Юрий Ячейкин – Посланець (страница 25)

Та коли Крістіна нахилилася над Варварою Іванівною з графином і склянкою в руках, вона побачила, що все марно, що життя пішло із серця цієї мужньої жінки, яка нічого не встигла зробити, окрім одного й величного, — вмерти Невідомим солдатом Батьківщини і смертю своєю запалити Вічний вогонь людської пам'яті. А більше вона не встигла нічого…

— Ну, то що ця стара? — запитав Хейніш. — Прийшла до тями?

— Вона вмерла, — здушено відповіла Крістіна, ледь стримуючи сльози.

— Дідько б її узяв! — спересердя вилаявся штурмбанфюрер. — З якогось одного, виключно службового удару… Фрейлейн Бергер, ви вільні — це видовище не для вас. А ви, Майєре, накажіть прибрати труп… Кеслере, що маємо робити далі?

— Клята стара, — буркітливо мовив пивний черевань, — усю гру зіпсувала… Доведеться потягти ниточку з іншого кінця. Експерти дійшли висновку, що Зазроєв з гвинтівки не стріляв. Іншої зброї ніхто і ніколи у нього не бачив, а кулю пущено з пістолета системи «Вальтер».

— Ваші пропозиції?

— А що, коли все-таки фрейлейн Бергер… — обережно почав Кеслер, уп'явшися оченятами в затіяних мішках в обличчя Хейніша, аби не проминути й найменшої його гримаси. Добре відав, як ревниво ставиться штурмбанфюрер до своїх протеже і як слідкує за їхнім зразковим виконанням обов'язків. А фрейлейн Бергер викликала особливу його увагу. Той факт, що штурмбанфюрер подарував перекладачці «Майн кампф» великого фюрера, для Кеслера не становив секрету. Кинути тінь підозри на Крістіну — значить, якоюсь мірою зазіхати на авторитет самого Хейніша. Адже він власноручно складав документацію на зарахування фрейлейн Бергер до СД. І все ж Кеслер наважився висловити свою думку: — Інтереси Великонімеччини…

— Коротше, які у вас докази? — роздратовано перепинив його штурмбанфюрер.

— Виходячи із загальновідомої прихильності Мюллера до гарних жінок і зокрема до Бергер, неможливо уявити, щоб він і на поріг не ступив її квартири. А якщо це так, — уже впевненіше провадив Кеслер, — то він там цілком міг натрапити на невідомого, котрий, як випливає з донесення Есмеральди, буцімто з'явився дещо раніше. А тоді, — хвацько завершив Кеслер, — сутичка між двома півнями та ще напідпитку неминуча!

— Ви що, усе це верзете свідомо, Кеслере? — здивовано звів брову Хейніш.

— А чому б ні? Бергер — дівчина принадна, аж тут — фронтові пристрасті, молодечий запал, те, се… А фрейлейн мовчить із зрозумілих причин — не хоче зіпсувати свою цнотливу репутацію…

— І що ж, ви пропонуєте арештувати фрейлейн Бергер?

— Саме так, гер штурмбанфюрер. Вона може виявитися тим відсутнім кільцем, через який не тримається купи весь ланцюг перебігу подій.

— Цікава версія, Кеслере, — іронічно зауважив Хейніш, — просто захоплююча. У мене є до вас одне-єдине запитання. Як ви гадаєте, коли Мюллер побачив, за вашою кримінальною термінологією, невідомого півня, він що, панічно кинувся навтьоки?

— Ні в якому разі! Тому-то сутичка між ними була неминуча. Щоб Мюллер тікав від спіднички гарненької жінки?.. Такого не траплялося ніколи!

— Тоді ви бовдур, Кеслере, викінчений йолоп! Адже Мюллера пристрелено в спину! Окрім того, якщо виходити з вашої версії, якого біса було Мюллерові знімати шинель?

Осоромлений Кеслер пригнічено замовк, а Хейніш відкрито тріумфував, переможно добиваючи його своєю залізною логікою:

— Ви б ліпше додумалися ознайомитися з рапортами нічних патрулів! Ось один з них. Одразу по одинадцятій годині біля будинку, де живе фрейлейн Бергер, була помічена комендантська машина з ввімкнутим мотором. У ній перебував обер-лейтенант Мюллер. Не виходячи з машини, він розпрощався з Бергер і вирушив у бік вулиці Темрюкської… Хочете прочитати на власні очі?

— Ет! — відмахнувся Кеслер. — Але тоді я не розумію, чому Есмеральда твердить, Що в будинок заходив невідомий офіцер?

— Ось це, — замислено мовив Хейніш, — і мене непокоїть. А хазяйка вмерла…

Цієї миті двері розчинилися, і увійшов заклопотаний чимось Віллі Майєр:

— Дозвольте доповісти. Прибув майор Штюбе, з абверу. Каже, у справі Мюллера.

— Кличте!

Майор Штюбе, як і більшість абверівців, відомчо не полюбляв служби безпеки. Як і всі, гарним тоном вважав поділяти байки й легенди про артистизм і вишукану винахідливість служби адмірала Канаріса, чого, мовляв, абсолютно бракує невігласам з СД. Кулацюга і кийки — ось їхній метод! Абвер факти здобуває, СД факти вибиває. А ці неприхильні відомчі стосунки спонукали іноді до маленьких, дрібних перемог, яких сягали виключно в ім'я високого реноме власної фірми, щоб хоч якось дошкулити конкуруючій організації. Грубо кажучи, намагалися один одному втерти носа.

