Жан-Кристоф Гранже – День попелу (страница 51)
Тоді до нього дійшло.
Багаття.
Посланці почали святкування, розводячи яскраві вогнища у кутках кожної ділянки. У повітрі розліталися жаринки, переліски скидалися на просочені бурштином губки... Увесь краєвид наче накрило куполом із червонувато-коричневої смоли.
Ньєман придушив лайку. Як їм дали це зробити? Що би не відбувалося у цьому гівняному Маєтку, неможливо було змусити їх відступитись від плану. Навіть якщо цей план дозволяв мимохідь позбутися доказів і підозрілих слідів.
Флік рефлекторно кинув погляд у бічне дзеркало з пасажирського боку: його обличчя здавалося роздробленим на частинки іскорками, якими повнилась ніч. Пика зі скловолокна, на якій читався страх і занепокоєння.
Перевівши погляд назад на дорогу, Ньєман ледве встиг вчавити в підлогу педаль гальма. «Меган» різко зупинився, розвернувшись на 180 градусів на асфальтованій сільській дорозі.
На шляху виднівся силует. Змокла до нитки жінка, схоже, щойно ледь не втонула. Заплутавшись у липких складках сукні, вона хиталася, а з її обличчя й волосся струменіла рідина...
Ньєман увімкнув дальнє світло фар і придивився.
Скільки треба було часу, аби повірити в таке диво?
У кожному разі, цю чудесну появу він аналізував не очима й не мозком, а серцем, інтуїцією або якимось іншим чуттям, для якого навіть не знав назви.
Істотою, яка кульгала дорогою, ніби викинута на берег хвилями жаху, була ніхто інша, як Івана.
68
У них були імена, встановлені факти злочинів, обтяжливі обставини. Однак Івана не хотіла арештовувати Рашель та її банду — і мала рацію. Це був найкращий спосіб загальмувати розслідування і так ніколи й не дізнатися ім’я вбивці, який загрожував посланцям. Усе, що вони отримали б, — це зізнання в замаху на вбивство Івани Богданович і — можливо — у вбивстві Марселя-найманця.
І на цьому все й закінчиться.
Той, хто прикінчив Самюеля, Жакоба й Циммермана, закрутиться з вітром, а Ньєман із Іваною так і не збагнуть його мотиву.
Убивця нападав на фанатиків, які не боялися застосовувати насильство у відповідь. У цій чорно-білій ночі фліки домовилися: найперше треба дізнатися їхню таємницю, байдуже, захована вона у фресках, у минулому секти чи в незаконних махінаціях лікаря.
Тепер слов’яночка приймала душ, а Ньєман міркував. Не про розслідування, а про неї.
Він ледь не втратив її і, сам того не усвідомлюючи, знову стикнувся віч-на-віч із прірвою. З тією славнозвісною смертю, яку він уже спізнав і яка вбила його в руслі ріки в Ґерноні.
Ситуацію можна було розглядати з двох боків.
Івана була його протеже. Він урятував її першого разу, коли вона кокнула свого хлопця-покидька, щоби не дати йому ввести героїн їхньому чотирирічному сину. Врятував її вдруге, допомігши злізти з наркоти й змусивши скласти іспити на атестат зрілості, а тоді відправивши її до Канн-Еклюз, школи офіцерів поліції. Зрештою, він вирвав її з лап нудьги, що з’їдала її в комісаріаті Версаля, запропонувавши долучитися до його бригади, Центрального бюро у справах кривавих злочинів.
Так виглядав лицьовий бік.
Але був і виворіт.
Діючи так, Ньєман рятував самого себе. Повернувшись із пекла — не тільки пекла злочинності, але й власного, внутрішнього, забороненого пекла, так само сповненого жорстокості, як і те, проти якого він боровся, — флік знайшов у Івані свій шлях, свою причину жити далі. Це вона витягла його з могили, з’явившись у його житті. Це завдяки їй він народився вдруге.
Сидячи в коридорі відділку, Ньєман усміхнувся сам до себе, зворушений дзюркотінням душу за дверима роздягальні. Він уявляв, як його протеже, маленька мармурова статуя в стилі Деґа, змиває виноградний сік, повертаючи тілу природну білизну. Він почувався щасливим.
Тепер Івана була поруч із Ньєманом, і вдвох вони розгорнуть масштабні бойові дії. Тепер вони нестимуть небезпеку ворогу й «тероризуватимуть терористів», як казав старий добрий Пасква[31]. Флік на схилі років зі спритним револьвером і юна ціпонька, яка харчується зерновими.
— Я готова.
Ньєман підвів погляд і побачив її, вдягнуту в манатки, які відкопали для неї у відділку. Забуті або реквізовані лахи, чи навіть зняті з якоїсь самогубці. Червона спортивна кофта з трьома білими смужками на рукавах, такими ж, як на чорних спортивних штанях. Заношені до дір кросівки для бігу. Усе це (більш-менш) прийшлося до її мініатюрних форм і пасувало її загостреному обличчю з розпашілими від гарячого душу щоками.
— Ходімо? — нетерпляче мовила Івана, беручи кобуру, яку він їй простягав.
