Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 115)

— Ти що там робиш?

Саша стояла потойбіч шинквасу. Її світло-зелені очі прибрали нефритового відтінку. Він поставив пляшку на шинквас.

— Коктейль за власним рецептом. Хочеш скуштувати?

Не відповідаючи, вона озирнулася на збентежених гостей, що з келихами в руках порозсідалися на диванах. Обов’язок обов’язком, але з ним вона ще не скінчила.

— Що ти оце надумав, Ноно? Що тут шукаєш?

— Те, що й перед цим.

— Так ото ж. Хтозна-що, як завжди було.

Шаплен відкоркував пляшку і налляв собі трохи. Ключі він устиг покласти до кишені, та сумочки вже не було на шинквасі — вона впала додолу. Саша й не помітила того. У блідому світлі ламп її погляд просто-таки пронизував його. Йому хотілося побачити в нім тугу за минулим, приховану журбу, таке, що свідчило б про давнішу пору, та в ньому була тільки тривога і лють.

— Справді не хочеш хильнути?

Вона хитнула головою і глянула на двері, якими заходили нові учасники.

— Цікаво, — зважився він, — Лейла сьогодні буде?

Вона спопелила його поглядом. Її відкрите й жагуче обличчя мешканки Антильських островів завмерло, наче закам’яніла магма з холодними колючими шпичаками.

— Іди ти знаєш куди!

Шаплен примирливо звів руки. Саша з келихами в руках уже зустрічала нових претендентів. Він поклав сумочку на місце і подався до виходу, минаючи Сашу, що провадила гостей до зали.

Відсунувши штору, він побачив нових гостей, що стояли на порозі. Хотів був побажати їм успіху, та натомість прошепотів:

— Тримайтеся!

Хвилин із десять він чекав перед будинком номер п’ятнадцять на вулиці Понтуаз, аж хтось із мешканців вийшов, відчинивши двері до під’їзду. Тремтячи від холоду, Шаплен прослизнув усередину й одразу ж побачив ґрати з кодовим замком. До будинку ніяк не можна було промикнутися.

— А нехай тобі! — безсило прошепотів він.

Ще треба чекати. Крізь ґрати він озирнув бруковане дворисько, обсаджене рослинами, що вціліли взимку. Скупі фасади. Прості карнизи без візерунків. Балкони з кутої криці. Він наче опинився в минулому. Будинки, певне, стояли тут ще з XVII чи XVIII століття. Роздратування не завадило йому відчути бентежну красу цієї місцини. Брукований двір, фасади кам’яниць, листя — все тонуло в сірій імлі, що лисніла місячним сяйвом і скидалася на картину, написану сріблястими фарбами.

Двері відчинилися. Хтось заходив. Чоловік зі зведеним коміром підозріливо зиркнув на нього і подзвонив у домофон. Ґрати відчинилися. Шаплен подався за ним, не звертаючи уваги на його неприязний погляд. З поштових скриньок видно було, що Вероніка Артуа мешкала в корпусі Б на четвертому поверсі.

Тісний сходовий майданчик, теракотові кахлі на долівці, розхитані двері. Шаплен наче завітав у гості до самого Вольтера. Про всяк випадок він подзвонив у двері, зачекав, потім тихенько обернув ключа в замковій шпарині.

Увійшовши досередини, він глянув на годинника. Відколи він пішов із «Веґи», спливло сорок хвилин. Вечірки в Саші точилися за однаковим сценарієм: сім разів по сім хвилин, плюс преамбула і наприкінці збирання аркушів, де кожен відвідувач нотував номер телефона того претендента, що припав йому до вподоби. Та ще час на зворотну дорогу, отож дві години загалом.

Можна вважати, що він має понад годину, щоб усе тут обнишпорити.

То було дво-чи трикімнатне помешкання, де зробили сякий-такий ремонт. І тут на долівці теракотові кахлі. Шерехаті стіни, побілені вапном. Відкриті сволоки на стелі. Помешкання скидалося на самісіньку Сашу, якою він уявляв її собі. Самотня сорокарічна жінка, що заробляє собі на хліб завдяки моді на отакі вечірки, яка настала наприкінці 2000-х. Клуб дає їй змогу сяк-так зводити кінці з кінцями.

Він був певен, що в неї немає контори. Щоб заощадити, вона організовує вечірки через мережу простісінько з хати. Через тісний передпокій він потрапив у вітальню, опоряджену в марокканському стилі. Мідні лампи. Стіни рожевих або помаранчевих барв. Йому стало сумно, коли він побачив закидану подушками тахту біля вікна. Притулок самотньої жінки, яка сідала тут щось прочитати, коли їй було тоскно. До речі, він не здивувався б, побачивши в цім помешканні кота чи цуцика, та хатніх улюбленців чомусь не знайшлося.

Шаплен увійшов до спальні. Інкрустовані перламутром ширми східного стилю з дерев’яних планок. Посередині ліжко гранатової барви, що немов очікувало зливи ружових пелюсток. І тут його спіткала несподіванка: до задньої стіни Саша поприліплювала світлини всіх членів свого клубу, зробивши щось на кшталт дошки пошани.

Придивившись, Нарцис побачив, що вона з’єднала маркером усі обличчя лініями, стрілками або пунктиром. Саша стежила за всіма стосунками, що зав’язувалися на її вечірках, як ото адмірал стежить на мапі за своєю флотилією. Розглядаючи старанно усміхнені обличчя, він думав, що всі ці німі вуста вигукують однісіньке слово — самотність. Ще й надто, обличчя всіх цих одинаків повторювали й риси самої Саші. Її широкі губи найголосніше волали: САМОТНІСТЬ!

