Юрий Винничук – Вікна застиглого часу (страница 27)

Лише дві істоти дивилися на все те осудливо – крук і кіт. Обоє зіщулилися, наче сиділи не біля вогню, а серед зими на снігу, і глипали триоко такими лютими поглядами, що навіть бравий вогонь знічувався й часом стелився червоним рядком по землі, чи то щоб його не було так видно, чи то показуючи свою повагу й покору лихій силі. Коли він на якийсь час затихав, добре було чути сухе бурчання кота й хиже шипіння крука, але ніхто їх не наважувавсь одігнати. Далеко пополудні вогонь з жалем попроковтував свої язики і зник, тільки безліч очей-іскорок ще зиркали з-під попелу та перебігали з місця на місце, але поживи не знаходили й гасли. Люди розійшлися, а кіт з круком ще довго чипіли задумані та похнюплені. Зі зникненням господині і її майна вже ніщо їх не втримувало на старому місці. Ще була хата, але поселилася в ній особа, до якої вони відчували тільки презирство за те, що так безжально розправилася з Маньчиним добром.

– Пішли? – нявкнув кіт.

– Пішли, – кивнув крук. І, звісивши зажурені голови, поплуганилися вони світ за очі з осиротілого обійстя.

Чорна Манька померла, але пісенька зосталася, бо, як той казав, життя коротке, мистецтво вічне. Отож не встигла душа Маньки причалапати до імлистих берегів Стіксу, а вже дітлахи розпочали нові гастролі попід вікнами. З тими концертами все ж не повелося, бо Марта повністю роззброїла наші наміри – то винесе картопляних пляцків, то цукерок, то вареної кукурудзи, ба навіть запускала нас на вишні, порічки й аґрест, що просто не вкладалося в узвичаєні уявлення про власника саду.

А сад той був розлогий, і галуззя його вгиналося від рясних плодів. Поруч простелився город. За Маньчиних часів тут чого тільки не росло. Сплутане, скуйовджене волосся бур’яну, всякого зілля, виродженого й здичавілого, бриніло, гуло безліччю мух та комашні всеньке літо; над зогнилими порепаними яблуками, що попадали з гілок, кружляли золоті рої ос, а понад тим усім царювала млосна задуха, здавалося, повітря стало тут нерухомим стовпом і від тієї непорушності й застояності почина розкладатись, аж подих забиває. Опівдні, нагріті сонцем, вистрілювали врізнобіч насінини, їхня жовто-зелена сальва сполохувала комах, і ті злітали вгору дзумливим роєм, повним роздратованого бзикання, блискоту й мерехтіння крил.

Під парканом височів пагорб, весь у густій бороді вилинялого волоття трав, збоку скидалося, наче хтось там заснув і ві сні накрився сухою травою, може, королевич-машкара, що очікує поцілунку, який звільнить його від закляття. Незрозумілий острах поселявся в душі Марти, коли дивилася на той пагорб, бачила його ритмічне дихання, а може, лише гру тіней, але поволі переймалася думкою, що там хтось таки живе і темної ночі скидає важку ковдру землі й блукає садом, заглядає у вікна; шкребеться у двері і розпачливо стогне, аж сюркотіння прузликів у нічній траві затиха і гасне. Між лопушиння й кульбаби височіла гонорова шляхта будяків, розливаючи медовий дух; пахнув холодний алкоголь м’яти і солодко дихав канупер, наче навмисне підсилюючи нудотність повітря, і кольором, і запахом схожого на позаторішній яблуковий сироп у пузатій пляшці на підвіконні – весь в павутинні і мухах. Що було їстівного на тім городі, давно вигналося в грубі стебла, мовби змагаючись, хто кого переросте, хто кого заглушить, і лише поява спільного ворога враз об’єднала їх у лютій ненависті й, скільки вистачало сили, чинили вони опір Марті, що їх викорчовувала, рвала й топтала. Наклали головами будяки, полягли зелені корогви лопухів, переламані в колінцях списи пирію – все-все було вирубане до ноги, зелена кров сочилася з ран і смарагдами виблискувала в сонці, а над побойовиськом ширяли мухи й бабки, наче зграя вороння, яке чекає свого часу, щоб випити очі. Малина в кутку городу полегшено зітхнула, звільнившись од кропиви й повійки, що густо оплела її по руках і ногах. Земля була перекопана і засіяна, і лише тоді розпався задушливий стовп повітря, звідкись узявся вітерець і розігнав мух. А невдовзі зазеленіли тут чепурні грядки, запах кмину, кропу, молодої цибулі переплівся з запахом квітів, що обступили з усіх боків подвір’я, поспиналися на паркани й розкрили свої кольорові серця перед бджолами і джмелями.

