Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 38)

— Він стежив лише за дня. А увечері йшов додому. То ж дитина. Отже, вона могла спокійно вислизнути раніше.

— Ч-ч-чорт! Однак це не означає…

— Ні, не означає.

Я розповів йому все про Камілу. Комісар уважно слухав, але не втримався від дорікань, що я так по-дурному попався. А якби був звістив його, то всього цього б не сталося.

— Вона просила мене все тримати в секреті,— виправдовувався я.— І дуже боялася. Тепер вона невідомо де.

— Це все перевертає догори дриґом.— Він нервово пройшовся кабінетом.— А звідки в тебе певність, що то взагалі була Каміла?

Я був ошелешений цими словами. Досі мені й на гадку не спадало запідозрити Камілу в тому, що вона не та, за кого себе вдає.

— Вона багато чого знала,— сказав я.— Навела мене на ту віллу.

— Навела, щоб за твоєю допомогою її знайти.

— То хто ж вона, по-твоєму, була?

— Не знаю. Деккер, очевидно, збирався плівки комусь продати. Мабуть, саме їх та Каміла теж шукала.

— Не розумію тільки, куди вона поділася.

— Ну, вона своє завдання виконала. Хоч і без успіху. Далі робити з тата вар’ята не було сенсу. При тобі плівок не виявили, от вона і звіялася. Тобі не треба було тягнути з пошуком вілли. Ти отримав адреси в середу. Згадай, з ким ти опісля зустрічався. Ти ж мав ті адреси при собі?

— Так. В маринарці.

Я згадав, що залишав маринарку на кріслі під час зустрічі з Ірмою і баронесою, коли мене покликала Рося. Чи могли вони ті адреси скопіювати? А ще… коли того ж дня зустрічався зі Шпаком. І теж на кілька хвилин відволікся до телефону. Відволікся задля безглуздого дзвінка його дружини. Хто з них поцупив адресу?

— Мабуть, так і було…— погодився я.— Однак я знав, як виглядає вілла, а вони — ні.

— Три вілли — не такий уже заплутаний вибір. А ти поїхав туди щойно в суботу.

— Так, це була моя помилка.

— Так виглядає,— сказав похмуро Обух,— що убивці Деккера і Шпака пов’язані з Ірмою і баронесою. Лише в них була нагода обшукати твою маринарку і знайти адресу вілли.

— За Ірмою хтось стежить?

— Так… Пані Шпакова. Ми вирішили дати їй роботу. Вона доволі спритна.

— Тоді остання новина: мене спробувала завербувати Ірма.

— О! Цього варто було сподіватися.— Він задоволено потер долоні.— І ти повівся?

— Так. Вона скаже, коли й де я зустрінуся з їхньою організацією.

Я почав переказувати Обухові розмову з Ірмою і її вербунок, але він мене спинив, вважаючи, що справа надто поважна, і потягнув до Конарського.

4

Відтак я поїхав до Кисіля. Браму відчинила Рося.

— О, як приємно,— усміхнувся я,— ти тепер за швейцара?

— Тільки для тебе, любий,— промовила вона з іро­нією.— Побачила тебе з вікна. Ти ж тепер страшенно зай­нятий, то хотіла запитати: ти ще довго збираєшся блукати між трьох сосон?

— Ні. Не перебільшуй.

— Що, вже тільки дві? Як там твоя німкеня?

— Та не моя вона. Дайся на стримання.

— Невже нарешті тебе відпустила?

— Це я її відпустив. Зараз усе розповім.

— Гаразд.

Вона повела мене в садок, в альтанці сидів Кисіль і гортав кримінальний часопис. На столі перед ним ­стояло кілька пляшок пива. Побачивши мене, відклав часопис набік.

— Нарешті ви! Не дочекаюся. Розказуйте, як то було. Може, пива?

Я подякував і сів навпроти нього на лаві, Рося — поруч з батьком. Кисіль налив у гальби пиво мені й собі, я надпив і почав розповідати.

— Є одна не розлущена загадка,— продовжив я, описавши пошуки вілли Деккера.— Мені в редакцію зателефонувала незнайома жінка і попросила прийти до неї на Чарнецького. Я запитав, в якій справі. Вона сказала лише одне слово: Каміла.— Обоє сіпнулися й перезирнулися.— Коли я прийшов, вона мене ошелешила… сказала, що вона і є та сама Каміла і що вона не загинула. А загинула з Косом сестра охоронця рабина.

Я розповідав далі про Камілу, звісно, опустивши наші любощі. Спочатку Рося і Кисіль слухали напружившись, але потім Рося, не дослухавши до кінця, перебила:

— Яке в неї було волосся?

— Русяве, трохи нижче плечей. Обличчя округле.

— То не могла бути Каміла. Вона мала чорне волосся і стриглася коротко, за останньою модою. Крім того… як вона розмовляла?

— Звичайно… голос доволі мелодійний.

— Мелодійний? Каміла злегка гаркавила.

— Тоді зрозуміло, що мене пошили в дурні.

— Щоб при вашій допомозі знайти Деккера,— зауважив Кисіль.

— Те саме мені сьогодні сказав і комісар.

— Ну а тепер про приємне.— Він простягнув мені гру­бенький конверт.— Ви моє завдання виконали. Ось вам решта гонорару. Особлива дяка за те, що знайшли негативи.

Контрабандист-патріот — цікаве явище. Ми потиснули руки і попрощалися. Рося мене провела до брами і сказала:

— Якби ти не волочився з Ірмою, а поїхав би до Брюхович відразу, то застав би його ще живого. Може, тоді б і довідався щось більше.

— Маєш рацію. І чому я з тобою не порадився?

— Кепкуєш?

— Зовсім ні. Коли ще забавимося в «Ґранді»?

— Я подумаю,— усміхнулась вона, відчувалося, що дується на мене.

Розділ одинадцятий

27 серпня 1939 року, неділя

1

Я кілька разів намагався зателефонувати Зяблову, щоб повідомити його про смерть Деккера, але його не було на місці. Щойно ополудні він сам зателефонував, я повідомив новину, але він здивованим не був, ба навіть здалося, що це для нього не новина.

— А що з фотографіями? — запитав він.

— То були негативи. Їх забрала поліція. Я не міг цьому перешкодити.

З глибини приміщення, де перебував віцеконсул, почулося приглушене:

— Врьот, сука!

Зяблов сказав, що нам варто ще зустрітися, і, не чекаю­чи моєї відповіді, поклав слухавку.

Надвечір зателефонував Обух і покликав мене до комендатури, обіцяючи, що не пошкодую. Я не мав підстав сумніватися в цьому, але ще не встиг вийти, як зателефонувала Ірма.

— Де пропав? — запитала мене тоном моєї майбутньої дружини.