Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 124)
А тепер час рухатися вперед… Вибору нема. Він хотів довірити своє життя Кубелі, а зустрів самого себе. Що ж, доведеться знову виходити на лови… І передовсім знайти притулок. Гроші в нього є, та в готель уже годі показувати носа. Є і фальшиві папери, та зиску з них нуль. Після подвійного вбивства у своїй хаті його мармиза знову опиниться в усіх новинах.
Аж йому спала на думку одна ідея. Найочевидніша.
Піти до матері.
Хто шукатиме його у Францишки Кубели, матінки покійного психіатра? Він знищив усі сліди пошуку і завантажив адресну книгу краю Іль-де-Франс.
У Пантені справді мешкає Францишка Кубела.
Адреса: провулок Жана Жореса, 37.
Ні назва, ні номер ні про що йому не нагадували. Його особиста пам’ять була недоступна. Він уже звик жити з отакими заков’язлими мізками. А його мати? Яка буде її реакція? Коли вона відчинить синові, що загинув рік тому, її шляк, напевне, трафить.
Побачить він ще справну бабуню?
Чи висохлу мумію, що поховала себе живою в хаті? Існує тільки один спосіб перевірити це.
Він зібрав свої речі й попрямував до виходу.
Анаїс Шатле вийшла з будинку слідчого ізолятора Флері-Мерожі о десятій ранку. Бюрократичні процедури забрали понад сорок хвилин. Вона відповіла на запитання, підписала папери. Їй віддали чобітки, куртку, документи, мобільника. І ось вона вже на волі. Якщо не враховувати зобов’язання з’явитися до слідчого судді наступного понеділка й не покидати Парижа. І від цього ж таки дня її брали під судовий нагляд. Щотижня вона повинна відмічатися в комісаріаті на майдані Інвалідів, де її ото загарбали.
На порозі в’язниці вона заплющилася і на повні груди вдихнула свіжого повітря. Їй здалося, наче цей ковток одразу очистив усю її дихальну систему.
За сотню метрів од неї, на тлі олив’яного неба й автобусної зупинки, чітко вимальовувалося припарковане авто. Вона впізнала його. Принаймні самісінький стиль упізнала. Чорний «мерседес», що скидався на катафалк. У дусі її батька: наполовину заможного поміщика, наполовину ватажка хунти.
Вона попрямувала до авто. Зрештою, це він її звільнив. За п’ять метрів од авто назустріч їй вибіг Ніколя.
— Панно Анаїс…
У кремезного коротуна очі, як завжди, наповнилися слізьми. І звідки в такого ката, як ото її батько, такий сентиментальний поплічник? Цьомнувши його в щоку, вона залізла на заднє сидіння.
Зручно вмостившись, тут її чекав Жан-Клод Шатле, як завжди, смаглявий і неперевершений. У світлі горішніх ламп він скидався на смертельно небезпечну зброю, надійно заховану до чохла з темної шкіри.
— Наскільки я розумію, мені слід тобі подякувати?
— Такої жертви від тебе не вимагається.
Грюкнули дверцята. Ніколя сів за кермо. За декілька секунд вони вже котили до шосе номер 104 у бік Парижа. Краєм ока Анаїс стежила за батьком. Зелена лляна сорочка і темно-блакитний светр з трикутною проймою. Наче ото його перенесли з палуби власної яхти до сірого лабіринту дорожних розв’язок Ессони.
Та зустріч завдала їй якоїсь невиразної втіхи. Побачитися з ним означало для неї відродити свою ненависть. Інакше кажучи, свій внутрішній стрижень.
— То ти знову приніс мені повідомлення?
— Цього разу наказ.
— Цікаво.
Він підняв підлокітника з дерева з прожилками, що був між ними. Під ним, в окремих чарунках, стояли газовані напої і термоси, які сяяли, немов торпеди.
— Вип’єш чогось? Кави? Коли?
— Ну добре, кави.
Шатле подав їй склянку в ротанговій[65] облямівці. Анаїс ковтнула кави й несамохіть заплющила очі.
— Декілька днів побудеш у Парижі, — сказав кат добре поставленим голосом. — Я забронював тобі номера в готелі. З’явишся до наглядового офіцера в комісаріат на майдані Інвалідів і до слідчого судді. Тим часом справу передадуть у Бордо, і я завезу тебе до Жиронди.
— У твої володіння?
— Мої володіння скрізь. Те, що ти сидиш зараз тут, найліпший доказ цього.
— Я вражена, — іронічно відказала вона.
