Юрий Винничук – Вікна застиглого часу (страница 5)
– Неправда!
– А от і правда! Ти б зміг задля неї вмерти?
– Вмерти? – я задумався. Бабця розповідала, що померлі живуть на небі. Я глянув у небо – воно було чисте й порожнє. Там навіть не було будки з морозивом. Ні, вмирати мені якось не хотілося. Але ж не міг я признатися в цьому! – Вмерти? – перепитав я. – Запросто.
– Бреши більше.
– Та я за Нуську! – вдарив я себе в груди. – За Нуську я не те що вмерти, а й… – тут я затнувся й гарячкове почав перебирати в пам’яті все, що для мене дороге, але дорогого було дуже багато. – Та я за неї мій новий моряцький костюм віддав би! От!
Моряцький костюм був предметом заздрості не одного Міська. Проте він не здавався.
– А я за неї отруюсь!
– І я.
– І ти?
– А ти думав!
На якусь хвилину запанувала мовчанка. Нарешті він процідив крізь зуби:
– Я за неї точно отруюсь.
– А я, думаєш, не точно?
– Ну добре, давай разом труїтися.
– Давай.
– На спір!
– Давай!
– Як не отруїшся – віддаси моряцький костюм.
– А як ти не отруїшся – віддаси ножика.
Ми вдарили по руках і сіли писати прощального листа для Нуськи. Писав, звичайно, я. Ми повідомляли Нуську, що не можемо більше винести її зневаги й тому вирішили покінчити самогубством. Саме так: «покінчити самогубством». Ця фраза мені запам’яталася з якоїсь книжки. Місько тільки присвиснув:
– Ну ти даєш!
«Наші тіла знайдеш на цеголці і коли їх оплачеш, то поховай в одній могилі у себе в саду і посади що захочеш. А на могилі напиши:
А коли надумаєш і собі через нас умерти, то допиши:
Отрути ми тобі залишимо».
– Додай «цілуємо», – порадив Місько. – І підпиши. Але мене першим.
– Тепер діло за отрутою. Де її взяти?
– Як де? – дивується Місько. – Твій тато лікар чи нє?
Саме цього я й сподівався. Я побіг додому і відшукав у батьковій шафці з медикаментами пляшечку, на якій красувалася наклейка з черепом та кістками. Я її намочив, обережно здер і наклеїв на хлористий кальцій, яким мене «труїли» мало не щодня мої батьки.
Череп з кістками подіяв на Міська, як на кота холодна вода. Він зблід і похмуро засопів. Відступати було пізно.
Йдучи на цегельню, я, як міг, тамував свій життєрадісний настрій, але, мабуть, це вдавалося мені важко, бо я помічав заздрісні погляди Міська. Він теж пробував усміхатись, та ці його усмішки були надто вже страдницькі.
Ми сіли на камінь, і він тремтячим голосом сказав:
– Не додумався взяти щось запити? Воно ж, напевно, гірке.
– Напевно.
– Може, я за яблуками побіжу?
– Та ну. Все одно вмирати.
– А ти не боїшся?
– Нє-а. – Я витяг пляшку. – А ти боїшся?
Місько обурився:
– Я? Ніколи в житті. Щоб ти знав. Давай пий.
– Я перший?
– А ти думав! Знаю я тебе. Місько вип’є, а ти втечеш. І тоді Нуська залишиться одному тобі.
– Дурень ти.
– Сам дурень. Пий.
– Хи-итрий! Як вірші підписувати – Місько перший! А як труїтися?
– Слухай, або ти п’єш, або я всім розкажу, який ти боягуз.
– Фу, налякав! Можеш розказувати. Я вже буду мертвий.
І я з трагічним виглядом, закотивши очі, зробив ковток. Гіркота перекривила мені рота. Хоча зараз пішло мені оце пійло набагато легше, ніж тоді, коли мама з татом примушували.
– Що, т-таке гі-гірке? – спитав Місько.
– Ще й яке гірке! Як наше життя, – відповів я улюбленою приказкою моєї бабці, бо життя міняється, а приказки залишаються. – Тепер ти пий.
На Міська було сумно дивитися. Він витер спітніле чоло і взяв плящину.
– Ну, не тягни, – сказав я.
– А чому ти не вмираєш?
– Отрута діє через півгодини.
– Краще б зразу, – зітхнув Місько. І ликнув «отруту». – Ве-е, яка гидота. Нема нічого загризти?
На нашу радість, у мене в кишені знайшлася розлізла цукерка.
Місько закрутив пляшечку і поставив її на камінь.
– Як ти думаєш – Нуська теж отруїться?
– Не думаю. Вона нас так сильно не любить.
– От свиня! Ну за що нас не любити?
– І то правда.
– Про нас, напевно, в газетах напишуть.