Жан-Кристоф Гранже – День попелу (страница 53)

Ньєман нахилився, впершись руками в стіл — Івана знала цей жест: зазвичай він робив так, щоби стриматись і не дати підозрюваному ляпаса.

— Та бляха, народжуй вже!

Несподівано Антуан звівся на ноги й застиг, опустивши голову й поклавши руки на груди, наче для молитви.

— Продовження — це історія Лота.

І він узявся оповідати цілий епізод зі Старого Завіту.

— Лот, — повів Аперґіс, — був племінником Аврама. Він жив із дружиною в Содомі. Одного дня він виказав гостинність двом янголам, яких відправив Господь. Увечері містяни прийшли до його гостей, вочевидь, щоб їх зґвалтувати. Лот втрутився й навіть запропонував натомість двох своїх дочок. Чоловіки наполягали, і Бог наслав на них сліпоту. Він попередив Лота, що над Содомом і Гоморрою, сусіднім містом, піде дощ із вогню й сірки. Лот якраз встиг утекти зі своїми дочками й дружиною. На жаль, жінка обернулася, щоб поглянути на охоплене вогнем місто, і перетворилася на соляну статую...

Тепер Антуан міряв кроками кімнату, розмахуючи вказівним пальцем, немов насилаючи прокляття.

— Не можна було озиратися на гріхи Содому, на кару Божу... Усе це було справою Господа.

Ньєман ступив крок у його напрямку, мабуть, щоби потрусити його за петельки.

— Потерпи, Ньємане, — спокійно мовив той. — Тоді Лот із двома своїми дочками знайшов прихисток у печері. Однієї ночі, стурбовані, що не знайдуть чоловіків у цій пустелі й не матимуть дітей, дочки напоїли батька та з’єдналися з ним. Із цього кровозмішення походять два племені, моавитяни та аммонітяни.

Ньєман гупнув кулаком по столу. Івана й Деснос підстрибнули.

— І чим усе це може нам допомогти?

Антуан усміхнувся.

— Племена, породжені інцестом, тобі нічого не нагадують?

Ньєман став перед аскетом.

— Нам відомо, що посланці практикують інцест, і то впродовж століть. Це гидко, це жахливо, як завгодно, але це надто давня історія, щоби становити мотив для вбивства, шариш?

— Дай мені договорити. Лот для них — такий собі зразок. Точніше, я думаю, що посланці ототожнюють себе з одним із двох племен, породжених його дочками, аммонітянами. У кожному разі, саме на це Отто Ланц хотів указати їм своєю... ненамальованою фрескою.

— Чому саме з цим племенем?

— Бо вони поклонялися одному конкретному божеству, Молоху, а староєврейською його ім’я пишеться: МЛХ.

Івана здригнулася: це воно. Це справді воно.

— Молох, — запитав Ньєман, — це той, кому приносили в жертву дітей?

— Саме так.

Івані сяйнула ідея:

— А в Біблії уточнюється, як саме їх приносили в жертву?

— У вогні.

71

Ньєман роздав накази на парковці біля відділку. Терміново скликати всі пожежні бригади. З Бразона, Ґебвіллера, Кольмара. Загасити вогонь та обшукати кожне багаття, щоби знайти тіла і врятувати всіх, кого ще можна було. Тоді кинути за ґрати всіх цих виродків, поки їх не забере смерть.

У повітрі витав, посилюючись, запах диму. Жандарми недовірливо перезиралися. Але не на часі було пояснювати. Про це нагадував дощ із попелу, який падав їм на голови.

Поки всі бігли до своїх машин і фургонів, Івана схопила Ньємана за руку.

— Я тут дещо пригадала.

— Що?

— Сьогодні ввечері я бачила, як посланці носять через поля мішки з вугіллям, аби краще горіло. Ось що означає вуглинка у роті. Вбивця залишив підказку, щоби ми здогадалися про характер жертвоприношення.

— А раніше ти не могла сказати?

Івана відповіла, ледь помітно всміхнувшись:

— Пробачте, Ньємане, у мене досі виноградне сусло в мозку.

Він уважно поглянув на неї, і це було наче дивитися в дзеркало. За свої псячі фліківські життя вони бачили всяке, Ньєман іще більше за Івану, але тепер поріг їхньої терплячості було перейдено.

— Ходімо. Поїдемо «меганом».

— Ні.

— Що ще?

Довкола них усе так само кружляв попіл.

— У мене є інша ідея. Довіртесь мені.

Ньєман розтулив рота, але ковтнув жменю золи. Через гіркуватий присмак недогорілого вугілля в горлі він завагався, чи варто взагалі щось казати. Обличчя Івани за кілька секунд вкрилося сажею, наче в шахтаря минулих часів. Сам він, мабуть, виглядав так само.

— За кого ти себе маєш? — спромігся запитати Ньєман.

