Юрий Ячейкин – Сплячий лелека (страница 32)

Над контейнерами цвірінькала єдина жива істота, що постійно мешкала в номері, канарка, яку за наказом гера Готенхауза регулярно годував і напував старший адміністратор Горг Альвель, колишній Жора Алієв з базарним прізвиськом Шмот.

Проте, судячи з усього, гера доктора непокоїла чорна підозра, що тьмарила його райдужні перспективи: а чи не відвантажить його скарби хтось інший, скориставшися евакуаційною завірюхою? У цьому ганебному злодійському світі все можливе. І, щоб не сталася така прикрість, пан зондерфюрер власноручно вибив з дверей стандартний готельний замок і припасував новий, автоматичний. Запасний ключ, зубчастий, мов пилка, вручив Жорі Шмоту, щоб і надалі годував пташку.

— Якщо пропаде хоч цвях, — суворо попередив базарного колегу, — повішу на гаку замість люстри!

А гак був справді голий, бо люстру пан зондерфюрер теж благополучно впакував.

Назустріч ішов патруль.

Порівнявшись з Майєром і Крістіною, офіцер подивився на собаку і засміявся, щось сказав своїм солдатам і, не зупиняючись, пішов далі.

Почекавши, поки патруль не заверне за ріг вулиці, Майєр непомітно передав Крістіні маленький фотоапарат.

— «Мінокс». Плівкою заряджено.

— Дякую, Віллі.

Вона не призналася Майєрові. що вже має один. Навіщо? Другий не зашкодить — дублювати можна.

— Чи не буде затримки з ключем? — спитав Віллі.

Крістіна витягла з кишені і показала Майєрові. Він здивувався:

— І коли ви встигли?

Вона не відповіла. На хвильку задумалась, згадала, як це було. Скориставшись необачністю старшого адміністратора готелю, який залишив у дверях ключ під час свого перебування в номері Гогенхауза, Віллі Майєр відтиснув його на воску і повернув Крістіні.

Того ж дня, коли стемніло, вона повела прогулювати Віта. Прогулювати собаку — це для сторонніх очей, а насправді пішла на зустріч з підпільником Астаном Мірзою-Хатаговим, яка повинна відбутися позачергово, непередбачено і тому надто ризикована. Коли вийшла на вулицю, де жив Хатагов, побачила військового патруля — офіцера і двох солдатів. Що б це могло бути? До цього патрулів тут не було. Вона прогулювала собаку в іншому місці, не зводячи очей з патруля, — чекала, коли німці покинуть вулицю, але вони не збиралися це робити, повільно розмовляючи між собою, ходили з кінця в кінець вулиці. А час не ждав, примушував Крістіну діяти, бо зустріч повинна відбутися. Відкласти її — значить зірвати виконання завдання. Дочекавшись, коли патруль пішов у протилежний бік вулиці, підійшла до паркану, за яким був дім Хатагова. Відчинила хвіртку. Пропустила поперед себе собаку.

— Віт, у двір! — прошепотіла і відпустила поводок.

Собака обнюхував двір, а його хазяйка в цей час постукала у вікно.

Вийшов Хатагов.

— Що трапилось?

— Ти що, не бачиш? — Крістіна показала на Віта, який нишпорив по закутках двору. — За собакою зайшла! Зірвався з повідка! — сказала на випадок можливого нагляду за нею, якщо прийдеться пояснювати, чому заходила до Хатагова.

Вона подала Хатагову маленький згорток і тихо мовила:

— Зліпок. Потрібен ключ…

— На коли?

— Операція завтра ввечері.

— Гаразд. У мене є слюсар, він зробить. Але вам сюди приходити не можна: вулиця зараз під наглядом патрулів. Когось шукають. Небезпечно.

— Де і у кого я візьму ключ?

Хатагов задумався.

— Скоріше. Патруль скоро повернеться, — квапила Крістіна.

— Чи зможете завтра в обід прийти на базар? — спитав Хатагов.

— Зможу. Буду прогулювати собаку.

— Тоді слухайте: на базарі, біля скоб’яного кіоска, буде торгувати рукавичками моя хазяйка, ви її знаєте. Підійдете до неї і поцікавитесь товаром. Вона вам покаже чоловіка, від якого одержите ключ. Здається, повертається патруль…

Крістіна шарпнула за поводок.

— Додому, Віт!

…Базар жив своїм життям. Торгували цивільні й військові. Тут були німецькі та румунські солдати й офіцери— продавали панчохи, дитячі ковдри, борошно… Крістіна, уникаючи зустрічі з поліцаями і гітлерівськими вояками, утримуючи на повідку Віта, пробилася на протилежний бік базару, де торгували шкіряними товарами. Підійшла до Хатагової.

— У вас є рукавички мого розміру?

— Треба пошукати, — Хатагова нагнулась до свого мішка. — Зараз він підійде, — пошепки мовила.

Крістіна почула за спиною чоловічий голос:

— Панночко, купіть мої рукавички.

Повернулась: перед нею стояв молодий хлопець у кубанці, зсунутій на потилицю, і тримав у руках добру дюжину рукавичок.

— Візьміть, будь ласка, оці — не пошкодуєте.

Крістіна одягла рукавичку на ліву руку і наштовхнулась пальцем на ключ.

— Ти чого це перехоплюєш покупця? — накинулась на хлопця Хатагова. — Бач, який знайшовся! Ану іди геть!

— Мовчати! — гримнула Крістіна і відійшла з хлопцем праворуч. — Я купую те, що мені подобається…

Прогулюючись пустельними, вітряними вулицями Ставрополя, Крістіна і Віллі востаннє узгоджували свої дії.

План Бергер був такий: після того, як Готенхауз вибив з дверей номера старий замок, він не зміг на його місце установити новий, бо там утворилася дірка, і він змушений був приладнати так званий «англійський» у другому місці дверей, а дірку було забито чорним диктом. Зроблено все це наспіх, ненадійно. Отже, дикт можна легко видавити з коридора.

Отвір був достатньо широкий, і Крістіна вирішила скористатися ним для того, щоб звідти, з номера, фотографувати «привидів» Хейніша, яких Віллі Майєр проводитиме до оберштурмбанфюрера по коридору, освітленому в достатній мірі для надчутливої плівки.

— Ще раз про порядок наших дій. — мовила Крістіна. — У зручний момент, коли в коридорі нікого не буде, ви видавлюєте фанерку і відмикаєте номер. Після того стукаєте до мене. Тричі по два коротких удари.

— Тричі по два коротких, — повторив Майєр.

— Я зачиняюся в номері. Агентів проводьте до Хейніша без поспіху, серединою коридора.

— Це зрозуміло…

— Скільки їх буде?

— Хейніш сказав — четверо.

— Ви їх знаєте в обличчя?

— Ні. Знаю тільки резидента.

— Хто він?

— Якийсь Шеварладзе, займає керівне становище в Північно-кавказькому легіоні[17]. Він очолюватиме групу цих агентів.

— Як же ви будете зустрічати їх, коли не знаєте в обличчя?

— При вході до готелю мені їх будуть передавати співробітники СД, з якими ці агенти мають зв’язок.

— Вони зустрінуться між собою?

— Ні. Виводити з готелю буду другим ходом. Агенти не повинні знати один одного. їх імена, псевдоніми, місця осідання відомі лише Хейнішу і резиденту.

— Отже, Хейніш розмовлятиме з агентами поодинці?

— Так. В присутності резидента — він повинен знати своїх підлеглих.

— Скільки це триватиме?

— Максимально — дві години.

— Це добре, — полегшено зітхнула Крістіна.