Майор Штюбе теж з'явився зі своєрідним і дошкульним носовичком для надто занозистого носа штурмбанфюрера Хейніша. Добре вгодований, добре виголений, напахчений і хрумкий від свіжовипрасуваного одягу, він зовні аж світився приязню, лагідністю і сердечною прихильністю до служби безпеки в цілому, а до гера штурмбанфюрера зокрема, про що й поспішив повідомити без жодних зволікань. Та Хейніш, зрозуміло, не йняв йому віри ані на гріш, зустрів насторожено й вичікувально.

— Мені доповіли, — мовив з холодком, від якого анітрохи не зів'янула лагідна посмішка майора, — що ви прибули у справі Мюллера?

— Саме так!

— Таж яке відношення ви до неї маєте?

— О, пане Хейніш, — ще більш розквітнув Штюбе, — справа у нас спільна — оборонити тили доблесної армії фюрера від ворожих агентів. Чував я, ніби ота стара завдала вам відчутного удару, сконавши прямо у вас в кабінеті. Атож, що не кажіть, а тяжко б'є по нас невблаганна рука долі…

Штурмбанфюрер нервовим порухом вихопив з мармурового конуса олівець.

— Що ви цим хочете сказати, Штюбе?

— Тільки те, пане Хейніш, що ви йшли невірним слідом.

— Он як? Чи не завітали ви до нас з біблійськими настановами про путь істинну?

— Скидається на те, — охоче погодився майор Штюбе. Він відімкнув портфель і витяг з нього рукавичку. Поклав на стіл, радісно світячи очима. — Ось він — той несхибний шлях.

— Рукавичка — не шлях? — Хейніш не вважав за потрібне ховати іронію. — Чував і я, що офіцери абверу кохаються в туалетах, — він зареготав, як і завжди, втішений власною двозначною дотепністю.

— Річ у тім, — з притиском мовив Штюбе, — що ця рукавичка належала обер-лейтенантові Мюллеру. Одну знайдено в машині поряд з тілом забитого, друга — у вас на столі. Так званий речовий доказ…

Кеслер уп'явся очима в рукавичку і визнав:

— Так, це вона, з тієї пари від нареченої Ельзи, якою бідолаха Мюллер усім нахвалявся.

— Де ви її знайшли? — Хейніш піднявся, важко зіпершись кулаками край столу. — Чи ви, пане Штюбе, вважаєте, що ми тут збираємося базікати і марнувати час?

— Що ви, пане Хейніш, боронь боже! — удавано нажахався Штюбе. — Навпаки, ми від душі вітаємо службу безпеки з видатним успіхом: рукавичку знайдено у будинку номер сорок два по вулиці Темрюкській. Якщо не помиляюся, там оселилась офіціантка з офіцерської їдальні на прізвище Несмітська… — Уламки розтрощеного олівця впали на полірований стіл Хейніша.

«Це ж наш агент Есмеральда! — мов окропом ошпарило його. — Невже вона причетна до вбивства помічника коменданта? Жах! Ганьба!»

— Що, у Несмітської? — прохрипів він, аж синіючи від непоборної люті.

— Абсолютно точно! Саме у неї, — статечно запевнив Штюбе. — Вночі у неї в домі пиячили двоє офіцерів. Один з них був загиблий обер-лейтенант Мюллер.

— А ви не помиляєтеся, Штюбе? — Голос Хейніша, що почував себе вкрай осоромленим і не здатним знайти рятунок від неминучої ганьби, видзвонював. Це ж треба — через якусь паскудну Есмеральду виставити себе на потіху і кпини дотепників з абверу! І все ж він шукав оту осоружну рятівну соломинку. — Докази! — наполіг він. — Чи маєте ще якісь докази?

— Безумовно: абверові, бачте, не властиво помилятися, — повчально підняв вказівного пальця Штюбе. — Якщо пригадуєте, Мюллер перед усіма хвалився: «Мартель» — для всіх моїх друзів, дівоча увага і пестощі — лише для мене». Так от, у Несмітської виявився добрячий нюх і на французький «Мартель». Оцю пляшку, — він витяг усе з того ж портфеля скляну, розцяцьковану немислимими ярмарковими нагородами посудину, — знайдено на столі кімнати, де живе офіціантка. А на склі — виразні відбитки пальців бідолахи Мюллера!

— Це неможливо! — Хейніш з такою, силою грюкнув кулацюгою по столі, що аж олівці вистрибнули з підставки і покотилися на поліровану поверхню.

Майор Штюбе споважнів. Веселі іскорки в його очах згасли, глумлива посмішка зникла. Він майже співчутливо мовив штурмбанфюрерові:

— Ви, гадаю, далекі від думки, що рукавичка залетіла до кімнати Несмітської у квартирку, а коньяк обер-лейтенанта пив хтось інший, хтось такий, що має чудесну дактилоскопічну тотожність з Мюллером на власних пучках. Часи чудасій давно минулися, любий штурмбанфюрере.

— Несмітську до мене! — ревнув Хейніш. — Негайно!

— Вона тут, — втрутився Штюбе. — Абвер передбачав ваше палке бажання призначити їй побачення.

— Та киньте ви нарешті свої кпини, Штюбе! Вважайте, що ви домоглися свого і відмінно довели несумнівну користь абверу!

— Яволь.

— От і добре… Зараз я вичавлю з тієї повії ім'я вбивці.

— Не просто вбивці, а радянського парашутиста, якого всі ми розшукуємо.

— Лотар Краузе?!

— Не Лотар Краузе, а старший лейтенант Олексій Марков. Є повідомлення від нашої агентури у Владикавказі: він повернувся до своїх… Не виключено, що цей Марков-Краузе прибув налагодити зв'язок. Явка…