Жан-Кристоф Гранже – День попелу (страница 48)

Без преамбул і попереджень Ньєман виклав йому цілу історію. Вбивства. Знаки. Посланці. Він говорив швидко, дуже швидко. Він знав, що самітне життя Еріка, або ж Антуана, анітрохи не вплинуло на його метикуватість.

— Ти, як завжди, знаходиш собі складні справи, — підсумував гість.

Ньєман подумав, що біографію затворника, який пережив незліченну кількість передозувань, тілесних покарань і прощ босоніж, навряд чи можна вважати зразком простоти, але нехай.

— Посланці — це дуже цікава релігійна група, — заговорив Аперґіс.

Чотири вбивства менш ніж за тиждень — це й справді було незвично. Але Антуан мав на увазі інше. Він збирався повідомити інформацію, відому ледве не йому одному. Анахорет був, так би мовити, посвячений у Божі справи. У царині релігій і священних текстів жодна бібліотека чи комп’ютер не видала б такого резюме, яке він міг надати за кілька секунд.

— Чимало релігійних общин працюють заради спасіння своєї душі. Вони йдуть слідом за Богом, ведучи бездоганно чисте життя.

— Цим посланці й займаються.

— Не зовсім. Вони вірять, що їхня плоть також спасенна.

— Не розумію.

— Вважається, що вони називаються «посланцями», бо подають приклад своєю непохитністю. Однак це лише незначна частина їхньої місії. Вони посланці у фізичному сенсі. Їхні послання — це їхнє тіло.

— Спробуй пояснити краще.

— У XVI столітті хрещення змінило їх фізично. Божа милість походила на опромінення. Їх було врятовано, і вони успадкували обов’язок: розвинути новий, чистий рід. Такий собі перезапуск Адама з П’ятикнижжя.

Флік зосередився — Антуан був не з тих, хто повторює двічі.

— Вони вирішили відтворитись у прямому сенсі. Упродовж поколінь стати однією істотою. Клонами, можна сказати.

— Вони займаються інцестом, аби постійно відтворювати ту саму ДНК?

— Точно. Методика добре знайома розвідникам тварин. Коли хочеш, приміром, розвинути якусь рису, притаманну коням одного роду, найкращий спосіб цього досягти — в’язати кобилу з її лошам.

— Такі союзи породжують деформації та хвороби.

— Так, але ті, хто виживають, мають чистішу ДНК.

— Інцест заборонений законом.

— Вашим законом. Посланцям начхати. Та й потім, ніхто не знає, хто в них хто. Правдива інформація про їхні шлюби засекречена, а їхній генотип став таким однорідним, що інцест — це їхній природний спосіб відтворення.

Треба було дістатися до цієї таємної генеалогії. Спотвореного дерева, чиї гілки вростали в інші, зав’язувалися вузлами. Мотив убивці лежав там, Ньєман не сумнівався.

— Звідки ти все це знаєш?

— Достатньо лише трохи на цьому розумітися. Ці дані відкриті. Один персонаж із минулого століття все це систематизував.

— Отто Ланц?

У Ньємана вирвалося це ім’я без жодних роздумів.

— Чоловік, який був їхнім месією і водночас — їхнім демоном. Він заохотив їх утворювати ще ближчі союзи. Інцест став головним правилом.

За одну розмову з цим божим бомжем Ньєман дізнався про вісників більше, ніж від самого приїзду в Бразон. Із цього й треба було починати.

Але слід було повертатися до конкретики:

— Ці єдинокровні зв’язки точно мали призвести до рецесивних спадкових хвороб, каліцтв. Що ти про це знаєш?

— Нічого. Вони добре приховують цю інформацію.

— Здається, ми знайшли лікаря, який їх лікував.

— Я тобі довіряю.

— Це остання жертва.

Ньєман сподівався струснути свого співрозмовника, нагадавши йому про кримінальний характер усієї цієї історії. Все одно, що намагатися похитнути Оливкову гору.

— Убивства пов’язані з цими генетичними хворобами, — наполягав флік.

— Як саме?

— Це ми й намагаємось дізнатись, і ти можеш мені допомогти.

— Я не флік і не лікар. Краще скажи, що саме тобі від мене потрібно.

— Літери «МЛХ» тобі про щось говорять?

Антуан пустився в пояснення, доволі схожі на те, що розповів Косинський. Західносемітський корінь. Приголосні, що означають «цар», «бути царем», але для уточнення сенсу необхідні голосні.

— Найкраще, — підсумував затворник, — це мати контекст цитати.

— А деревне вугілля? — запитав Ньєман, розчарований.

— Не розумію, про що ти.

Ньєман помітив, що в поспіху пропустив цю деталь.

— У Біблії є щось про деревне вугілля?

— Вугілля може бути карою Божою.

— Тобто?

— У Псалтирі написано: «Господь випробовує праведного, а безбожного й того, хто любить насилля, ненавидить душа Його! / Він спустить дощем на безбожних горюче вугілля, огонь, і сірку...»[30].

— І це все?

— Це все.

— І цей матеріал не має жодного символічного значення?

— Ні.

— У Біблії є згадка про камінчик у роті?

— Ні.

Тоді Ньєман наважився показати Аперґісу фотографії трупів.

— Що ти можеш мені про це сказати?

В Антуана була незвичайна постава. Він мав манеру тримати голову трохи відхиленою назад, природним чином височіючи над співрозмовником. Князь бідноти, блукання, молитви.

Почавлені рештки Самюеля. Пошрамований торс Жакоба. Трупи посланця й судмедексперта, викладені в моргу Бразона. Усе це, схоже, не надто вразило облата. Він гортав світлини м’якою рукою, розслабленими пальцями, стукаючи по столу перснями за кожним разом.

— Кажу ж тобі, я не флік і не лікар, чого ти від мене хочеш?

Ньєман відкрив іншу папку — зі знімками склепіння в каплиці святого Амвросія.

Спершу — верхній шар фресок.

— Банальні ілюстрації до Нового Завіту, — прокоментував Антуан. — Я сказав би, XVII століття. Нічого цікавого.

Тоді приховані розписи.

І тут сталося маленьке диво. Коли Леманн знайшов ці прокляті обличчя, це була справжня сенсація. Для самого Ньємана і Деснос це стало справжнім шоком. Однак Антуан не виглядав приголомшеним чи здивованим. Радше радим. Ці екстатичні картини йому подобались. І навіть неабияк пасували йому. Схоже, він був на знайомій території.

— Рентген?