Він уявив собі, як Саша жила чужими побаченнями, що їх сама й організовувала. Вистежувала, підстерігала, маніпулювала кожним учасником. Мастурбувала у своєму ліжку, обличчям до стіни, поцяткованої сузір’ями, — обличчями людей, що начебто мали сексуальні стосунки. Бранка своїх марень, свого безглуздого існування, вона вдихнула життя в цю галактику, та ніколи не тішилася її теплом.

Певне, вона зберігала десь детальну інформацію про заплутані стосунки поміж членами її клубу. Біля стіни на комп’ютерному столику стояв переносний «Макінтош». Шаплен увімкнув його. Пароля на нім не було. Саша була вдома, у своїй хаті. Кого їй було боятися?

Шаплен клацнув теку «Саша.ком». Вискочили значки директорій. Він відкрив теку, присвячену учасникам. Там були два списки за абеткою: псевдоніми та прізвища. Шаплен обрав псевдоніми. З’явилися ще два списки, чоловіків і жінок. Він почав переглядати список жінок, прокручуючи пронумеровані світлини. До кожної додавалася довідка: походження, сімейне становище, фах, прибутки, музичні вподобання, очікування тощо. На тих вечірках Саша намагалася знайомити людей зі схожими смаками.

Декотрі обличчя виділялися на загальному тлі. Правильні риси, глибокий погляд — видно було, що ті дівчата належать до іншого світу. Справжнісінькі секс-бомби. Шаплен замислився, чи вони існували насправді… На сторінках для знайомств люди прикрашають свої світлини, щоб заманити якомога більше шанувальників…

Якщо тільки це не дівчата-ескортниці, про яких згадувала Софі Барак. Таким нічого робити в клубі. І, звісно ж, Саша не стала б їм платити. Хто ж їх тоді наймав? І навіщо? Дівчата намагалися мати природний вигляд: ніякої косметики, нічого зухвалого. Та їх зраджувала переможна, трепетна врода.

Шаплен записав їхні псевдоніми. Хлоя, Джудіта. Аква-84… Потім знайшов Медіну. Вона зібрала коси на потилиці. Стерла з обличчя чуттєву гримасу. Вдавала low profile[63], та не могла приховати своєї привабливості. Така дівчина на Сашиних вечірках не могла лишитися непоміченою.

Знайшов він і Лейлу. Молода марокканка з хвилястими косами, темними вустами і чорними очима. Вона теж удавала скромне дівча. Ні косметики, ні прикрас. Простенька бежева блузка. Та від тіней, які лежали попід очима, наче знак темряви, зіниці її очей сяяли немов самоцвіти. Видно було, що ці разючі красуні намагалися розчинитись у натовпі. Що ж їм треба було тут?

Раптом щось привернуло його увагу. Шаплен повернувся назад і ще раз помалу прокрутив світлини. Він упізнав ще одне обличчя. Довгообразе, дуже бліде, облямоване темними косами, такими гладенькими, що вони скидалися на чорний шовк. Світлі очі сяяли немов свічки, нагадуючи про церковну відправу і дух ладану. Янгольське личко, ніжне, як молитва, і разюче, немов об’явлення.

Шаплен прочитав псевдонім того янгола, й усе попливло в нього увіччю.

Feliz.

Те слово чув він уві сні про тінь і білий мур. Він не забув, що по-іспанському те слово означає «щасливий». Феліс. Шаплен знав її обличчя. Він знову чув голос зі сну, чув той шепіт, жагучий, переповнений благодатною надією. Тепер він знав, що то був її голос.

Феліс.

Клацнувши на світлині, він відкрив теку з її особистими даними. Коли на екрані з’явилося її справжнє ім’я, Шаплен не повірив своїм очам — ні, це безглуздя якесь, таке просто неможливе! — і насилу стримався, щоб не зойкнути. Правда спливла на поверхню, і назад вороття не було.

Справжнє ім’я Феліс було Анна-Марія Штрауб.

Тепер він її впізнав. У його спогадах риси обличчя були перехняблені, спотворені зашморгом, який переламав їй в’язи. Та це була таки вона. Мертва. Вішальниця. Примара з його снів. Анна-Марія Штрауб. Єдина жінка, що він, як йому здавалося, кохав, не була пацієнткою психіатричної клініки. Була вона дівчиною-ескортницею, з якою він запізнався на Сашиних вечірках. Вона присмокталася до нього неначе п’явка, якій платили за участь у таких зустрічах. Його спогади — жагучі ночі в палаті Анни-Марії, божевілля його коханки, її тіло, що теліпається на його ж таки паску, — цілковита облуда й галюцинації. До сьогодні в нього мало що було. Але й та мализна тепер вивітрилася, неначе дим.

Шаплен заплющив очі, намагаючись зібратися на силі. Відчувши згодом, що трохи вже заспокоївся, він розплющив очі й дочитав довідку. До клубу вона вступила в березні 2008 року. Мешкала в Десятому окрузі Парижа, на вулиці Ланкрі. Двадцять сім років. На інші запитання анкети вона не відповіла. Ні про фах, ні про прибутки, хобі чи дозвілля… Саша не наполягала. З такою кандидаткою сваритися нема чого.