А той пагорб зостався неторканим, бо коли наблизилась до нього з лопатою, то пара розгніваних темно-зелених очей раптом блиснула з настовбурченої трави і пропекла їй обличчя. Марта на мить примружилась, та, глянувши вдруге, вже не помітила ні тих очей, ні стривоженої трави – пожухлі стебельця ліниво лежали ницьма, зморені полудневою спекою. А восени пішли дощі, розмили поверхню пагорба, і сповзла його шкура, оголивши стовчений в купу, спаралізований світ сміття. Так, начеб її одурено було невідомо ким і навіщо. Розкидала ту гору лопатою, закопала в землю вздовж паркана, вирівняла, та полегкості не відчула, навпаки їй почало чогось бракувати, може, королевича-машкари.

Те, що сталося з Мартою потім, бере свій початок від сну, який наснився однієї дощової ночі.

Снилася неділя. Ранок. Порається вона біля кухні, коли чує – хтось стукає в двері. Хто там?

– Відчиніть, побачите, – відповів чоловічий голос.

Вона й відчинила. В хату ввійшов якийсь панок у чорному фраку і в чорному циліндрі. А за ним ще двоє, так само вбрані. Усі мали дуже поважний, ледь не бундючний вигляд. Круглі животики і пампулясті обличчя. Той, що увійшов першим, був, мабуть, великий пан, а ті – менші. Цей був дуже схожий на жабу, а ті – чомусь на кротів. Вона подумки їх так і назвала: пан Жаб і панове Кротове.

– Добродійко, – звернувся до неї пан Жаб, – я, прем’єр-міністр, і мої два радники приїхалисьмо сюди з далекої Італії. Послав нас король, аби всім жінкам вашого містечка приміряли отсей золотий черевичок. Кому буде до міри, тая і стане королевою. Вжесьмо обійшли ціле місто, а це до вас приманджали, і нікому не підійшло. То чи не будете такі ласкаві та й не приміряєте?

За тими словами видобув з кишені щось таке, що враз заіскрилося й засвітилося, – золото так і блиснуло перед її очима, а діаманти й аметисти затанцювали по всій поверхні черевика сонячними зайчиками.

Хутенько взулась і тремтячими руками почала його приміряти. Так, на вигляд він був надто малий, але, на її здивування, нога вільно увійшла в черевичок. Враз троє панів нахилилися та почали обмацувати: чи тут не тисне, а чи там не занадто вільно. Виявилося, що той черевичок якраз впору. Добродії зацмокали язиками:

– Ц-ц-ц-ц! Як на вас шито! Ану, ану пройдіться. Ану поверніться. Ц-ц-ц! Ну пофортунило ж вам, га? От пофортунило! І це ж треба таке: остання хата, вже й надію втратили, га? Що ви на це?

– Та я… я й сама не знаю… Це ж тепера до тої Італії їхати, чи ж як?

– Що за питання! Звичайно, до Італії!

– Ой лишенько! Ниньки?

– Та де. Маєте час. Збирайтеся собі поволеньки, а за вами карета днями приїде та й забере. Бо як же інакше: ви ж майбутня королева! Це вам не жарти. Тут діло знаєте яке!

