Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 19)

Жанна прониклася ніжністю до цієї жінки. Це місяцеподібне обличчя П’єро. Це чорне, коротко підстрижене волосся, яке свого часу мало здаватися викличним. Ці тонкі червоні губи. Ці густі брови, схожі на розділові знаки. Усі ці подробиці нагадували Жанні рекламу, яку вона обожнювала в дитинстві. Рекламу парфумів «Loulou» від «Cacharel». У ній молода жінка ніби плинула під найприємнішу мелодію на світі — «Павану» Ґабріеля Форе...

Жанна знайшла собі союзницю. Вона раптом відчула себе сильнішою, впевненішою — але досі не спроможна була говорити. Тиша затягнулася. Жанна відчайдушно копалася в голові, шукаючи, що сказати...

— Я вже вп’яте приходжу на цю виставку, — повів далі Феро. — Є в ній якесь... умиротворення. Джерело розслаблення й спокою. — Він на мить замовк, ніби щоб дати Жанні почути дзюркотіння цього джерела. — Ходіть сюди. Я хочу дещо вам показати.

Жанна дала себе відвести. Вона була геть не в собі. Феро повів її до наступної зали. Попри сплутані думки, Жанна усвідомила, що атмосфера змінилася.

Тут стіни були вкриті криками й ранами. Тіла, вигнуті в судомах. Спотворені жагою чи то тривогою обличчя. Але в першу чергу на глядача нападала сама фарба. Об’ємисті мазки бурого, вохряного, золотого, ніби подерті ножем. Густі, збурені, роздроблені кольори, що нагадували переоране поле. Вузькі обличчя. Вирячені очі. Заламані руки. Жанні подумалося про севільський фестиваль, що проходить у Страсний тиждень. Тиждень спокути, де за капюшони правлять ці постаті, а за свічки — їхні сяйливі руки.

— Еґон Шіле! — вигукнув Феро. — Хоч він і не схожий на Клімта, але теж приносить мені полегшення. Його жорстокість позитивна. Рятівна. Я психіатр і психотерапевт. У мене бувають... важкі дні. Ці полотна початку століття додають мені снаги, енергії.

— Вибачте, — спромоглася прошепотіти Жанна. — Я справді не розумію...

— Та ж ці роботи показують несвідоме! Вони доводять існування світу, якому я присвятив усе життя. Сон. Секс. Тривога... Еґон Шіле вивертає душу, ніби рукавичку. Тут немає місця викрутам, міщанській достовірності, заспокійливій брехні...

У Жанни голова йшла обертом. Вона цілий день нічого не їла. Емоції затьмарювали сприйняття. А Антуан Феро, попри спокусливий голос і гарненьку пику, більше за все нагадував безумця.

— Вибачте, — сказав він тихіше, ніби щоб заспокоїти жінку. — Я захопився... Навіть не представився. — Він простягнув руку: — Антуан Феро.

Жанна легко стисла його пальці, вперше розглядаючи його зблизька. Обличчя психіатра було напружене, гарячкове, але дивним чином згасле. Феро не намагався ні замилити очі, ні сховатися. Він стояв перед нею, вразливий, розхристаний, голий...

— Жанна Коровська.

— Це польське прізвище?

— Це від слова «корова». Так називався бар із «Механічного апельсина».

Господи, вона верзла якісь дурниці. До чого тут цей жорстокий фільм?

— Але воно має польське коріння? — наполягав Феро.

— Далеке. Тобто мій батько — поляк, але він завжди був... далеко.

Ще одна репліка, яка завела розмову в глухий кут. Жанна хотіла пожартувати. А вийшла якась драма. Але Феро дивився на неї, слухав її ніби вже з увагою й турботою.

— Схоже, ви почуваєтеся незатишно. Ви знаєте, що таке синдром Стендаля?

— Даріо Ардженто, — прошепотіла Жанна.

— Прошу?

— «Синдром Стендаля». Італійський фільм жахів. Режисера Даріо Ардженто.

— Не дивився. Я казав про психологічний синдром. Є люди, які страждають на гіперчутливість до мистецтва. Які непритомніють перед картиною.

— Фільм якраз про це.

Навіщо вона наполягала? Перед очима спалахували кадри. Азія Ардженто, яка крокує вулицями Рима з білявою перукою на голові, готова вбити всіх на своєму шляху. Зґвалтовані жінки. Обличчя, роздроблене кулею автомата...

Жанна приклала руку до лоба й додала, ніби виправдовуючись:

— Я цілий день нічого не їла. Я...

