Юрий Винничук – Вікна застиглого часу (страница 3)
Його надтріснутий голос рветься в сухій горлянці, він змахує руками, тоді хапається за серце і важко, жадібно ловить ротом повітря. Жінка спиняє його руки – заспокойся заспокойся заспокойся… ойся…
– Хай скаже, чого йому треба!
– Він скаже, він скаже…
І її теж не видно у дзеркалі. Там взагалі нічого не видно. Може, вони не існують насправді?
– Послухайте, може, вас немає? Може, вас і не було ніколи?!
Спочатку жінка тільки мовчки дивиться на мене, а далі повертає голову до свого чоловіка і, наче домовившись із ним наперед, починають обступати мене із шаленим сміхом, розчепіривши руки. Роблять це непоквапно, відсікаючи мене від дверей, наче збираються піймати курку. Я гарячково обзираюся по кімнаті в надії схопити якусь замашненьку річ, бо я зовсім не боюся цих старих, я впевнений, що легко дам їм раду… Хоча… хоча в цього чоловіка до біса жилаві руки…
– Ілаялі! – кричу я зненацька. І це ім’я, яким я нагородив маленьку дівчинку, лунає, наче закляття, зрештою, таким воно і є.
Старі відскакують від мене, наче пожалені. Жінка затуляє рукою рота, і я бачу, як її очі більшають, більшають, а в чоловіка трясуться руки, він робить неабияке зусилля, щоб втримати рівновагу.
Мої руки безсило опадають, олівець глухо вдаряється об підлогу і котиться жінці під ноги, вона відступає, а записник, наче голуб, змахує сторінками-крилами і летить-летить…
– Ілаялі! Мені потрібна Ілаялі!
– Проведи його по сходах, щоб не впав, – каже чоловік.
– Але мені потрібна Ілаялі!
– …бо там темно…
Жінка йде до дверей, насторожено вичікує.
– Я не піду, доки ви мені не покажете її! Куди ви її сховали? Що ви зробили з нею?
Жінка благальним голосом:
– Слухай, скажи йому, скажи йому… хай іде…
– Я не піду… я не…
– Вона… її нема… вона вмерла… стільки років… від неї нічого вже там не зосталося… її могилка під в’язами… там написано… там… Йдіть!
– Там написано «Йдіть»?
– Хіба ти не бачиш – він божевільний!
– То вона мертва?!
Він сахається від мене, відмахується руками від мого крику, наче від полум’я, що обпікає його обличчя довгими язиками.
– Та це ж не вона мертва, а я! Я! Я! Хіба ви не бачите? Перед вами труп, який давно вже розклався! Ви не чуєте запаху? Підійдіть ближче! Не бійтеся хробаків – вони приручені, вони своїх не кусають!
Жінка ховає обличчя в долонях.
– Йдіть!
– Ах, ви хочете мене спекатися? Я знаю – ви спалили її! І то не попіл старих рейтузів, а попіл бідолашної Ілаялі! За що ви її спалили?
– Змилуйся над нами! Змилуйся над нами!
Вони обоє проказують ці слова невідомо до кого, але з такою вірою в голосі, що я зрозумів – ці слова не до Бога звернені.
– В кого ви просите милосердя? В диявола? Дарма! Просіть у мене! На колінах просіть, щоби я змилувався! Посипте голови попелом!
І тут я знову глянув у дзеркало і вже не уздрів там кімнати, вже нічого там не було, тільки густий сизий туман клубочився в ньому, знизу піднімалися срібні бульбашки, лопалися з глухим тріском, а вдалині зникали дві ледве видимі постаті, зменшуючись на очах. Раптом з’явилася чиясь біла вузька долоня з розчепіреними пальцями і затулила від мене ті дві постаті, а тоді й сама розчинилася в тумані, але ще перед тим, як туман мав розсіятись, там мигнули знайомі зеленаві очі, то були очі Ілаялі, і коли туман зник, я побачив у дзеркалі пустир, я відвів очі від дзеркала, озирнувся довкола і побачив лише пустир: сірі купи каміння, оплетені повійкою, оточені будяками, а над ними літали комахи, і повітря переливалося і бриніло. Високо в небі – голос яструба.
