Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 36)

— Що не сьогодні? — не зрозумів я.

— Не сьогодні я воскресну. Мушу все це в собі перетравити, заспокоїтися. Мене всю ще тіпає.

— Від тіпання є добрі ліки. Пане Губський, а налийте нам по келишку коньяку.

— З того, як та сьлічна панна ся нервує,— сказав крамар,— то тре вам налити подвійну порцію. Зараз, вже несу.

Я поглянув на Камілу — була бліда й кусала губи. Коньяк вона перехилила одним духом і твердо сказала:

— Сховай мене. Ми вже завтра… завтра… завтра я все зроблю, як скажеш.

— Пане Губський,— звернувся я до крамаря.— Чи могла б ця панна пересидіти у вас десь там на задвірках? Бо поліція зараз почне засипати її питаннями.

— А чо нє? Прошу за мною, ласкава панно. Прошу сюди.

Я прибрав зі столика одне горнятко і келишок, сховав під лядою і став чекати.

Незабаром почулося ревіння моторів. Я допив коньяк, прихопив пуделко з цукерками і вийшов на вулицю, з одного авта висунулася голова Обуха:

— А ходи-но до нас!

В автівці я побачив ще Конарського й інспектора. Я сів до них, поклав цукерки біля Обуха, а він вдав, що не помітив. Тоді я слухняно повторив усе те, що вже оповів Обуху, а відтак простягнув їм конверт з негативами.

— Як ви знайшли віллу? — відразу взяв бика за роги Конарський.

Я мусив брехати.

— Вдалося знайти підказку. В хаті Деккера. Тій, що на Східній.

— Ви проникли до його хати? — вирячив очі інспектор.— Хто ви такий? Комісар поліції? Інспектор? Шерльок Голмс?

— Зачекайте,— зупинив його Конарський.— Якщо ви там побували і не знайшли її, то це ваша проблема. А він знайшов.

— І що це було? — ледь не трясся від гніву інспектор.

Треба було якось викручуватися. Якщо вони робили там обшук, то мали б зазирнути і до смітника, але якщо не побачили пуделочок від «Кодака», то не зазирнули, а відтак для них зосталося таємницею, з якої нагоди на Деккера оголошені лови.

— То був пожмаканий папірчик — квитанція за світло з адресою. Я знайшов її в смітнику,— сказав я, не сумніваючись у своєму здогаді, що туди вони не зазирали.

— Що? В смітнику? — обурився інспектор.— Це неможливо! Ми його перетрусили. Він з нас кепкує!

— Якщо ви його перетрусили,— спокійно промовив я,— то мусили натрапити ще й на пуделочки від «Кодака», які б підказали вам, що саме ховав Деккер і за чим усі полювали.

— Ви бачили ті пуделочки? — запитав Конарський в інспектора.

Той не знав, що казати, і лише бурмотів:

— То неможливо! Радомський… я йому голову відірву.

— А ви? — запитав шеф контррозвідки в Обуха.— Ви бачили?

— А мене там не було,— спокійно відказав Роман.— Мені доручили займатися маніяком.

— Отже, обшукував помешкання капрал Радомський,— підсумував Конарський.— Так, пане інспектор?

Той набурмосено кивнув і сказав:

— Їх там троє було. Я приїхав під кінець. Вони прозвітували, що перетрусили геть усе.

— Ну гаразд, зі своїми спецами ви самі розберетеся. Ми їдемо. Ви з нами? — звернувся до мене.

— Ні, дякую. Забагато вражень. Ось олівець, якого знайшов у Шпака.

Коли їхні авта зникли за закрутом, я покликав Камілу. Вона нарешті заспокоїлася. Я розрахувався з крамарем, і ми поїхали.

Дорогою я запитав:

— Ти після Деккерового зникнення бувала в його хаті?

— На Східній? Ні. Чого мені там бувати?

— Там ще залишалися твої речі.

— То й що? Вони мені без потреби. Старі манелі.— Раптом насторожилась.— А ти звідки знаєш? Ти був там?

— Був одного вечора.

— І що?

— Якась жінка теж намагалася там побувати, але я її сполохав. Вона притьма вискочила і замкнула мене на ключ. Мусив через вікно вилазити.

— Ти думаєш, що то була я?

— Я нічого не думаю. Але хочу туди зайти ще раз.

— В тебе є ключ?

— Є.

— Тобі дала Рося? — запитала вона ображеним тоном. Я кивнув.— Я так і думала.

Я завернув на Східну з Замарстинівської, заглушив мотор і запитав:

— Зайдеш зі мною?

— Ні. З мене досить.

Я вийшов з авта, вибіг на ґанок і вставив ключ у двері, але він натрапив на перепону. З тамтого боку вже був ключ. Я постукав. За хвилю двері відчинила висока жінка років під сорок в темно-синьому жакеті і такій же спідниці, яка тісно облягала її могутні стегна. Русяве волосся було зібране на потилиці на ґудз, великі чорні очі пронизували мене непривітним поглядом, а вузькі вуста з-під орлиного носа озвалися деренчливим голосом:

— Ви до кого?

— До Деккера,— сказав я.

— Його нема.

— Де ж він?

— Сама хотіла б довідатися. Ви хто?

— Я приватний детектив.

— О! — не приховала вона здивування.— Я повинна була й сама здогадатися… І що ви хочете?

— Хочу довідатися, хто ви і що робите в чужому будинку.

— Я його сестра.

— Сестра? — здивувався я.— Вперше чую, що він мав сестру.

— Просто я живу не тут. Я живу в Ґданську.

— Звідки у вас ключ? — запитав я.

— Те саме можу запитати і я.

— Я маю ключ від сестри його колишньої дружини. А ви звідки?

— А я від Іґнаца. Ще тоді, коли він парубкував.