Жан-Кристоф Гранже – День попелу (страница 2)
Над їхніми головами займався день. Скоро небо мало вибухнути люмінесцентною синявою, а між рядів лоз розлитися світло. Зі шкірою кольору ватману Івана мусила весь день маститися сонцезахисним кремом. Не дуже традиційно, зате дієво.
Вона усвідомила, що прослухала кілька рядків. Не страшно. Поруч із посланцями вона відчувала якесь сп’яніння, що не потребувало слів. Її вражала їхня віра. Це глибоке, непохитне переконання, яке поєднувало їхні долі... Їй уявлялось, ніби на їхніх долонях проходила одна й та ж лінія життя.
Прямуючи сюди, Івана очікувала побачити стрьомну секту з душком промивання мізків і божественного шахрайства. Натомість угледіла мовчазний, незворушний запал і байдужість до чужинців.
Івана не вірила в Бога. Втім, уникнувши батькових ударів домкратом, уцілівши під сербськими бомбами, переживши передози у підвалах і судимість за навмисне вбивство (дякувати Ньєманові), вона мала всі причини вірити в якусь вищу силу, яка, попри всі ці незгоди, була до неї прихильна.
Але досі дівчина задовольнялася лишень виживанням, не задумуючись, як і чому так сталося.
Так, вона дивилася на них із заздрістю — на їхні вмиротворені обличчя, погляд, спрямований на самих себе, на їхню скромну віру. Івані теж хотілося б так жити: без жодних сумнівів, у гармонії... Їй хотілося б відчути це щасливе почуття належності до чиєїсь правди, відповідати їй і усвідомлювати її..
«Убивство, — раптом подумала Івана. — Самюеля Вендінґа в каплиці вбили, і я це доведу». Вона ухвалила це рішення без жодних доказів чи хоча би натяків, але повторювала його про себе з люттю та гіркотою.
— Гей, ти спиш чи що? — гукнув Марсель. — Уже йдемо, мала.
Івана поправила чепець, обсмикнула полу сукні та схопила плетений вербовий кошик.
Ось ким вона насправді була: нікчемною флікинею, яка знала лише один засіб від розчулення — переконуватись у верховенстві Зла на землі.
— Вбивство, — прошепотіла вона крізь зуби, — і сумніву бути не може.
3
Співбесіду вона проходила у стодолі. Одразу виклала всі карти на стіл: ані найменшого досвіду, жодних знань у сфері виноградарства.
Посланці, вірні своїй репутації терплячих і щедрих людей, найняли її, не вагаючись. Зрештою, до кінця збору врожаю залишалося кілька днів, а ця новенька здавалася рішуче налаштованою докласти всіх зусиль...
Їй коротко пояснили ситуацію. Виноград тут збирали пізно, коли він перестигне, — це ще називають «благородною гниллю». Супер. Із цих ягід при смерті, зібраних у правильний момент, виготовляли справжній нектар, міцний і солодкий ґевюрцтрамінер.
Вина Івана не пила, але вірила їм на слово. Їй показали, як збирати ягоди, зрізаючи гребінь — стебельце грона.
Івана швидко втягнулася в роботу пліч-о-пліч із цими чоловіками й жінками, вдягнутими в чорне, оточеними хмарами пари й засліпленими крижаним сонцем. Ставши навкарачки чи зігнувшись, вони безперестанку повторювали ті самі рухи, зморені ароматом винограду, сильним, як запах олійної фарби.
Першого вечора, лягаючи спати, Івана думала, що більше ніколи не встане з ліжка. Проблема була в позі, в якій доводилося стояти: зігнувшись у три погибелі нарівні листя; до того ж, чепець постійно спадав із голови і боліли коліна.
Але на другий день жінка звикла. Залитий світлом простір допоміг їй витерпіти крепатуру, а жилки на листі навіювали терплячість. Івана приїхала збирати інформацію. А тим часом можна було й виноград обібрати...
Час від часу вона піднімала голову й бачила вісників (це була інша їхня назва), які збирали врожай трохи далі. Вони уникали тісних контактів із сезонними робітниками, а коли говорили з ними, то з якоюсь удаваною м’якістю, відстороненою зверхністю. Хоч віряни й вдавали скромність, Івана відчувала в них приховану претензію, відчуття вищості. Інші, всі інші, «світські» люди, були лишень духовно заблукалими, образою Господу.
— А хто буде замість мертвого чувака? — заговорила Івана.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти сказав, що він був головою, то тепер общині потрібен інший ватажок, хіба ні?
Марсель застиг: ставши на одне коліно, зігнувши іншу ногу та спершись на неї зап’ястям, він опустив секатор, наче зброю, дулом донизу.
— По-перше, я не казав, що Самюель — голова. Я навіть навпаки казав: що в цієї общини нема головного.
Івана обрала гроно поміж листя, зрізала його й кинула в свій кошик.
— Мабуть, я щось не так зрозуміла.
— Отож, та і я тобі вже казав: ти забагато запитуєш.
Івана відчула, що настав час для контратаки:
— А може, це ти запитуєш замало? По-твоєму, тут нормальна атмосфера? Одяг? Правила? Молитва? Те, що нас запхали в дальній кут Маєтку, як прокажених?
Марсель знизав плечима й знову взявся за свій секатор. Він і собі перейшов у захист:
— Я тут уже п’ять років працюю. Пізній збір винограду — це справжній скарб. Хороший спосіб підзаробити ще трохи бабла до зими.
— А їхній спосіб життя тебе не інтригує?
Він дбайливо поклав гроно до кошика.
— Я збираю виноград і отримую бабоси, та й усе.
Івана опустила погляд на своє вбрання.
— Але, блін, ці шмотки...
— Це заради пристойності. Я не можу їм за це докоряти. Збирачі винограду часто працюють із голими сраками.
— Навіть у листопаді?
— А ти, схоже, та ще скабка в дупі.
Марсель вимовив це байдуже, таким тоном, ніби знав, що десь у світі є такі дівчата, але не страшно, він, мовляв, із ними справ ніколи не матиме.
— То ватажка нема?
— Нема.
— А хто керує виробництвом?
— Один чувак, звати Жакоб.
— Той, який був учора вранці?
Робітникам роздавав інструкції якийсь маленький товстун. Вони не відстали від графіку, але розслаблятися не можна було: залишалися три дні, аби завершити Велику Справу!
— Точняк. Це він наглядає за виробництвом вина, від збирання винограду до розливання в бочки.
Івана не стала розпитувати більше, але розмірковувати не припинила: той коротун із солодкавим голосом і усмішкою в самих кутиках губ цілком міг мати приховані диктаторські замашки.
Суперник Самюеля?
Впливовий підозрюваний?
У сітці довкола табору сезонних робітників Івана помітила дірку. Вночі вона піде кинути оком на церкву.
4
Коли Івана поїхала, П’єр Ньєман у своєму паризькому кабінеті сам-один взявся за писанину й вивчення матеріалів справи. Він це ненавидів: у нього було відчуття, ніби він тиловий щур, а інші б’ються на передовій.
Тепер, по обіді, цієї середи 14 листопада, він сам їхав у швидкісному потязі. Справжні тортури. Сидіння, які тхнули оббивкою, непримітні, ніби міль, пасажири, розгнуздані контролери, які спиралися на спинки крісел, наче клеїли дівок у клубі...
Один із них якраз вимагав у нього квиток. Ньєман показав папірець, не дивлячись на контролера, а тоді відкинувся в своєму кріслі — одиночному, спасибі хоч за це.
Найбільше його непокоїло місце призначення — Ельзас. Цього він теж не міг зрозуміти: нова бригада мала б їздити в усі чотири куточки Франції, але вже друга справа поспіль приводила їх до одного місця, або майже. Після Шварцвальду з його соснами — долина Флоріваль з її виноградниками. Господи! За кілька кілометрів від хати його дідуся й бабусі!
Це було вже не просто невезіння, а якесь прокляття.
У цього нещастя було ім’я: Філіп Шніцлер, прокурор Кольмара, ще й друг дитинства. Радше скажімо так — вони провели певну кількість років на одній каторжній лаві. Вони не підтримували стосунків по-справжньому, і кожен веслував зі свого борту.
Але тепер, після цієї підозрілої смерті в каплиці, Шніцлер зненацька пригадав свого товариша. Нещасний випадок? Саботаж? Убивство? Вирішили поцікавитись думкою старого доброго Ньємана...