Жан-Кристоф Гранже – День попелу (страница 4)

— «Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого»[2], — каже Ісус у Євангелії від святого Матвія. Цей припис забороняє їм давати присягу.

Або Деснос добре проштудіювала це питання, або ж була дуже наближеною до посланців.

— Розкажіть мені про Самюеля. Я читав, що він був єпископом общини.

— Він вів служби, от і все.

— Він не був їхнім ґуру?

— Єдиний ґуру анабаптистів — це Ісус.

Деснос справді досконало виконувала свою роль посередниці. Тим часом за вікном проносилися виноградники, так само оточені колючим дротом, обвішаним табличками «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ».

— На вашу думку, як вони переживають смерть Самюеля?

— Зі смиренністю. Вони не з тих, хто жалітиме себе. Поки що єдиний їхній клопіт — це вчасно зібрати врожай.

Ньєман — знову-таки за фліківським кліше — прямо засоціював збір врожаю з елітним вином і грошима — багатством, яке посланці накопичили впродовж століть.

— Я так розумію, вони також ставлять себе вище за матеріальні питання?

— Так і є. Ніщо нікому не належить. Виноробством керує кооператив, а прибутки йдуть на рахунок фонду.

— А секс?

Жандармочка, схоже, обурилась.

— Що це за запитання?

— Ви ж доросла людина. У Маєтку ніколи не було подібних проблем? Насильство над неповнолітніми? Скарги про зґвалтування?

— Ні.

Вона відповіла стиха, тоном, який видавав її розчарування. Вона ніби хотіла сказати: «Оце і є ваш великий паризький флік...».

Ньєман не став наполягати. Ні боротьби за владу, ні фінансових питань — та й сексуальний скандал одразу можна було виключити: з мотивом у цій справі голяк.

— Чому Самюель пішов того вечора до каплиці?

— Він наглядав за реставрацією. Щодня туди ходив.

— Хто знайшов тіло?

— Посланці, вночі. Захвилювалися, коли він не повернувся до льохів. Під час збору врожаю вони працюють день і ніч.

— У каплиці було що красти?

— Ні.

— Церква розташована не на території Маєтку, і вона католицька. Чому община фінансує її ремонт?

— Вони викупили її на початку XX століття. Для них це місце має символічне значення. Упродовж століть вони часто ховались там від гонінь.

Ньєман вирішив перевірити це пізніше.

— Я не отримав звіту про розтин.

— Нам щойно його відіслали.

Кажучи це, Деснос просунула руку між спинками і покопалася в своєму портфелі, який лежав на задньому сидінні. Ньєманові знову відкрився півмісяць ліфчика, білосніжного, мов дитячі пелюшки.

Він одразу ж занурився у звіт. Знову розчарування. Ньєман ніколи ще не читав такого стислого звіту судмедекспертизи. А проте травм було багато. У Самюеля був розтрощений череп і сильно ушкоджені внутрішні органи. Ребра проштрикнули легені, грудну клітину втисло в міокард, тонка й ободова кишки проступили крізь м’язи черевної порожнини, а селезінка й підшлункова, трохи глибше, луснули.

Більше жодних уточнень у документі не було. Ні токсикологічних аналізів, ні зауважень щодо характеру поранень.

— Хто це нашкрябав? — запитав Ньєман, підводячи погляд.

— Патрік Циммерман.

— Схоже, він нечасто складає подібні звіти.

— Це точно, він педіатр. У нього є диплом судмедексперта, але він ніколи не працював у цій галузі.

— Що це за дурня?

— Посланці погодились на розтин за умови, що тіло Самюеля не забиратимуть далеко від Маєтку.

— У сенсі?

— Доктор Циммерман працює в диспансері в Бразоні. Там він і оглядав труп. Посланці його знають. Вони час від часу звертаються до нього, коли в них хворіють діти. Вони йому довіряють.

Усе це здавалося повним безглуздям, але Ньєман здогадувався — Шніцлер погодився, щоби хоч якось просунути справу й покінчити з суперечками.

Флік вирішив перейти до самого м’ясця:

— Ви могли б назвати цю общину сектою?

— Я чекала на це запитання, — промимрила Стефан саркастичним тоном.

— Відповідайте.

— Точно ні. Община існує вже понад п’ять століть.

— Час тут зовсім ні до чого.

— Я маю на увазі, що їх можна вважати просто маргінальним відгалуженням християнства. Принаймні так уважає Miviludes.

Miviludes — Міжміністерський орган нагляду й боротьби проти сектантських рухів — стежить за всіма угрупованнями релігійного чи містичного характеру у Франції. Ці хлопці знають свою справу.

— Якщо порівняти їх із класичними сектами, — повела далі Деснос, — посланці не відповідають жодним критеріям.

— Приміром?

— У секти завжди є лідер. У посланців його нема. Немає в їхніх рядах і боротьби за гроші чи владу. Вони живуть замкненою спільнотою, мирно працюють.

— Ніякого вербування?

— Ніколи. Вони розмножуються між собою, виготовляють вино й дотримуються своїх принципів, не втручаючись у справи світських.

Саме це слово — «світські» — було промовистим: на боці посланців — істина й глибина, жереб інших — поверхневість і омана.

— Не можна жити так у Франції 2019 року, — відповів Ньєман. — У нас правова держава, і ніхто не може бути вищим за закон.

Деснос усміхнулася — мабуть, очікувала й на цю репліку:

— Ваша правда. Вони вдають, що підкоряються французьким законам. У них є офіційні прізвища, розрахункові листи, вони платять податки. Насправді все це відбувається в офісі кооперативу. За межами Дієцезії. Для цього в них є скарбник.

— Ви знаєте, як його звати?

— Жакоб.

Ньєман збирався поставити ще одне запитання, коли помітив серед виноградників щось, що його занепокоїло.

— Пригальмуйте, будь ласка.

— Що?

— Кажу вам, пригальмуйте!