І пан Жаб зробив страшенно таємниче обличчя, ще й палець-ковбасу вистромив у стелю, а його очі, й без того пулькаті, повилазили з орбіт, аж білки блиснули.

– Днями, кажете? – перепитала.

– Рахуймо, десь так з тамтої неділі. Ну, на цьому бувайте здорові. Вибачайте, коли що не так, бо то всяке буває, знаєте, – говорили, тупцяючи до дверей.

– До побачення. Дякую, що зайшли, не обминули.

– Таке скажете! Служба. Хе-хе… На разі – цілую ручки.

Пан Жаб з виляском чмокнув її в ручку, а радники й собі – аж заслинилися. А вже як були за порогом, раптом прем’єр-міністр тріснув себе по лобі, та так, що циліндр злетів у повітря, й засяяла на півсвіту його ідеально лиса міністерська голова.

– Оце недотепа! Я ж черевичка забув!

– То ви його заберете? – злякалася вона.

– Аякже, аякже! Заберем. Безпремінно заберем. Не можна. Ви вже не сердьтеся. Діло таке, що…

Зняла вона того черевичка та й повернула їм, а в самої сльози ось-ось на очі навернуться.

– Ага, і ще ж не все, – нагадав пан Жаб. – Ви ж мені й не представилися. Як же вас величати? Бо король наш спитає, а ми ні бе, ні ме, ні кукуріку.

– Мартою мене звати.

– Чудово! – вигукнув у захопленні пан Жаб, а радники в долоні заплескали. Сказано – італійці. Вони такі.

– А як же вашого короля звати?

– Маріо дель Монако.[1]

І вони, ще раз розкланявшись, почимчикували своєю дорогою.

Та це ще не весь сон. Минув тиждень, другий і третій, а від короля ні вісточки. Марта вже всі очі вигляділа за тою каретою. Коли ж і місяць до краплі витік, не витерпіла, сіла за стіл та й листа написала. В Італію. В самісінький Рим.

«Шановний королю італійський!

Пише Вам Марта, над котрою Ви так гірко пожартували. Ваші посланці казали – чекай, днями приїде за тобою карета. Я чекаю, чекаю, а тут ні карети, ні фіри. Де ж це таке видано? Вже й з роботи звільнилася, й з міста виписалася. Спакувалася, зібралася – сиджу на валізах. Половину майна попродала. Думаю – нащо королеві старий креденс та всілякі там баняки, мидниці. А тепер через Вас і ніг, вибачайте, ніде помити. Курей продала, підсвинка продала – і то все за півціни. Я б і не продавала, бо ж ніби королеві й не пасує, але скажи кому: беріть задурно, то почнуть докопуватися: як? що? чого?

Отож я Вам пишу і благаю під милий біг дати знати: коли ж нарешті щось виясниться? Бо, може, мені курей і підсвинка назад пора викуповувати? Та й перед людьми незручно. Казала – в Італію! В Італію! А тут тобі сиджу ні вдова, ні заручена та й не знаю, куди вже себе від сорому діти. Слухайте сюди: зі мною жарти погані. Як не буде мені зараз одвіту – начувайтеся! Рознесу я про Вас таку славу, що й не зуздритеся. Я Вам покажу, які зі мною жарти! Я ж і в нашу газету обласну можу написати. Стиду Вам нароблю на цілий світ. Ви самі гадаєте, що як Ви король, то вже пуриць великий?! Бачили ми таких! Думаєте, в мене інших женихів нема? Море! То я ж хоч на них надивилася – не кота ж у мішку купую, як оце Вас. А може, Ви страшний, як дідько? А може, Ви такий самісіньке, як і той Ваш прим’єр, що мені голову закрутив. Бодай йому й очі повилазили, як те волосся вже вилізло. А я ж і не туди: чого це він черевика забрав? Обдурили мене, бідолашну! Признайтеся, що обдурили. Як признаєтесь, то нічого Вам не буде. Поплаче дурна баба та й забудеться. На цьому бувайте здорові.