Враз у моїй горлянці розмотався клубок розпачливого вереску:
– Це неправда – вона живе!!!
Будяки осудливо закивали головами.
– То її нема?
До кого я звертався?
– І не буде ніколи-ніколи?
Яструб знову закричав, і видко було, як він стрімко падає у траву і за мить злітає вгору, а в кігтях б’ється якась тваринка і страшно пищить, і той писк нагадує мені мій власний голос, і я вже не чую під собою ніг і біжу пустирем, а назустріч мені – крислатий горіх, до гілок якого почеплена гойдалка. Колись він ріс на подвір’ї Ілаялі, вона дуже любила гойдатись. (Гойда-гойда! Вище, вище! Гойда!) Тваринка пищить так пронизливо, і мені здається, наче крізь мої вуха тягнуть цупку нитку. (Гойда-гойда! Не бійся, не впаду!) Зненацька голос яструба чую над собою і свист його тіла, що протинає повітря, а я біжу зі всіх сил до горіха в надії сховатися в його дуплі, і страх затискає в кліщі моє налякане серце, а яструб ось-ось упаде мені на тім’я, і я пищу точнісінько так, як і тая тваринка, бо вже бачу, що не врятуюся, – дупло в горіхові таке вузьке, і я ніколи не проникну в нього, а моя Ілаялі сміється: «Гойда-гойда-гойда!»
Граната на двох
У пивниці було тьмяно і гамірно, з вулиці долинав пронизливий скрегіт трамвайних коліс. Треба було нахилятися до співрозмовника, аби що-небудь почути.
– То ви не пригадуєте мене? – спитав я старого Тарковича.
– Направду, ні, – похитав головою, не зводячи з мене здивованого погляду. Потім відсьорбнув пива і сказав: – Стільки людей за життя бачиш…
Голос мав хрипкий і втомлений. На устах вибачлива усмішка.
– Певно, я змінився, якщо не пізнаєте мене. Ви – Таркович, правда?
Почувши своє прізвище, блиснув очима і знов уважно подивився на мене. Усмішка зів’яла.
– Я товаришував з Міськом.
Він враз заціпенів, і рука його міцно стисла гальбу, аж побіліли пальці. Але обличчя вже потепліло. Щось схоже на страх було перед тим на ньому. Мабуть, хтось неприємний спав йому на гадку, коли намагався мене впізнати. Хтось, кого він боявся і ненавидів. Тепер це минулося. Він знову всміхався – лагідно й зі смутком. Вивчав мене поглядом, але видно було, що не впізнає.
– То ти знав мого хлопця?
– Так. Ми з ним були нерозлийвода. Я часто бував у вашій хаті.
– Правда? Бач, як воно… Я думав, що всі вже за него забули…
– Я пам’ятаю Міська.
– То ви, певно, й разом до школи ходили, так?
– Так. Від першого класу.
В очах його заблищали сльози, й усміхнені губи затремтіли. Повільно витяг з-під столу худу руку і погладив мене по голові.
– Тепер був би вже Місько таким, як ти…
Його рука сповзла мені на рамено і застигла. Була в ній вага всього світу. З хвилину вдивлявся кудись у темну мокру підлогу, потім звів голову і сказав:
– Ні… не можу його уявити таким дорослим.
Витер кулаком очі й додав:
– Знаєш, як по правді… тяжко мені його згадувати… Та й мені віддавна ніхто вже про нього ані не спімне.
– А ваша жінка? Вона б мене відразу впізнала… Вгощала нас кнедлями…
– Вмерла на рака… Вже більше як десять літ… Так… Вона б тебе впізнала… Вона вас усіх знала… Скільки то вам було… тоді? – здавалось, наче він мене перевірити хоче.
– Одинадцять.
– Так… – зміряв мене поглядом, – одинадцять… Тепер би було тридцять два… Час іде…
Стара закинута цегельня болісно відчувала торохтіння поїздів, які проносились неподалік. Вона здригалася і злякано щулилась, а біленькі квіточки повійки, що густо обплели руїни, тремтіли разом з нею.
Ми з Міськом сиділи на уламку муру й гойдали босими ногами. Вдома я не мав права гойдати ногами, бо зараз же діставав потиличника від бабці: