Жан-Кристоф Гранже – День попелу (страница 27)
Однак накльовувалося щось серйозне, Івана це відчувала. Попри відсутність зброї, крюшо мали рішучий вигляд, який свідчив, що в них була зачіпка. Вони знали, що чи кого шукали.
Флікиня стала навшпиньки. Ньємана не видно. Вона обернулася й побачила посланців у їхній звичній позі: опущені руки, роззявлені роти. Зараз почнуть молитися... Цього разу в їхніх очах промайнув якийсь натяк на гнів, але століття порядку й покори навчили їх тамувати почуття.
Ще одна чутка: жандарми повідчиняли шафки найманців і фотографували все знайдене в них взуття. Це звучало як жарт, але Івана інстинктивно зрозуміла, що це правда. Сліди крові заговорили. Не надто захоплива версія з бійкою, яка погано скінчилася, підтвердилася, і в каплиці знайшли відбиток підошви.
Івана почувалася погано. На втому накладалась нервовість, а присутність крюшо навіювала суперечливі враження. Їй хотілося кинути все й приєднатися до них, узяти свій значок і перейти по той бік виноградинка.
За сотню метрів з-поміж листя, ніби з-за театральної завіси, з’явився Ньєман. Він метушився, горлав, розмахував руками, наче косив ними вітер. Івана нахилилася вперед, намагаючись розчути його слова. No way[18]. Шквал постійно відносив їх в інший бік.
Івана знову подивилася на нього з-під пахви, відчуваючи, як напад ніжності стискає їй горло. Ньєман був на голову вищим за своїх людей і на дві — за кущі винограду. Своїми вчительськими окулярами і стрижкою легіонера він нагадував трохи навіженого військового інструктора...
Івана затремтіла. Її щоками котилися сльози — можливо, втома, холод чи тривога за Марселя... Тепер вона усвідомила, що сезонні робітники роззираються довкола. Когось шукали. Жандарми дізнались ім’я. Навіть посланці виглядали заінтригованими...
Ця лихоманка охопила й Івану. Вона спостерігала за сценою, наче загіпнотизована. Мідяні грона, збирачі в чорно-білому, жандарми в синьому, і нехай переможе найсильніший...
Жінку пронизав спогад. Вона відчувала у жилах цей затамований захват від моря, коли табірний автобус привозив її та інших дітей до пляжу в Приморській Шаранті[19]...
Це було роїння, туманна і водночас наелектризована нетерплячка.
Івана не сумнівалася: за кілька секунд станеться щось надзвичайно важливе...
36
Поль Паріс, сорок два роки, найнятий 2 листопада 2019.
Упізнаний за кросівками Nike Shox R4.
Прямуючи до Маєтку, Ньєман зробив кілька дзвінків і визначив марку кросівки. Обриси підошви не залишали жодного сумніву: це була модель 2000-х років, яка поверталася на орбіту моди у світі взуття (так сказав «менеджер із продажів», із яким говорив флік).
Жандарми позламували шафки найманців. Ньєман міг би витребувати ключі, але волів усе потрощити. Звичне марнославне задоволення фліка: знищувати з благословення Республіки, ні в кого не питаючись.
Єдина поступка в бік анабаптистів: зброю кинули в фургонах. Лише Ньєман залишив свій «ґлок» на поясі. Все ж таки.
Тоді вони дісталися виноградників. Достатньо було заскочити Паріса зненацька й по-тихому його запакувати. Флік роздав вказівки: по одному жандарму на ряд, прочесати й перевірити документи кожного найманця. Без криків, без грубощів. Звичайна рутинна перевірка...
Але все вийшло з-під контролю: якщо Поль Паріс іще не зрозумів, що саме він — ціль цієї операції, отже, він був глухий і сліпий, або ж давно змотав вудки.
Попри те, що думав Ньєман, посланці недбало ставилися до реєстру їхніх загонів. Кожен був вільний піти в будь-який момент або назватися як завгодно під час найму.
Тож не дивно, що Деснос не знайшла в документації регіону жодного Поля Паріса. Усі власники цього імені у Франції були мертві й поховані: один неподалік від Віґану, в департаменті Ґар, інший в Анже, в департаменті Мен і Луара. Принаймні це доводило, що їхній клієнт не дружив із...
Усе сталося так швидко, що ніхто не встиг відреагувати.
В одному з проходів праворуч (Ньєман стояв на стежці обік виноградинка) один робітник підстрибнув, відштовхнув жандарма, який попросив у нього документи, і тепер нісся вздовж лоз, перестрибуючи через розкидані кошики...
Крюшо помчав за ним, але спіткнувся. Коли він звівся на ноги, то врізався в якусь найманку. Тим часом чоловік звернув по косій та опинився на ділянці, де працювали посланці. Марно було сподіватися, що вони затримають підозрюваного або зроблять хоч щось.
