Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 96)
Тепер вони цілилися в жінку з кістяних луків. Вона не думаючи випростала руку з пістолетом і натисла на курок. Від пострілу її вороги остовпіли. Прицілитися було неможливо. Її острівець переміщався, тож кут зору постійно змінювався. Але вона вистрілила ще і ще. Щоб налякати їх.
Ліворуч щось свиснуло. Тоді праворуч. Стріли. Незграбні. Невлучні. Мінливість ландшафту заважала і ворогу теж. Жанна опустилася. Лягла животом у воду і сперлася на обидва ліктя. Курок. Постріл. Курок. Постріл. Вона нічого не бачила. Дерева, очерет, ліани пливли за течією, а земля розпадалася, розмивалася.
Скоро в неї закінчаться набої. А головне, Жанна знала, що, навіть якщо вона уникала швидкої смерті з кожною стрілою, це не рятувало її від іншої смерті: острівець дрейфував. Якщо вона віддалиться від стежки, якщо дасть ландшафту змінюватися знову і знову, то ніколи не віднайде шлях.
Жінка поповзом позадкувала, звелася на ноги і розгледіла вдалині ряд пальм і цератоній, що позначали лінію стежки. Якщо орієнтуватися на них і стрибати з острівця на острівець, можна повернутися на тверду землю. Жанна не вагаючись розігналась і стрибнула. Як жабка на латаття. Жабка, яка щоразу не знала, чи витримає поверхня, на яку вона мала приземлитись. Вона стрибала. Перескакувала. Довкола свистіли стріли.
Жанна скочила на берег.
І вибігла на латеритову стежку.
Озирнулася через плече. Ненароджені так само пливли на своїх рослинних пірогах. Жанна відчула себе в безпеці, хоч це могло бути хибне враження. Глянула на годинник. 15:30. Ціль — ланча — досі була досяжною. Біжучи, вона витягла з пістолета магазин, щоб перевірити втрати. Залишилася лише одна куля.
Жанна знову ввійшла в ритм. Пальми, папороть, очерет... І криваво-червона земля. Скільки кілометрів залишилося пробігти? Невідомо. Та й неясно, чи женуться за нею інші виродки...
Зусібіч зашурхотіла трава й листя. Ось і відповідь. Поміж комишів і очеретів, з-за дерев щось шурхотіло, тріщало. Нападники анітрохи не намагалися приховати своє наближення. Вони навмисно лякали її. Знали, що найгірший ворог — це страх. Страх, який міг паралізувати. Забрати останні сили.
Або ж це була облава.
Її заганяли в пастку...
Жанна пробігла ще. Прямо. Помітила дерево з роздвоєним на висоті двох метрів стовбуром — ідеальний сховок. Підбігла, чіпляючись за ліани, щоб видертися нагору. Передумала. Занадто очевидне укриття. Ненароджені помітять, що тут обривається слід. Їм залишиться просто обдивитися дерева навколо, щоб її знайти.
Жанна пригадала книжки про сутички між снайперами-одинаками під час великих війн XX століття. Одним з улюблених вивертів цих мисливців було знайти укриття — і не ховатися в ньому. Натомість вони спостерігали за ним, знаючи, що ворог підійде, сподіваючись знайти у сховку свого супротивника...
Жінка повернулася, ступаючи власними слідами, і зійшла зі стежки, занурившись у значно вищі за неї саму зарослі комишу. Помітила ще один сховок. До нього важче було долізти, зате там також була ніша на висоті кількох метрів. Чорне, обпалене дерево вигиналося зиґзаґом, над яким починалося гілля та листя. Жанна вчепилася за ліани, що вкривали обвуглений стовбур. Трохи зусиль — і вона вже на рівні розщелини. Жінка залізла в неї та скрутилася в позі ембріона, намагаючись не думати про всіх комашок, личинок і паразитів, які тут повзали.
Перш ніж повністю сховатися, Жанна відірвала шмат моху завдовжки пів метра. Накрила цією зеленкуватою сіткою обличчя. Ідеальне маскування, щоб за найменшого звуку кинути оком на стежку, залишаючись непоміченою.
Вона втиснулась у гніздо ліан. Їй здавалося, наче вона немовля в обіймах рослинного соку та листя. Зіщулившись тілом, вона зіщулилась і думками.
І почала чекати.
Жанна втратила почуття часу. Довкола було лише тепле, приємне стояче повітря. Пітніючи під маскою, вона розглядала прожилки листків, борозни кори, вервечки мурах... Вона відчувала себе в осмосі з природою. Її свідомість була загостреною, чутливою, мало не надприродною... Вона занурилася в приголомшливо інтимну зону. Ніби кохалася з цим чорним деревом. З лісом. 3...
Якийсь звук.
Кроки. Жанна наважилася кинути погляд. Вони були там. Четверо. П’ятеро. Шестеро... На них більше не було ні прикрас, ні кісток. Їхню шкіру вкривала багряна багнюка. Лише рух вирізняв їх на тлі стежки.
Вони підійшли оглянути порожнисте дерево біля стежки. Зараз побачать, що її там немає. So what? Вони розійдуться в усі боки від стежки і, мабуть, знайдуть її сховок...
