Юрий Винничук – Вікна застиглого часу (страница 26)
– Та як же се? Та же ми її оцими-во руками… Та й бачилисьте всі, га? Як же се? – бідкався Дзюник, який перед війною спеціялізувався по чужих кишенях та квартирах, та, хоч і покинув те лепське заняття, проте й досі дуже переживав, коли десь траплялася крадіжка, щоб, бува, не подумали про нього. Через те він і був переляканий не на жарт – ану ж впаде підозра, що це він, Дзюник, поцупив з труни Маньку, бо чи ж не відомо всім, які то ласі грабіжники та злодії на покійникову руку, котрою можна геть усі замки повідмикати, а свічка з тлущу мерця, запалена в хаті, приреченій на грабунок, враз приспить господарів мертвим сном, а тоді тягни хоч подушки у них з-під голів.
Та його переляк був марним, бо тут хтось про комету згадав, а хтось – про запах сірки, який було чути в Маньчиній хаті, а ще хтось нагадав тії поголоски, що кружляли довкола Маньки уже віддавна – як вона кожної ночі з п’ятниці на суботу літає верхи на чорному цапові на Лису гору. Хоч і не всяк теє бачив, та багато хто міг щось до цього додати, бо досить лише спитатися про Маньку на чорному цапові, то знайдеться щонайменше зо два десятки таких, які присягнуть тобі рідною мамою, та ще й заведуть на те місце, де вона знялася в повітря, а сторож Гуглик обов’язково покаже рукав невмирущої маринарки, обсмалений кометою. Та не будемо докопуватись істини. Легенда каже, що Маньку забрав з труни дідько і що поховали труну порожньою. Як так, то й так. Але без поминок не обійшлося.
Бажаючих пошанувати пам’ять Чорної Маньки виявилося так багато, що не було іншої ради, як розташуватися в саду на траві. Кожен щось із собою приніс, всього тут вистачало, крім сліз та плачу. Як і заведено, згадували небіжку, старанно підшукуючи добрі слова. Самі собою вигулькували різні історії про Маньку, а що ті історії були здебільшого дуже веселі, то годі було втриматись од сміху, і сміх – спочатку ледь чутний, з-під долоні – поступово набирав сили, а під кінець уже перейшов у відвертий регіт. Збоку це все більше скидалось на вечорниці, ніж на поминки, але, гадаю, краще такі веселини, як силуване пригадування добрих справ, особливо коли того добра комусь відчутно бракувало.
Плакав один-єдиний Мицьо, та й то після третьої чарки. Плакав безгучно, десь із глибини грудей виповзало тихе квиління, а досягнувши вуст, завмирало і розчинялося в гомоні голосів. Це був здоровило років під сорок, працював у лазні. На роботі ходив у зеленій майці, зелених штанях і пантофлях, які вочевидь були різної породи. З’являючись на люди, вдягав ще зверху картатого піджака, в кишенях якого можна знайти речі на всі випадки життя – мило, цвяхи, задубілі шкарпетки, кольорові дротики, недопалки цигарок і таке інше, а ще великий кутній зуб загадкового кольору.
З тим зубом була ціла історія. У перші дні вересня 1939 року Мицьо відшукав на стриху облізлу драгунську форму, яку його дід носив ще за бабці Австрії, з превеликим зусиллям напнув її на себе і з’явився в такому вигляді у комісаріяті. Не забув навіть до пояса піхву од шаблі причепити. Там хутко зметикували, з ким мають справу, і ввічливо пояснили, що коли набиратимуть драгунський полк, то обов’язково повідомлять Миця. З того дня Мицьо у тій формі і днював, і ночував, щоранку пуцуючи на глянц чоботи, ґудзики і медалі.