Не розмірковуючи, Ньєман кинувся в погоню, одним рухом дістаючи з кобури пістолет. Паріс уже був на середині ділянки, і до наступної йому лишалося всього кількасот метрів. Удалині виднівся підлісок, у якому той міг зникнути.
Флік подумав, чи не вистрелити йому в повітря, але одразу ж уявив наслідки: він знову спаплюжив священні землі Маєтку, порушив правила, поглумився над вірою посланців...
Він чув за спиною жандармів, які збиралися перейняти в нього естафету.
Сам не знаючи чому, Ньєман пригальмував і заволав:
— Не лізьте!
Чоловіки зупинилися. У їхніх очах читалося зачудування: «Цей парижанин геть звихнувся». Ньєман погнав далі, помітивши ліворуч інших крюшо, які бігли йому на допомогу, але їх ніби затримували сезонні робітники, земля, кущі...
Утікач пірнув у наступний виноградник. Ньєман забіг на ділянку слідом за ним, але він відставав. Груди палали. Про горло й говорити нічого. Що ж до ніг, Ньєман боявся, що м’язи не витримають і підведуть його просто під час погоні.
— Розступіться! — спромігся заволати він. — Та розступіться ж, Господи!
Із незворушним, а то й тупим виразом обличчя посланці позадкували, вочевидь, не бажаючи втручатися і, може, потай радіючи з незгод захеканого фліка...
Він спробував піднатиснути, але це була його межа. Далі лише інфаркт. Чи принаймні падіння. Це нагадувало жахливий сон: що далі він біг, то більше віддалявся втікач.
Але сталося диво.
Чоловік гепнувся, та ще й добряче. Одна посланниця, трохи розторопніша за інших, поставила підніжку й скосила його просто на бігу.
Ба більше, вона приперла втікача до землі, схопила його ліву руку, викрутила й усією своєю вагою притискала її до спини. Вакі-гатаме за всіма правилами, захват на підлозі, доволі відомий прийом серед любителів дзюдо.
Ньєман не знав, що виноградарка здатна на такий подвиг.
— Ньємане, — видихнула вона, — цей мудак не повинен жодним чином контактувати з посланцями. Інакше мені триндець.
37
Насправді Поля Паріса звали Ален Ібер. Сорок два роки на лічильнику, жодних доходів чи зареєстрованого місця проживання. Агресивний злодій у розпачі, бродячий пес сучасного світу.
Повернувшись до відділку, Деснос запустила пошук за відбитками пальців. Чоловік уже сидів за ґратами — і чимало. Кілька разів засуджений за озброєне пограбування, замахи на вбивство чи завдання шкоди, крадіжки зі зломом — у сумі щонайменше шість років в’язниці.
— Чому Паріс? — запитав Ньєман.
— Тому що «Паріс і Єлена».
— Що це?
— Опера Крістофа Віллібальда Ґлюка.
Ньєман дав собі кілька секунд, аби роздивитися тварюку: готично вифарбувані патли із пробором посередині обрамляли бліду пику. Неспокійне обличчя, очі, схожі на мерехтливі синюваті перли, рябі щоки, масивний ніс із горбинкою. Воістину не лице з обкладинки. Радше типаж власника заправки з фільму жахів.
Із руками, прив’язаними до столу, котрий теж був прикручений до підлоги, він сидів, втупившись у одну точку, з остовпілим виразом обличчя, як в алкоголіка чи фанатика, якому щойно явилося одкровення.
— Я чув вашу розмову, — заговорив чоловік.
Ньєман саме встиг перекинутися з Іваною кількома словами та переповісти їй новини розслідування. Вона ж натомість видала йому несподівану історію, в якій на сильні долі припадали складені фрагменти фрески в одній зі стодол Сховища, охоронці, які робили огляд із НК UMP 9 мм напереваги, погоня через Дієцезію...
Паріс, зарившись носом у землю, не пропустив ні слова.
— Я не маю жодного стосунку до цієї історії з фрескою.
— Ти не знав, що під поверхневими розписами є давніші?
— Ні. А якби й знав, то мені насрати.
Ньєман поклав зімкнуті руки на стіл. На ньому не було ні папок, ні горняток із кавою. У приміщенні не видно було ні камер, ні односторонніх дзеркал, як у фільмах. Лише мобільний, на який флік записував допит.
— Добре, Полю. Чи краще кликати тебе Аленом?
— Мене звати Петер.
— Ти диви.
— Я носив це ім’я, коли був посланцем.
А це вже було щось новеньке. Тож Поль Паріс, він же Ален Ібер, жив у общині.
— Петере, — мовив Ньєман примирливим тоном, — ти знаєш, що на тебе чекає. Тож найкращий варіант — усе мені розповісти. Твою готовність співпрацювати врахують.
— Я не вбивав Самюеля.
— І склепіння нахрін обвалив теж не ти?
Той знизав плечима, щиро здивований.