Жан-Кристоф Гранже – День попелу (страница 28)

— Як би я це зробив? Кажу ж тобі, срати я хотів на ті фрески.

— Петере, я тебе слухаю. Розповідай усе.

Підозрюваний розмовляв із ельзаським акцентом.

Стара добра розвалькувата селюцька говірка, знайома Ньєману з дитинства. Петер мав монотонний, абсолютно невиразний голос, таке собі гудіння, під яке швидко засинаєш.

Але його біографія заслуговувала на увагу.

Підозрюваний народився 1976 року в департаменті Верхній Рейн. Більше жодних подробиць. Не страшно. Жандарми вже знали його історію. Незвично було те, що хлопчину з сиротинця (його батьки змилися в невідомому напрямку) у п’ятнадцять років усиновили посланці. Під час збору винограду його помітили в общині, а тоді забрали до себе.

Ньєман ні разу не чув про подібні випадки від самого початку розслідування.

Усе пішло шкереберть 1997 року, коли Петер захотів одружитися з посланницею на ім’я Міріам. Дієцезія відповіла йому рішучою відмовою.

— Тому що ти не належав до общини?

— Тому що я був недостатньо хворим.

— Що ти маєш на увазі?

Петер нахилився, щоб надати ваги своїм словам.

— Ці чуваки злягаються між собою не одне століття, шариш? У них ціла купа всіляких хвороб. А я був для них занадто здоровим.

Ця проблема не давала Ньєманові спокою від самого початку. Маєток був так званим ізолятом, місцем, де кровозмішування зрештою призводить до появи хронічних захворювань. Кров посланців, певно, була виснажена, і від їхніх союзів мали виникати генетичні відхилення. Хто лікував цих хворих? Де їх тримали?

В очах фанатиків ці патології, вочевидь, стали виразними ознаками їхньої «справжності», як у аристократичних родах, які пишаються своєю окремішністю та вироджуються через небажання «розчинятись у масах», тобто шукати деінде те, чого їм украй бракує: нові гени.

Ньєман пригадав одну деталь: посланці не погоджувалися на будь-яке переливання крові, узятої від світських. Вони за жодну ціну не хотіли змішуватися з «ними».

— Що сталося потім?

— Вони мене вигнали. Міріам вийшла заміж за одного з них.

— А ти?

— Я не знав, що робити. Тинявся то там, то сям. Не зміг ніде зачепитись...

Петер сидів на своєму стільці з прямою спиною, задертим носом і презирливим поглядом. До нього повернулася похмура пиха бандюків, маргіналів, лузерів.

— Чому цього року ти вирішив повернутися?

— Бо Міріам померла кілька місяців тому.

— Від чого?

— Не знаю. Посланці завжди приховують свої хвороби.

Помста. Продрейфувавши життям двадцять років, чоловік захотів звести рахунки з посланцями, адже тепер вони не тримали його кохану в заручниках. Усе це звучало логічно.

— Як ти добився, щоби тебе найняли?

— Просто попросився на збір винограду.

— Тебе ніхто не впізнав?

— Хлопці, які відповідають за найм, за моїх часів навіть іще не народилися.

— А старожили?

— Сезонні робітники їх не цікавлять.

— Який у тебе був план?

— Поговорити з Самюелем.

— Чому з ним?

— Бо це він одружився з Міріам замість мене.

— Ти хотів його вбити?

На цій репліці злодюжка підскочив.

— Та ні, ви що!

— А що тоді?

Петер втягнув голову в плечі. Із чорними крилами волосся та горбистим носом він нагадував великого птаха на гілці, типу стерв’ятника.

— Ми посварилися.

— Через що?

— Я хотів повернутися в общину. Він відмовив мені. Стверджував, що не можна оскаржити рішення Господа... — чоловік повторив скреготливим тоном: — Господа...

— Далі.

— Тобі намалювати чи що? Розігрались почуття. Ми побились.

— Самюель бився?

— Коли отримуєш тичку в писок, то відповідаєш тим самим на автоматі.

Нарешті здоровий глузд. Але ця історія була ще менш цікавою за версію з крадіжкою фрески.

— Врешті, — підсумував Ньєман (його вже все це дістало), — один удар виявився фатальним, Самюель помер, і...

— Ні! Коли я змився, Самюель був живий! Навіть при тямі! Богом клянусь!

Поневіряння змусили Петера забути про виховання: посланці не клянуться.

— І це не ти обвалив стелю?

— Мені б таке й на думку не спало!

Насправді цей кретин-виноградар був недостатньо обізнаний, щоби пошкодити риштування.

— Тоді як ти поясниш, що підмостки обвалились?

Паріс знизав одним плечем, у стилі Саркозі. Тоді втупив погляд у лінолеум на підлозі.

— Це вони пошкодили риштування.

— Хто — вони?

— Посланці.

Поль Паріс мав розвиненішу уяву, ніж можна було б очікувати. Флік схрестив руки на столі. Ці поворотики на допитах приносили йому задоволення.

— І навіщо їм убивати Самюеля?

— Гадки не маю. Але в їхньому позірно гармонійному житті часто стаються конфлікти. Вони вбили його й замаскували вбивство під нещасний випадок.

Ньєман ні на йоту не вірив, що Самюеля прибрали посланці. Натомість у нього починала вимальовуватись інша ідея, вірогідна, хоч і складна.

Ні Паріс, ні посланці не вбивали Самюеля. Але коли анабаптисти знайшли тіло, першою їхньою думкою було обвалити склепіння, щоби зімітувати нещасний випадок. Вони не хотіли, аби на їхній території велося слідство, а тим паче, щоби хтось подумав, ніби в їхній общині могла статися насильницька смерть.