Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 40)

Раптом влетів Радомський:

— Є! Він у «Варшаві»!

— Хто? — здивувався комісар.

— Той, що вийшов був з Аґнєшкою. Щойно зателефонувала її колежанка — Сабіна.

Комісар заметушився.

— Мчимо туди. Ви з нами, пане Герман?

— Чом би ні?

Всі разом ми сіли до авта і поїхали на пляц Смолькі[68]. В ресторації капела грала щось ностальгійно-­тужливе. Публіка ще не зібралася, багато столів пустувало, але дів­чата вже сиділи за своїм столом і чекали пропозицій. Наша поява звернула увагу кількох чоловіків — видно було, що впізнали комісара і напружилися. Я підійшов до дів­чат. Сабіна кивнула на столик, за яким сидів чоловік з тоненькими вусиками. Товариство йому складала одна з фордансерок. Я кивнув комісарові. Він підступив з ­кап­ралом до столика і попрохав чоловіка вийти. Той покірно піднявся, вдав, що виходить, а тоді раптово рвонув до дверей. Але там стояв пан Герман, який спритно копнув його по ногах, і чоловік звалився на підлогу. Капрал накинув йому кайданки.

Затриманий спочатку захлинувся повітрям, потім почав гикати і белькотіти невиразні слова. Врешті з’ясувалося, що він сутенер і нічого поганого не зробив, а лише намагався підмовити дівчину, щоб пішла під його опіку. Дівчина підтвердила його слова. Щодо Аґнєшки, то він її, мовляв, лише трохи провів і покинув.

— Вона загнула таку ціну, що я лишився того ровера.

Бліді невиразні очі, що полохливо перебігали по нас, і наляканий голос не видавали в ньому жорстокого манія­ка, але маніяками частенько виявлялися сумлінні батьки сімейств і богомільні християни.

— Чому ти тікав? — запитав комісар.

— Бо думав, що то через ту сучку.

— Через яку сучку?

— То ви не знаєте? — Він був виразно здивований, а тепер кусав себе за язик, що проговорився.

— Ну! Кажи.

— Та дав я одній по писку. А вона обіцяла, що піде на поліцію і поскаржиться на мене.

— Ти, мабуть, не просто дав по писку, а таки добряче приклався? — втрутився пан Герман.

Чоловік сполохано глянув на нього і замотав головою:

— Я не хотів… вона перша на мене кинулася з пазу­рами.

— Забираємо,— наказав комісар.

Чоловік протестував, але його ніхто не слухав.

2

Я глянув на годинника — наближалася сьома. Лагідне літепло вечора манило людей на прохід, і на Корсо висипали цілі тлуми. В садку біля «Віденки» всі столи були зайняті, кельнери сновигали з кухлями пива і тарілками. На одному зі столиків стояв яскравий знак резервації — щиток із зображенням вусатого шляхтича з кухлем пива. Щойно я сів, до мене підлетів кельнер, повідомляючи, що столик зайнятий.

— Я знаю,— відповів я.— Це ми зайняли.

— Тоді перепрошую. Що для вас?

— Пиво.

— Маємо «Експортове ясне», «Портер», «Портер Імперіял», «Чорний Бок», «Баварське» і «Сальватор».

Я вибрав «Експортове» і згадав учорашню розмову з Конарським. Коли ми увійшли до його кабінету, шеф контррозвідки розглядав військові мапи. Поруч лежали проявлені фотографії з плівок Деккера.

— Розмах у них був поважний,— сказав він.— Вони заклали вісім бункерів зі зброєю, щоб у нас в тилу могли діяти їхні підпільники. Я вже послав туди мінерів.

— Мінерів? — здивувався комісар.

— Так, бо там є замасковані міни. У вас є справа до мене?

— Так,— промовив я.— Мене завербувала Ірма Краузе.

— Вже? — Конарський усміхнувся.— І ви прийшли доб­ровільно здатися?

— Еге ж. Я вдав, що погоджуюся. Вона обіцяла повести мене туди, де вони збираються, і прийняти до їхнього товариства.

— Місце не вказала?

— Ні. Але, судячи з записки Шпака, це буде лещетарський клуб у Брюховичах.

— Гаразд. Я організую засідку. Там ми їх усіх і загребемо. Коли ви маєте з нею зустрітися?

— Ще не знаю.

— Ну, коли довідаєтеся, повідомте. Це може бути небезпечно. Я маю деякі сумніви в тому, що запросини туди були щирі. Ви трішки задалеко просунулися в справі Деккера.

— Гадаю, вам комісар розповів про те, що загибель Деккера пов’язана з німецькою організацією?

— Так. І те, як вам насправді вдалося знайти адресу вілли. Не варто було так збиткуватися над інспектором.

— Але я тоді ще не знав, що Каміла фальшива і не хотів її передчасно зрадити.

— Я розумію. Та якби ми вчасно отримали інформацію, то, можливо, сталося б усе не так, як сталося.

Ірма з’явилася в сукні з темно-червоного в розводах мусліну. Йдучи до мене такою пружною і легкою ходою, що, здавалося, вона ступає сценою, Ірма зібрала усі погляди з усіх столів. Я підвівся, поцілував простягнуту руку, а безліч очей все ще не залишали нас наодинці.

— Ти, як завжди, неймовірно ефектна,— сказав я.

— Дякую. Все задля тебе. Чому ти п’єш пиво, а не вино?

— Спрага мучила. Але тепер, коли прийшла ти, буду пити вино.

Ми замовили іспанське червоне, а до нього козячий сир.

— Ну і як? — запитала Ірма.— Ти добре обдумав нашу пропозицію?

— Нашу? Я сприйняв її винятково як твою.

— Це не має значення. Я говорила від імені організації. Тому це наша пропозиція.

— Я ж уже казав, що не проти.

— Це звучало якось не дуже впевнено.

Нам принесли вино і сир.

— Що ж,— сказав я, піднявши келих,— вип’ємо за нашу спільну справу.

— О, це мені подобається. Не люблю чоловіків, які занадто вагаються. В нашій справі мусить домінувати рішучість. В середу увечері ми поїдемо туди, де тебе вже чекають.

— Ти встигла розповісти про мене?

— Розповідала я про тебе раніше і про те, що варто було б з тобою співпрацювати. А сьогодні повідомила телефоном, що ти погодився. Треба перетягнути якомога більше українців на наш бік. Ми розвалимо Польщу зсередини. Вона не заслужила на існування. Зрештою, як і Чехословаччина.

Мені цікаво було почути її реакцію на смерть Деккера: відомо їй про це чи ні?

— Учора вранці на скочні в Брюховичах,— сказав я,— було вбито поліційного агента. Якраз біля лещетарського клубу. А напередодні увечері вбито Деккера.

— Та-а-ак? — Вона цілком природно вдала здивування, хоча, може, то було щиро.— Звідки ти знаєш?

— Я його сам знайшов.

— Де?

— У нього на віллі. В Брюховичах.