів за письмовий стіл.
Навіть цієї пізньої пори він міг перевірити й уточнити інформацію, що здобув од Патріка Бонфіса. Перш ніж узятися до вивчення його психіки, хотів скласти чітке уявлення про його достеменну особистість.
Він приготувався робити нотатки і натиснув кнопку «Відтворення». Ковбой народився в селі Герен, біля Тулузи. Фрер хутко написав у пошуковій програмі слово «Герен».
Перша несподіванка.
Жодного населеного пункту з такою назвою в департаменті Верхня Гаронна не було. Він поширив пошук на весь край Південь-Піренеї. Жодної назви, більш-менш схожої на ці два склади.
Матіас написав «Патрік Бонфіс» і заходився методично перевіряти інформацію в різних установах, що діяли тоді в тім краю, у загсах, школах, відділах державної служби з працевлаштування. Нічогісінько.
Він прослухав той шмат запису, де рибалка розповідав про свою дружину. Як він казав, Марина Бонфіс мешкала тепер у Німі чи десь поблизу. Фрер знову почав шукати. І знову нічого.
По спині в нього пройшовся мороз. Шия намокла від поту. В лівому оці пульсував біль, наче там хтось гамселив у барабана: бум-бум-бум…
Він вимкнув диктофона і заходився перевіряти дані, що здобув од Сільвії. Зокрема, історію про батька, що загинув, гепнувшись в чан із кислотою. Незабаром йому стало зрозуміло, що в нього було недосить точних даних для пошуку в мережі. Що в нього було? Назва несущого села з несущим прізвищем?
Службу Бонфіса в Іноземному легіоні він і перевіряти не став — армійське командування обіцяло кожному воякові цілковиту анонімність.
Так чи інакше, дізнався він чимало. Патріка Бонфіса не існувало. Так само, як і Паскаля Мішелля.
Особистість Бонфіса
Фрер ще раз перечитав свої нотатки. Сільвія Робен жила з Бонфісом три роки. Напевне, познайомилася вона з ним ще тоді, коли він перебував у стані втечі від самого себе, про що вона, звісно ж, і не підозрювала. І відтоді він постійно брехав їй,
Ким він був раніше?
Скільки особистостей устиг створити, вигадати і пристосувати до себе?
Фрер спробував уявити собі, як діє психіка цього чоловіка. У глибині його свідомості множаться різні персонажі, що переслідують ту саму мету: витіснити того, хто здається небезпечним. Одним словом, справжнього. Патрік Бонфіс утікає від свого коріння і від своєї долі. Найпевніше, ця втеча зумовлена психічною травмою.
Відповіддю на це запитання чи принаймні початком відповіді було прізвище, яке він дав собі. І як він раніше не здогадався? Бонфіс — промовисте прізвище[17]. Він чимдуж намагається стати «добрим сином». Чи означає це, що насправді він був недобрий? У цьому контексті історія про вбивство батька набувала зовсім іншого звучання. Це реальна подія, хоча підсвідомість її якомога замаскувала, спотворила, деформувала.
Фрер підвівся з-за стола і, застромивши руки в кишені, заходився міряти кроками вітальню. У голові було справжнісіньке сум’яття. Щоб вилікувати здорованя, йому доведеться одну за одною розвінчати всі його облудні особистості, аж доки він дістанеться до справжньої.
Та поки що він не знав, яка психотична втеча, друга, третя чи, може, й десята, породила ковбоя Паскаля Мішелля. Зате він не відчував навіть найменших сумнівів у тому, що психіка цієї людини зберігає в собі сліди кожного вигаданого імені та характеру. Вони криються в закутках його душі. Так льодовик зберігає сліди щорічних дощів. Значить, треба копати. Зондувати ґрунт. Аналізувати кожну деталь. Щоб промикнутися крізь нашарування підсвідомої пам’яті, він застосує всі засоби, які в нього є. Гіпноз. Амобарбітал. Психотерапію…
Фрер подався до кухні випити холодної води. Мимохіть визирнув у вікно. Нікого. Ніяких людей у чорному. Може, вони йому наснилися? Він випив ще. І, вже поставивши склянку в раковину, раптом збагнув одну дуже важливу для себе річ. Чому він так уперто домагається мети — розшифрувати історію Бонфіса? Бо це дозволяє йому закреслити власні спогади про смерть Анни-Марії Штрауб. Про відповідальність психіатра, що порушив фахову етику.
Прямуючи наступного ранку до Ґетарі, Матіас Фрер весь час думав про Анаїс Шатле. Він і прокинувся з думками про неї. Згадував її обличчя й голос.
— Ви заміжня? У вас є діти?
— Невже я схожа на заміжню жінку? Тим паче на матір? Ні, я ще не готова до цього.
— А до чого ж готові?
— Для знайомства в інтернеті. Через соціальні мережі.
— І як, вдало?
— Та в мене надто вже тонкий нюх, як для нишпорки…
Трохи згодом вона запитала його:
— Чому ви стали психіатром?
— За покликанням.
— Невже вам подобається порпатись у чужих мізках?
— Я не порпаюся в чужих мізках. Я лікую людей. Намагаюся полегшити їхні страждання. Як по правді, мені здається, що нічого цікавішого на світі нема.
Дівчина прикусила спідню губу. Як і за першої зустрічі, він раптом інтуїтивно відчув, що Анаїс Шатле колись була пацієнткою психіатричного відділення. Або принаймні мала поважні психологічні проблеми.
Підтвердження свого здогаду він здобув за кілька хвилин. Вона наливала йому вина в келих, і він звернув увагу на її зап’ястя, покреслені кривими і вузлуватими рисками шрамів. Йому вистачило тільки глянути, щоб визначити їхню природу. То були сліди не від спроби вкоротити собі віку. Навпаки, шрами свідчили про прагнення вціліти.
Матіас нерідко стикався у своїй практиці з таким психічним розладом. Підлітки самі собі завдають ран, сподіваючись позбутися відчуття нестерпної туги. Вони відчувають потребу випустити з душі те, що не дає їм дихати. Вони не бояться вигляду крові. Фізичний біль витісняє моральні страждання і дає полегшення. А зяюча рана справляє враження, ніби трутизна, що проникла в душу, вибігає разом із кров’ю…
Коли Анаїс уперше з’явилася в його кабінеті, Фрер інстинктивно збагнув, яка це сильна жінка. Із тих, що залишають свій слід у світі. Вона була сильна, бо зазнала страждань. Та водночас вона була тендітна і вразлива. І з тієї ж таки причини. Кінець ХХ століття геть заялозив банальну істину, що її суть найліпше сформулював Ніцше у «Сутінках богів»: «Що не губить мене, робить мене дужчим». Та це геть дурня. Принаймні в сучасному примітивному тлумаченні. Щоденне страждання нікого не загартовує. Воно виснажує людину. Робить її слабшою. Вразливою. Кому ж про це знати, як не Фрерові! Людська душа — це не волова шкура, що стає міцнішою після дубіння. Людська душа — це надчутлива, трепетна і дуже тендітна мембрана. Від ударів вона мертвіє і вкривається вавками. І починає боятися світу.
І тоді страждання обертається хворобою. Набуває чогось на кшталт власного життя. Зі своїми ритмами і коливаннями. Ця недуга настає без попередження, та найстрашніше те, що вона живить саму себе. Напади частішають, і вже неможливо встановити їхній зв’язок із теперішністю навколишнього світу. Та навіть якщо той зв’язок існує, він так глибоко ховається і так надійно замаскований, що ніхто, навіть найдосвідченіший психіатр, не може витягти його назовні.