Договорити вже не змогла. Феро твердо взяв її під руку.

— Ходімо. Подихаємо свіжим повітрям. Пригощу вас морозивом.

15

Надворі легше не стало. У світлі призахідного сонця тремтіли тіні від листя на землі, і Жанні здавалося, ніби це в неї все дрижить перед очима. Їй було соромно за свій стан. Водночас вона потай раділа, що їй ось так допомагають.

Вони перейшли авеню на бік театру Маріньї та купили італійського морозива в кіоску.

— Хочете трохи пройтися?

Жанна кивнула, насолоджуючись прохолодою морозива й турботливістю запитання. Вони мовчки рушили в бік площі Згоди. Жанна давно не ходила цим парком. Інші парки завжди здаються якимись обмеженими, замкненими в своїх парканах. А парк на Єлисейських Полях, навпаки, відкритий до міста, він включає в себе ревучий проспект, змішується з транспортом, гамором, газами... Справжня зустріч. Любовна історія між листям і асфальтом, перехожими й машинами, природою й загазованістю...

— Я почуваюся натхненним, — зізнався Феро. — Відень. Початок XX століття... Це моя пристрасть. Цей період, коли посеред затишних брасерій, кафешок і штруделів було знайдено стільки істин! Клімт, Фройд, Малер...

Жанна не могла повірити, що він повернувся до цієї теми. Феро вже пустився в докладний опис інтелектуального розмаю тієї доби. Жанна не слухала. Вона насолоджувалася його фізичною присутністю.

Вони йшли далі в затінку крон, а поруч на повній швидкості проносилися машини. Вечірнє сонце забарвлювало все навколо в пурпуровий відтінок. Низькі залізні ґратки, що оточували стовбури дерев, сяяли, наче мішені. Жанна вже давно не почувалася такою щасливою.

Феро й далі пристрасно говорив. Вона так само не слухала. Її зворушувала його захопленість. Його спонтанність, говірливість. А ще — його бажання спокусити її своїми знаннями.

На площі Згоди чоловік узяв Жанну під руку.

— Зайдемо до Тюїльрі?

Та кивнула. Какофонія автівок. Сморід газів. Кам’яні фонтани і їхні рожевуваті бризки. Радісно фотографувалися туристи. Усе, що зазвичай дратувало Жанну, тепер здавалося чарівним, казковим, нереальним.

— Я все говорю й говорю, а про вас досі нічого не знаю, — сказав Феро, коли вони заходили до парку Тюїльрі. — Чим ви займаєтесь?

У жодному разі не можна було відлякати його своєю роботою.

— Я працюю у сфері комунікацій, — зімпровізувала Жанна.

— Як це?

— Я керую типографією. Робимо брошури, рекламні матеріали. Нічого особливого.

Феро кивнув на лавку. Вони сіли. Над парком спадала ніч. Вона підкреслювала кожну деталь. Надавала речам щільності. Сутінь резонувала з Жанниним серцем, яке поринало в ці глибини, цю ваговитість.

Феро мовив:

— Головне — щодня, щохвилини любити свою роботу.

— Ні, — відказала Жанна, не роздумуючи. — Любов — це головне.

Й одразу ж закусила губу, жалкуючи, що сказала таку дурницю.

— Ви знаєте, що у вас дуже особлива манера говорити «ні»?

— Ні.

Феро розсміявся від усього серця.

— Ось знову. Ви злегка повертаєте голову, лише на один бік. А не хитаєте нею.

— Це тому що я не вмію казати «ні». Принаймні остаточно.

Чоловік ніжно взяв її за руку.

— Ніколи не говоріть цього чоловікові!

Жанна зашарілася. За кожною реплікою наставала коротка пауза. Мовчання, в якому поєднувалися ніяковість і задоволення. Із нею не говорили так ласкаво вже... вже скільки?

Жанна зробила зусилля, щоб не розчинитися в блаженстві, а залишатися в реальності, підтримувати розмову.

— А ви, — вичавила вона, — як ваше прання?

— Яке прання?

— Ну, ви ж перете брудну білизну своїх пацієнтів?

— Так, можна й так сказати. Це не завжди легко, але робота — це моя пристрасть. Я тільки заради цього й живу.

Жанна сприйняла це зізнання як хороший знак. Жінки немає. Дітей немає. Вона вже пожалкувала, що збрехала. Адже про свою професію могла сказати те саме. Два фанати. Дві вільні душі.