Юрий Ячейкин – Посланець (страница 24)

— О, Віллі! Погляньте, я досі в ліжку…

— Чи не здається вам, що ви надто широко розумієте свої обов'язки перед рейхом?

— Ну, хоч почастуйте даму чарочкою… Голівонька ж бо розвалюється…

Майєр посунув до столу. Спиною до Есмеральди, не знімаючи рукавичок, почав поратися, піднімаючи зі столу пляшку за пляшкою.

— І французький коньяк пили?

— Пили все, що на столі… Невже ви гадаєте, що я встигла вивчити геть усі європейські мови? Й німецької задосить на всю Європу…

— Слушно, — погодився Віллі. — Ви розумна жінка. — Він непомітним рухом виставив з кишені шинелі порожню пляшку з-під коньяку. — Проте іноді варто й знати, чим розкошували… Наприклад, чи знаєте ви, яка насолода чаїлася в цій плящині? — він підняв щойно виставлену з кишені пляшку. — «Мартель» найвищого гатунку!

— Був би добрий, якби хоч на денці лишився…

— Такий ніколи не лишається. Ану, візьміть пляшку, хоч знатимете, що пили…

— То, може, є хоч якийсь непотріб?

— Трохи є, але, видно, для іншої нагоди. А зараз одягайтеся: вас викликає штурмбанфюрер. І не забудьте вмитися холодною водою. Обов'язково холодною — приводить до тями.

Есмеральда знітилася, зщулилася під ковдрою, ніби й у габаритах поменшала.

— Розумієте, я вчора не могла, — вона повела рукою по кімнаті, винувато позираючи на Майєра. — Ті двоє мало не силоміць тримали…

— А що вас турбує?

— Вчорашнього вечора я бачила, як до сусідки завітав якийсь військовий.

— То й що з цього? — запитав Майєр.

Він зняв рукавички і стояв, недбало поляскуючи ними по столу.

— Про все, що коїться по дворах сусідів, я повинна негайно доповідати…

— А ви не доповіли. Все ясно. Одягайтеся! Я чекатиму вас у машині.

Того дня. Хейніш мав тривалу бесіду з непрохмеленою Есмеральдою, змушений був навіть дати їй ляпаса, але, зрозуміло, виключно із службових міркувань — якось же треба було повернути їй пам'ять. Та навіть попри отакі рішучі службові заходи, пам'ять Есмеральди за межами уже повідомленого Майєрові кульгала. Тоді розлючений штурмбанфюрер викликав Кеслера і наказав йому негайно арештувати і привезти до нього хазяйку будинка, де оселилась Крістіна Бергер.

— Ви гадаєте…

— Я не гадаю, я наказую! — Хейніш зламав олівець.

Цього разу Кеслер, попри свою огрядність (давався взнаки істинно нордичний потяг до пива), діяв як метеор, — упорався за лічені хвилини. А втім, на подяку не заслугував — у кабінеті вже чекали на нього, окрім самого пана штурмбанфюрера, новий співробітник СД, який прибув лише днями і ще не встиг з усіма познайомитися, і перекладачка Бергер. Крістіну Хейніш запросив зумисне. По-перше, хотів спостерігати її під час допиту. По-друге, волів перевірити ретельність її перекладу — новий співробітник чудово володів російською мовою, але ще не мав нагоди виявити своїх знань.

— Вибачте, фрейлейн, — Хейніш не пускав Крістіну з ока, — довелося потурбувати вашу хазяйку.

— Бачу, — лаконічно відповіла вона. Поводилася, як завжди, стримано, службово опановано, не виявляючи жодних недоречних емоцій. — Що накоїла ця стара відьма?

— Зараз дізнаєтеся! Перекладайте! Скажіть, — звернувся він до Варвари Іванівни, — хто з чоловіків відвідував вас останнім часом?

— Що ви верзете, пане? — обурилася стара жінка. — Я не того віку, який цікавить чоловіків.

Крістіна ретельно переклала слово в слово.

— Я не про те, — хмарно виголосив Хейніш. — Скажімо так: хто з чоловіків навідується до вашого дому?

— Тепер ніхто, якщо не зважати на панів офіцерів, що супроводжують ось її, — вона вказала на Крістіну. — Її й питайте, хто за нею п'яти несе.

— Ви дуже зухвалі, матко! Відповідайте конкретно: хто вчора приходив? Увечері?

— Учора? Та нікого я не бачила…

— Ви не одверті, — похмуро зазначив Хейніш.

— А з якого б це лиха мені брехати?

— Будьте розумні. Врахуйте, нам відомо все, і зараз я це доведу. Учора пізно ввечері, десь на ніч, що вашого будинку підійшла машина. З неї вийшли фрейлейн Бергер та офіцер Мюллер. О котрій годині це сталося?

— А звідки мені знати, коли я давно лягла спати? Усі тутешні рано лягають. Але я чула і впізнала свою німкеню з голосу. — Варвара Іванівна чомусь вперто уникала навивати Крістіну на ім'я, вона й сама не годна була б собі дати ради, чому саме. — Потім мотор знову загув, і машина поїхала, а я знову заснула.

— Проте який був час?

— Було темно, а тепер рано темніє… Може, одинадцята минула, а може, ще ні…

— А куди ж офіцер подівся?

— Який офіцер?

— Той, що заходив у дім.

— Я вже казала, пане, ніхто не заходив. Ось тільки вона сама, хоч її хтось привіз машиною. Було темно, я вже давно спочивала в ліжку.

— А до вас особисто так-таки ніхто й не завітав?

— Чому ж? Мало кого несе нечиста сила. Оце причалапало одне одоробало…

— От і гут! — зрадів Хейніш. — Значить, хтось приходив?

— Авжеж…

— І заходив у дім?

— Навіть не питаючись, вдерся…

— Хто ж він?

— Відомо хто — ваш вояк. Вимагав млека, яйка… Нажерся і пішов… Він приходив раніше, не цієї ночі…

— Базікаєш багато! — гримнув Хейніш.

— Так ви ж самі питаєте.

— От що, домовимося так: відповідаєш на два запитання, — він розчепірив пальці, — лише на два, і йдеш собі геть.

— Які ще запитання?

— Скажи, солдат, що приходив до тебе, був переодягнений партизан чи радянський розвідник? Хто цей бандит?

— Та ваш власний бандит, німецький…

— Що? — збичився Хейніш. — Зараз я з тобою, російська відьмо, інакше побалакаю!

Варвара Іванівна нараз відчула неймовірну слабкість в усьому тілі. Різкий біль у грудях — там, де б'ється серце, — обпік вогнем, мов струмом. Стиснув, мов залізними лещатами, і не давав дихати. Вона відчула, що ось-ось впаде, і збирала до крамі останні сили, щоб не впасти, щоб гордо вистояти перед цими виродками до кінця.

— Хитруєш, матко! — Хейніш витяг пістолет. — Ось бачиш? Хочеш кулю в лоб? Відповідай швидко! З ким ти зустрічалася перед приїздом фрейлейн? Ну!..

— Не «нукай», ще не запріг…

— Кого ховала в домі?

— У домі — я та миші, а вони самі ховаються…

— Ти що, знущаєшся з нас? — і Хейніш точним коротким порухом фахового м'ясника вдарив Варвару Іванівну, мов рубонув, рукояттю в обличчя.

Варвара Іванівна схопилася за серце, за своє хворе серце, як і тоді, коли побачила Мюллера. Вона ковзнула останнім, уже несвідомим поглядом по Крістіні і повільно похилилася на підлогу…

— Фрейлейн Крістіно, хлюпніть на цю відьму води!