Вона засунула в неї «зіґ зауер SP 2022», який приніс їй Ньєман, перед цим клацнувши затвором — флік сподівався, що вона все-таки залишила зброю на запобіжнику.
Спостерігаючи за Іваною, він відчув кольки страху. Вона походила на гранату з відірваною чекою, яка от-от вибухне. Її приятеля вбили. Саму її намагалися втопити в тоннах винограду. До того ж, у душевному розумінні їй збрехали, її зрадили, поглумилися над надією, яку вона виплекала у цих типів: трохи спокою для її змученої душі. Тепер Івану тримав на ногах порив чистої помсти.
Ньєман ані гадки не мав, що робити далі, але не наважився зізнатись їй у цьому. Була північ, вони були в глибокій дірі — у кратері вулкану, в якому все палало. У них на руках було чотири трупи, фанатичне дівчисько на чолі ескадрону смерті, вбивця, який мстився посланцям і якого ті, своєю чергою, активно розшукували. І все це відбувалося без їхньої участі, тобто просто в них під носом.
Флік готувався роз’яснити стан справ маленькій фурії, коли його врятувала Деснос — своїм дзвінком:
— Я у мерії Бразона.
Ньєман уже й не пам’ятав, які накази їй віддав.
— Що ти там робиш?
— Іду слідами Циммермана.
— Шукаєш його свідоцтво про шлюб?
— Здається, я знаю правду.
— Тобто?
— Приїжджайте. Я вам покажу. Так буде простіше.
Мерія розташовувалася всього за два кроки, але вони все одно поїхали машиною: Івана ледве стояла на ногах. Вона ні разу, ні одним словом не поскаржилася на тортури в льоху, але, вочевидь, її тіло вже не витримувало.
Ніч на вулицях Бразона пахла смаленим, і всюди носився попіл. Червоне небо над дахами не залишало жодних сумнівів: на схилах долини палала купа вогнищ.
Ньєман повільно вів авто і слухав Івану, яка переповідала свої останні пригоди монотонним голосом. Зокрема, вона розповіла про дивну лікарню в Дієцезії, де община лікувала дітей із каліцтвами, яких, за її словами, було чимало.
Флік уважно слухав. Розкішне підтвердження його гіпотез, а також слів Антуана. Злягаючись між собою, вісники виводили таку собі чисту породу, але водночас поколіннями народжували хворих і скалічених дітей. Хто лікував усю цю ватагу? Звісно, Циммерман, хоч Івана й ніколи не чула цього імені від адептів інцесту.
Архів мерії Бразона нічим їх не здивував. Принаймні інтер’єром.
Те саме підвальне приміщення, обшите гіпсокартоном й освітлене ледь живими лампами на стелі. Ряди етажерок, які вигиналися під тисячами забитих донесхочу тек. Трохи оригінальності: теки були різних кольорів. Вочевидь, упродовж років тут використовували все, що було під рукою: червоні, сині, зелені — годилися всі кольори, та ще й розкладені в хаотичному порядку.
Навіть у цьому паперовому світі загрозливо витав запах горілого.
Ньєман з Іваною попрямували між етажерок — охоронець залишив їм ключі, поспішаючи знову лягти спати. Стефан Деснос чекала на них в іншому кінці зали, в кутку, зайнятому лиш одним довгим столом. Стоячи поміж стосів папок, вона, схоже, вибирала аркуші.
Флік уперше за якийсь час бачив її у світлі, і його вразило, що жандармка була вся розпашіла, наче проковтнула ліхтарик. Мабуть, так на неї подіяв холод, стрес — або збудження від важливої знахідки.
У кількох словах Ньєман представив колег одна одній. Він очікував на дуель амазонок, але помилявся. Жінки порозумілися з першого ж погляду й скріпили свою згоду, керовані солідарністю (йому, старому стриженому цапу, довелося це проковтнути).
Ньєман не міг не помітити контрасту — не між двома жінками, а між ними й Деснос. Та зняла куртку й тепер була в товстому синьому светрі. Проти неї Ньєман з Іваною скидалися на двох паршивих псів. Він — увесь забрьоханий, Івана — вдягнена, як дрібна злодюжка, у кофті й штанах із різних костюмів.
— Що ти відкопала?
Деснос відхилилась назад і кивнула на документи, розкладені на столі.
— Самі погляньте.
— У мене немає часу на головоломки.
Капітанка зітхнула.
— Це свідоцтва про смерть, усі підписані Циммерманом.
— І що? — запитав Ньєман, підходячи ближче.
— Переважно йдеться про дітей, які не дожили до тринадцятого дня народження. Діти общини.
Івана зреагувала швидше за Ньємана, схопивши один аркуш.
— Мабуть, ті дітлахи, про яких я вам розповідала.
Деснос кинула на них запитальний погляд, і Ньєман жестом наказав своїй напарниці пояснити. Кількома словами Івана описала свій похід до таємної лікарні в Дієцезії та проблему рецесивних захворювань.
Ньєман і собі гортав свідоцтва: купа німецьких прізвищ, на які могли б відгукуватися валькірії.
— Якщо ці діти хворіли, — зауважив він, — то немає нічого дивного в тому, що вони рано померли. Це також підтверджує, що Циммерман був їхнім «сімейним лікарем».