— Я маю себе за флікиню, яка цієї ночі ледве не здохла. За флікиню, яка провела п’ять днів у самому епіцентрі цієї сраки і цілодобово терпіла цих хворих. За вашу напарницю, яка зробила свою роботу і має право вести особисте розслідування.

— Ти реально вмієш задовбати, — пробуркотів він, біжучи до «мегана».

Попіл нарешті вкрив жандармський панчлайн: «НАШ ОБОВ’ЯЗОК...».

Пройнятий докорами сумління, Ньєман обернувся, щоби помахати Івані чи хоча б усміхнутись їй.

Але та вже зникла.

72

Івана забрала свій телефон. Кермуючи однією рукою, вона зважувала пристрій в іншій, відчуваючи, ніби віднайшла рівновагу. Нині екран показував їй маршрут до поснулої лікарні в Бразоні.

Деснос позичила їй машину. А також коротко відповіла на її запитання. Ця ідея захопила Івану, поки Антуан розповідав їм про свої знахідки: ім’я вбивці анабаптистів було сховане в барлозі Патріка Циммермана. Чи принаймні там можна було знайти якісь підказки.

Зосередившись на дорозі, Івана спостерігала за жаринками, яких, здавалося, вабили до себе, немов метеликів, фари її автівки. Небо зусібіч переливалося рожевими, бузковими, фіолетовими відтінками, наче виграваючи полярним сяйвом жаху.

До цих вогнищ дістанеться Ньєман зі своїми жандармами й пожежниками, про це флікиня не турбувалася. Але операція була марна. Її наставник забув головне: цієї ночі дітей ніхто не палитиме. Убивця прибрав Самюеля, Жакоба й Циммермана, щоб запобігти жертвоприношенню.

Неважко уявити профіль підозрюваного чи підозрюваних: якась сім’я посланців запрагла зупинити ланцюг убивств, бо їхня дитина цього року опинилася в чорному списку. Батьки вирішили діяти найрадикальнішим чином: знищити прямих спадкоємців Отто Ланца та зірвати язичницьку церемонію попелу.

На краю міста забовваніла бразонська лікарня. Група голих-голісіньких будівель. Блоки, наче наклеєні на червоний небосхил на кшталт старих криваво-червоних афіш.

Вийшовши з машини, Івана помітила, що запах паленої трави й деревини досі переслідував її. Крихітні жаринки, схожі на вогняних комах, чіплялися за її одяг, вгризаючись у саму тканину. Івана нервово помахала руками, як намагаються відігнати комарів, і задріботіла до ґанку основної будівлі.

Жінка перетнула фоє, викладене бежевою плиткою, витягла з кишені план, який надряпала їй Деснос, та вийшла на подвір’я, що, як і казала їй жандармка, походило на закинутий басейн у рамці з колонад.

Ліва галерея. Івана йшла забутим храмом, античним святилищем, відданим якомусь поганському божеству, домівкою жерця, наділеного таємними силами. Отто Ланц був першим із цих загадкових стражів. За ним ішла вервечка мутних лікарів, мовчазних жертводавців, аж до Патріка Циммермана.

За дверима в кінці галереї починалися сходи. Трохи повагавшись, Івана наважилася зайти. Сюди вже не досягав сморід багать, але її майже одразу охопив інший запах: формалін, парфуми мерців.

У кінці коридору — наступні двері, заліплені сигнальною стрічкою. Флікиня натягнула нітрилові рукавички — ще один подарунок Деснос — і натисла на ручку. Тоді ввімкнула ліхтарик і ввійшла.

Сірі кахляні стіни, поплямовані вологою, потріскані по кутках, між якими стояло два столи для розтину з неіржавкої сталі. Крізь невеличке віконце виднілося аутодафе посланців. Така собі оранжева наліпка, сира, наче фруктова м’якоть.

Івана обвела променем ліхтарика це моторошне місце й усвідомила, що тремтить, як осика. Попри свою цілеспрямованість, вона вмирала від страху. Ноги трусилися, і, щоб не впасти, їй навіть довелося спертися на стіл із коліщатками, від чого кинуті на ньому інструменти забрязкотіли. Знаряддя для різання плоті, пиляння кісток...

Сюди посланці привозили на своїх джипах невинних дітей, які ні про що не здогадувались і, можливо, навіть раділи цій поїздці. Жертви, яких клали на кушетки і яким вводили смертельну речовину — або знеболювальне. Івана з усіх сил молилася про швидку евтаназію, водночас побоюючись, що божевілля посланців змушувало їх спалювати дітей живцем.

Захотілося зблювати. Тепер вона розслідувала не одне чи кілька вбивств, а справжній геноцид, цілеспрямоване знищення цілої категорії людських істот.

Івана пошукала двері: іншого виходу не було. Вона повернулася в коридор і помітила поворот ліворуч. Її острах різко зріс. Чого саме вона боялася? Всі були мертві. Принаймні трійця босів. Що ж до інших, цієї самої миті вони, мабуть, підкидають дрова в багаття чи йдуть стінкою на пожежників і жандармів посеред виноградників.