Коли фронт наблизився до Станіславова і польська армія зайняли оборону за Рудкою, Мицьо виліз на стодолу й, озброївшись австрійським біноклем, єдиним недоліком якого була відсутність лінз, почав командувати з піхвою в руці, як справдешній генерал. Над ним пролітали кулі й снаряди, один навіть збив сніп соломи з даху, але Мицьо мужньо тримався на своєму командному посту: «Бий псявіру! Вогонь! Куди б’єш? Не туди! Правіше! О!.. Пильнуй – танки! Ще їдну бомбу туди! Є-е-е! Гур-ра-а!»
Вибух неподалік оглушив його, і Мицьо скотився зі стодоли на грядки цибулі. Коли очуняв, німці вже були у Станіславові. «А шлячок би вас ясненький трафив! – лаявся він. – Якби мене не кантужило, я би вам, гнидам, показав!» Наступного дня він знову заліг у засідку на стодолі і терпляче стежив у бінокль за ворогом.
А мій дід мав старенького радіоприймача і ночами, сховавшись на стриху, слухав. Отож Мицьо не пропускав нагоди, щоб не забігти й не запитати, чи нічого там не чути про формування драгунського полку. Дід мій – добра душа – спокійно пояснював, що зараз є справи важливіші, але недавно передавали наказ, щоб усі, хто має йти в драгуни, познімали форми й засекретилися. Цю небилицю дід зморозив, боячись, що Мицьо може встряти в якусь халепу, але той все одно не послухав і далі продовжував свої спостереження.
Потім німці в порозумінні з москалями відійшли, в місті захазяйнували совіти, а за неповних два роки знову прийшли німці, і люди, вимучені жорстоким більшовицьким терором, відітхнули з полегкістю. Та, виявляється, Мицьо й не думав заспокоюватися. Впродовж усього часу німецької окупації він чекав таємного сигналу. Якось він прийшов до діда і, мнучи в руках картуза, спитав:
– Пане Лук’яне, чи не маєте такого чоловіка, щоби мені рацію дістав?
– Рацію? – у діда і вуса обвисли з подиву. – Нащо тобі рація?
– Та, видите, пане Лук’яне, що я від самого почєтку войни кужнісінький день записую всіх німаків ду зошита.
– Всіх до одного?
– Ая.
– Ну, то є дуже важлива справа.
– За що я вас люб’ю, пане Лук’яне, то за то, жи нігди з дурного Миця сі не смієте.
– Але я би-м хтів глянути до того зошита.
– Маю при собі. Тілько наперід, прошу вас ґречно, абисте сі подивили, чи ніхто нас не пантрує.
Дід визирнув з вікна і з дуже серйозним виразом обличчя сказав:
– Нема ні душі. Показуй.
Тут Мицьо, вибачайте на слові, скинув штани, і перед дідовими очима з’явився зошит, обкручений круг ноги шнурком.
– З тим тре сі фест пильнувати, – пояснив Мицьо. – То не є жарти. Якби м’я злапали, то зара був би гаравс (капут).
З тими ото словами простяг дідові свій гросбух. Дід розкрив на першій сторінці й прочитав таке:
Дуже секретно.
1. Середа. Мільдую слухняно тримати оборону більше не годен даю команду «відступай».
2. Четвер. Мільдую слухняно німаків до холєри і трохи. Збивсі з рахунку.
3. П’ятниця. Мільдую слухняно німаки поперли за Рудку в Станіславові лишилосі штири офіцери і підесєть двоє жовнірів таких що ходєт а ще до дідькової мами таких що лежєт в шпиталю. Жінку взєли до шпиталю мити підлоги дав команду порахувати всіх ранених.
4. Субота. Мільдую слухняно жінка команди не послухала. Посадив на гаптвахту до клюзета.
5. Неділя. Мільдую слухняно жінку мусів пустити бо прийшли за нею. Дав команду порахувати ранених.
6. Понеділок. Мільдую слухняно ранених сто і трийціть. Дав жінці медаля.