Жанна стислась у своєму дуплі. День хилився до вечора. До річки лишалася всього година бігу. Все ще здійсненно. За умови що мисливці підуть. І що на шляху більше не буде перешкод.
Шелест листя. Шурхіт трав. Вони наближалися? Відчули її на запах? Зиркнула назовні. Вони зникли. Пішли далі до річки? Повернулися назад? Не час було міркувати чи вагатися.
Жанна притислася до дна своєї ніші, всього на секунду, черпаючи сили в цій деревній матці. Тепер вона ще більше відчувала тепло, дихання, бентежну інтимність «обіймів» цього рослинного колодязя.
Її серце стало.
Ліани стиснулись. Розщелина гойднулася, нахиливши Жанну назад, а потім уперед. Не встигла вона проаналізувати це відчуття, як отримала відповідь.
Вона зірвала свою мохову маску й побачила.
Візерунки кори складалися в обличчя.
Він цілу годину був біля неї в ніші. Абсолютно нерухомий, із чорно-зеленою шкірою, він злився з рельєфом дерева.
Тепер вона бачила. Його обличчя. Його шкіру, з-під якої випирали кістки та хрящі. Писок, укритий ранками та слиною.
І очі. Криваві. Заслані пеленою. Налиті вогнем...
Вона хотіла здійняти пістолет.
Хоакім уже стискав її зап’ястя.
Вона відчувала його перевернуті пальці на своїй руці.
Хотіла вдарити.
Він знешкодив другу її руку.
Вона лагідно нахилилася до Хоакіма. Хлопчик-вовк, здивований, не став опиратися. Від нього пахло перегноєм, корінням, кров’ю, як у її сні. Його очі, ніби в мавпи, вкривала рожевувата плівка. Жанна наблизилася ще і притиснулась обличчям до вигину його шиї. Ніжність. Чуттєвість. Млість...
Вона вчепилася зубами в його вухо та рвонула його.
Хоакім заволав.
Жанна вивільнила ліву руку і вчавила великий палець у його праву очницю. Око наполовину вискочило з орбіти. Знову крик. Вона спробувала вивільнити руку з пістолетом. Дитина-вовк не відпускала. Хоакім спробував укусити її. Жанна ледве встигла відсахнутися, впершись спиною в гілля. Хоакім кинувся вперед, цілячись їй у горло.
У боротьбі Жанна вивільнила праву руку. Підняла пістолет угору, тоді хотіла націлити на супротивника. Її стримала ліана. Хоакім укусив її за ліве плече. Жінка подумала про хвороби. Подумала про вампірів. Подумала, що вмирає.
Вона різко смикнула руку назад і виплуталася з ліани. Хоакім досі кусав її. Вона відчувала, що от-от знепритомніє. Затвор. Пересмикнути затвор. Хоакімова скроня. Куля. Одна-єдина. Вона його й вб’є...
Хоакім рефлекторно розчепив щелепи й загарчав на пістолет. Ніби щоб налякати рифлений сталевий ствол. Але у світі сучасної механіки такі речі не працюють. Жанна засунула свою пушку йому в рот і натисла на гачок. Череп Хоакіма розлетівся на шматки. Від цього в Жанни перехопило дух. Її обличчя забризкало дрібками плоті, уламками кісток.
Вона взяла себе в руки. Стежка. Пристань. Ланча. Жанна витерла циферблат годинника, вкритий кривавою кашею. Пів на п’яту. Пів години. В неї є пів години, щоб добігти до річки...
На неї навалилося Хоакімове тіло. Вона вилізла з-під нього, ніби з кокона. Вчепилася в край дупла. Спромоглася випростатись. Треба лізти зі свого сідала. Добігти до річки. Втекти з лісу духів...
За кілька секунд її стопи торкнулися битої землі на стежці. Найтвердіший ґрунт у її житті. Вона побігла. Здивована, що кінцівки досі слухаються. Що їй вистачає дихання. Цей подив нагадав про іншу річ. Рана. Жанна спинилася й торкнулася лівого боку шиї. Укус був несерйозний. Хоакім не встиг угризтися глибоко. Сама не знаючи, що робить, жінка зібрала грудку землі. Замастила нею рану. Вона поняття не мала, наскільки це ефективний метод, але цей жест її заспокоїв.
Цієї миті здійнялося гарчання. Тоді рев, такий, що аж ніби розтинав нутрощі лісу. Голосові зв’язки, які його видавали, були, мабуть, схожі на вирване з-під землі коріння. Крики множилися. Роздирали верхів’я. Змагалися в гучності. Ненароджені знайшли тіло свого ватажка. Що вони робитимуть: заберуть труп свого володаря й повернуться до решти зграї чи, навпаки, кинуться навздогін його вбивці?
Жанна вирішила не дізнаватися.
Річки досі не було на горизонті. Жінка задумувалася, чи вона взагалі не загубилася.
П’ята година.
Бігти. Бігти. Бігти.
Ненароджених досі не видно...
Тепер вона ледве волочила ноги. Ні думок. Ні відчуттів. Нічого. Інших тут не було. Інші про неї забули. Інші повернулися до свого світу насильства й твані...
Раптом Жанна помітила мідяну смужку. У її мозку насилу сформувалася думка. Земля, кров, висихаючи, паралізували її нейрони.