Шатле обернувся і втупився їй просто у вічі. У нього були світлі крайки очей, чарівливі, порочні. Слава Богу, вона успадкувала материні очі. Антрацитові чилійські очі, кольору викопного вугілля, що видобувають за тисячі метрів під землею біля підніжжя Анд.
— Я не жартую, Анаїс. Іграм край.
Після недільного попередження розпочнуться санкції. Без балачок треба повертатися додому. Вона змінила Флері-Мерожі на цю волю під наглядом. Залізні лабети в’язниці — на оксамитові батькові рукавички.
— Я ж тобі казав уже, — озвався він. — Ті хлопці не жартують. У них
— Ото й розкажи мені про цю систему.
Шатле зітхнув і вмостився зручніше. Наче второпав, що в нього теж вибору нема. Щоб переконати доньку, йому доведеться відкрити всі карти.
Дощ раптом шалено зацяпотів у вітрове скло. По вікнах попливли пацьорки води. Енолог[66] коротким порухом відкрив бляшанку з дієтичною колою.
— Нема ніякої змови, — тихо мовив він. — Ні оборудок, ні таємного плану, як ти оце гадаєш собі.
— Та нічого я такого не гадаю. Слухаю тебе.
— «Метис» заснували в 60-х роках французькі та бельгійські найманці. Відтоді спливло чимало води. І ця компанія давно вже не займається такою діяльністю.
— «Метис» — одна з-поміж провідних компаній, що виробляють психотропні засоби. Її науковці ведуть дослідження в царині контролю над розумом.
— «Метис» — фармацевтична та хімічна корпорація, як і «Гехст» чи «Санофі-Авентіс». Це ще не робить їх змовниками, які намагаються орудувати глуздом.
— А як же їхні охоронні агенції?
— Вони боронять їхні виробничі потужності й використовуються лише для внутрішньої безпеки.
Анаїс проглянула список клієнтів тієї агенції. Батько або бреше, або нічогісінько не знає. Агенція надавала послуги й іншим підприємствам Жиронди. Та, може, основними її клієнтами були підприємства, що належали до концерну «Метис».
— Я знаю там двох, які по-своєму розуміють охоронну діяльність.
— «Метис» тут ні до чого. Відповідальність за цей безлад лежить на тих, хто використостовував агенцію, щоб прикрити своїх… людей.
Отож, він був обізнаний з усіма подробицями операції. Пролунали удари грому, наче ударна хвиля землетрусу. Небо стало гранітом чи ще якимсь мінералом, що репнув ізсередини.
— І кого? — знервовано запитала вона.
— «Метис» розвиває виробництво нових препаратів. Заспокійливих, антидепресантів, снодійних, нейролептиків… Крім суто виробництва, існують лабораторії, що розробляють, синтезують і вдосконалюють лікувальні засоби. Так працюють усі фармацевтичні компанії.
— А до чого тут найманці з агенції?
Кульгавець помалу цідив колу. Крізь стіну зливи він споглядав вулиці, що тягнулися за вікном, — вони були геть сірі, й тільки часом траплялися на них барвисті плями. Заводи, комори, торговельні центри.
— Армія тримає такі досліди під наглядом. Людський мозок є і завжди буде найважливішою мішенню. І водночас, як хочеш, найголовнішою зброєю. Усю другу половину останнього століття ми розвивали ядерні озброєння. Головно задля того, щоб їх не використовувати. Контроль над розумом — інший спосіб уникнути війни. Як сказав Лао-цзи: «Найбільший переможець той, що перемагає без бою».
Анаїс терпіти не могла людей, які вдаються до цитат. Хитрий виверт, щоб порівнятися з великими мислителями. Цього разу вона не дозволить задурити собі голову.
— «Метис» відкрив один препарат.
— Не сам «Метис». Одна його дочірня лабораторія. Дослідний центр, що його акції належать «Метисові».
— Як вона зветься?
— Хтозна.
— Ти за дурну мене тримаєш?
— Я не став би ображати члена моєї родини. Я беру участь у зборах, де не розголошуються такі подробиці. Ця лабораторія розташована у Вандеї. Центр клінічних досліджень, що провадить здебільшого непотрібні досліди. На практиці їх не застосуєш.
— Препарат, що викликає подрібнення особистості? І це ти називаєш непотрібним?
— Це те, що нам продали. Насправді препарат не пощастило стабілізувати. В нього некерована дія.
— Ти ж не будеш заперечувати, що піддослідні потерпали від синдрому дисоціативної втечі, викликаної невідомим препаратом?