7. Вівторок. Мільдую слухняно знайшов медаля в гноївці. Посадив жінку на гаптвахту але був-єм голодний та й випустив. Офіцірів стало шість, а жовнірів сімдесєть і девіть. Штефко Баран накладає з німаками скурвий син. Пішов-єм до Чорної Маньки дав команду знищити ворога».
На превеликий жаль, дід не завдав собі особливого клопоту прочитати увесь той щоденник, а, забравши його в Миця з обіцянкою передати куди треба, спалив у грубці. До того ж він мав необережність покепкувати з Мицевого бінокля, що закінчилося мало не трагічно. Мицьо десь вишкрябав звичайне скло і вирізав собі скельця до бінокля, якимсь чином прикріпив їх і, радий-радесенький, поліз на стодолу. Як на те, сонце заграло промінням на тих скельцях, і німці помітили зблиск. Миця стягли і, як був при повній параді, в австріяцькій уніформі, привели в комендатуру. Не знати, до чого б це допровадило, якби люди не вступилися за нього та не розтолкували, що Мицьо несповна розуму, що він як дитина, що його й до війська через те не взяли…
Бідолашного розвідника відпустили, проте встигли перед тим вибити зуба. Ото з тим зубом Мицьо й не розлучався, всім показував і розповідав, як у війну працював для розвідки.
Після війни улюбленим заняттям його було грати з дітьми в копійки. Батько, напучуючи своїх синочків, незмінно приказували: «вчися ти, матолку, а то будеш таким, як Мицьо», і моя мама не раз казала, коли я приносив двійки: «Ти, Мицю-Мицю!» Як уже говорилося, він був єдиним, хто плакав на поминках, бо його можна було розсльозити без будь-якого зусилля, плакав навіть з анекдоту, якщо в цьому анекдоті була хоч крапля жорстокості, сприймав цей світ просто і ясно, вірячи всьому, не знаючи, що таке брехня і як нею користуватися.
Розділ II. Золотий черевичок
Марта перед тим мешкала в братової, а після тітчиної смерті поселилася в її хаті, де колись народилась і де минала юність. Перше, що вона вчинила, це повиносила з хати весь непотріб і спалила на городі.
Те величне автодафе зібрало чималий гурт цікавих. Все, чим красувалася сміттярка на цегельні, знайшлося тут в повному комплекті. У вогні корчилося різноколірне шмаття, скручувалося, мов засохле листя, чорний дим валив з пащек гумових чобіт і мокроступів. Зненацька вистрілила, немов спадохрон, одна з парасольок, її діри спалахнули голубим вогнем, і за якусь хвильку зостався по ній жалюгідний скелет. Вогонь реготав і сплескував руками в захваті, з якимсь невимовним тріюмфом облапував кожну річ, наче коханку, і, перш ніж спопелити, ще мить-дві бавився нею, а тоді зголоднілим павуком насідав на жертву і з насолодою вгризався в її упокорене безпорадне тіло. Ось виповзла з хати пузата, розімліла від ситої дрімоти шафа, гнівно потріскувала і поскрипувала, а велетенський поточений шашелем живіт бурчав і сопів – щось там перекочувалося з боку на бік, шелестіло й невдоволено перешіптувалося. Над самим багаттям спиналася, мовби приміряючись зростом до висоти вогню, і, переконавшись, що вона таки вища, втішно крекнула. Хтось заїхав їй у потилицю, і шафа усім своїм черевом гугухнула в полум’я, причавила його до землі, що, здавалося, тут йому й кінець, але ось тоненькі язички то там, то тут, наче трава крізь асфальт, почали пробиватися на світ, а кожне їхнє лизькання залишало на шкірі шафи смоляні пасма. Хтось підважив шафу дрючком і перекинув на бік. Обсмалений животяра розчахнувся і вивалив з’їджені міллю нутрощі. Вогневі мацаки враз шугнули всередину і вишкребли все геть-чисто.