Жан-Кристоф Гранже – День попелу (страница 47)
— Я сам. Сам-на-сам зі своєю роботою.
— І спогадами.
— Навіть без спогадів. У моєму віці пам’ять — це не завжди перевага.
Деснос засунула руки в кишені. Холод прибивав двох фліків до землі так само міцно, як колони галереї.
— Все-таки є ще руденька. Вона ж означає для вас більше, ніж просто напарниця, так?
Ньєман кивнув, піднімаючи комір і видихаючи пару.
— Її статусу немає серед офіційного переліку звань.
Деснос несподівано зворушливо всміхнулася. Вона виглядала водночас розчуленою й задоволеною: їй вдалося пробити броню паризького фліка.
Знову затягнулася мовчанка — колегам здавалося, що вони опинилися на якійсь невідомій планеті, на якій населення викосив вірус і залишилися тільки ці споруди з блоків і порожнечі, з цегли й кераміки...
— Що ви про це думаєте?
Ньєман аж підскочив від запитання Деснос.
— Про що?
Та не відповіла. Це був чіткий натяк на двох жмурів у підвалі.
— Думаю, що я на сто відсотків помилявся щодо Циммермана. Я вважав його кретином, але єдиний кретин тут — це я. Він був заодно з посланцями.
— Та ну?
— Першого разу він не знайшов камінець, бо не хотів його знайти. Мабуть, посланці сподівалися, що на тому вбивстві все закінчиться і що їм удасться приховати повідомлення злочинця.
— Яке повідомлення?
— «МЛХ» і деревне вугілля.
Суцільні ієрогліфи і досі жодного Розетського каменю... Ньєман почав уголос перелічувати шматочки, які все ж можна було склеїти докупи:
— Першого разу, коли ми зустрілися з Циммерманом, він складав валізи. Насправді він утікав. Він зрозумів послання, як й інші, на мою думку.
— Тоді чому не поїхав?
— Не встиг. Треба було спочатку замести сліди. Медичні справи посланців. Це він їх лікував, саме тут, у напівзакинутому диспансері. Мабуть, платили йому неофіційно, та й все. Ось чому соцстрах ніколи нічого не знав.
Деснос знову стала перед Ньєманом. Її фігура, її огрядний чорний силует знову нагадав йому величезну статую.
— А як би він учинив із Жакобом?
— Заговорив би. Найперше тому, що не мав іншого вибору. А ще тому, що був наступним у списку.
— Але... чому вбивця накинувся на цих людей?
Ньєман звівся на ноги. Поки він говорив, у його голові вимальовувалася концепція, і вона здавалася флікові соліднішою, ніж він очікував.
— Мститься. Самюель, Жакоб і Циммерман зробили щось жахливе, і вбивця покарав їх. Коли дізнаємось, у чому їхня провина, то матимемо й ім’я злочинця.
— Думаєте, список винуватців — я маю на увазі, серед посланців — довгий?
— Цього нам ніяк не дізнатися, але я впевнений, що фреска може допомогти розібратися в цій срані.
— У вас реально якась ідея-фікс. Я не розумію...
— До нас приїде один спеціаліст. Я покладаю на нього багато надій.
— Це той тип, за яким ви посилали?
— Саме так.
— Мій хлопець забрав його. Схоже, він, як би це сказати... незвичайний.
Ньєман усміхнувся, ховаючись у нічній пітьмі.
— Ага, можна і так сказати.
Він подумав про Івану. Йому не вдалося додзвонитися до неї, щоби повідомити про третє вбивство. Була п’ята година вечора. За дві години Ньєман мав зустрітися з Іваною біля каплиці. Цього разу жодних суперечок. Він забере її звідти, навіть якщо доведеться замкнути в багажнику «мегана».
— Ви помітили рани на грудях Циммермана?
— А що?
— У них така сама особливість, що й у Жакоба.
Ще напередодні Ньєман осадив би її, але тепер був іншої думки про компетентність жандарма. А головне, навчився розуміти її: якщо Деснос наважувалася заговорити, то лише маючи, що сказати.
— Слід на тілі подвійний. Там не один поріз, а два, просто поруч. На мою думку, їх залишили секатором, не до кінця закритим або з кривими кінчиками.
— Пошукати секатор у посланців — такий твій план?
— Ні. У посланців їх тисячі, та й жоден не належить конкретній особі. Але це може бути ще одна частинка пазлу. Убивця вказує на збір винограду. Ще один елемент до літер, вугілля та фрески.
Ньєман поклав руки жандармові на плечі й усміхнувся.
— Ми з тобою на одній хвилі.
Та більше він нічого не встиг сказати. Прибувало підкріплення. У темряві завивали сирени. Суміш моторошних стогонів і зверхньої байдужості.
Знову побачивши загін крюшо на порозі, Ньєман подумав, що це вже перетворюється на running gag[29].
64
— Ми посадили його в кабінет на другому поверсі, — відповів жандарм, який привіз Еріка Аперґіса. — Ну й кадр. Ви знали, що він ходить босоніж? І цей сморід...
Ньєман міг би розповісти ще багато подробиць про свого знайомого, набагато перченіших, але задовольнився тим, що кивнув і пірнув на сходовий майданчик. Він залишив Деснос на місці злочину: та вже починала набивати руку.
Облат спокійно чекав, сидячи на стільці. Ні кави, ні склянки води. Він навіть не зняв пальто — ну, чи що там правило йому за верхній одяг. Вірний собі, він скидався на стародавнього анахорета на вершині скелі, витривалого, як змії та скорпіони навколо нього.
Аперґіс анітрохи не змінився. Худий, аж можна було кістки перелічити, сірий, як швабра, яка сто років не бачила води, чорні нігті, вузлуваті руки, борода, зашкарубла від бруду... Він мав усі ознаки бомжа, і тільки завдяки благородним рисам обличчя його з першого погляду можна було віднести до затворників, аскетів, далеких від землі містиків.
Симетрія брів, гармонія очей, витонченість носа й губ — усе це було при ньому, але понівечене наркотою, ломками, голодуванням, умертвінням плоті, екстазом... Його вродою можна було милуватися, як античними руїнами.
Насправді ж більша частина його обличчя була схована. Чоло прикривала шапка з чорного хутра, схожа на штраймл ортодоксальних євреїв. Нижня частина лиця аж до вилиць поросла бородою, яка нагадувала попелясті ліани в лісах Ангкору.
— Як справи, Еріку?
— Нормально.
— Добре доїхав?
— У жандармській машині.
Ньєман усміхнувся й потиснув чоловікові руку. Його кістляві пальці були обвішані кільцями наче просто зі східних пустель чи азійських прилавків.
— Навіщо ти мене покликав? Заради тебе я порушив свою обітницю мовчання.
— Я теж порушив чимало присяг, аби врятувати твою шкуру.
— Я тебе слухаю.