Юрий Винничук – Вікна застиглого часу (страница 11)
– Ні, дякую… Я вже буду йти. Мушу ще до стрийка заїхати.
– До Славця? – запитала тета Олімпія.
– Де там до Славця?! – заперечила тета Люція. – Славцьо до Калуша перебрався… Певно до Мироська.
– Або й до Мироська, – погодилася тета Олімпія. – Він вже дідо став. Не чула? Має внучку.
– Диви-диви, як то час минає. Ше недавно казав, жи він ся Мивосько називає, а нині вже внуків бавить. Але чому я про то ще не чула?
– А я тобі забула сказати, що бачила Гафійку, а вона говорила з Лісовською, а та їй сказала, що пан Кужеля одного разу здибав свого кума, котрий з Мироськом працює, і той йому вповів, що у Мироська внучка.
Я зиркнув на годинника й підвівся з канапи.
– О, ти вже йдеш? – здивувалася тета Олімпія.
– Так… Мама просила, щоб я не затримувався.
– Може, ти з нами пообідаєш?
– Ой, ти не доказав! – схаменулася тета Люція. – Ти не доказав, чи Сяня викорчувала той кущ, чи…
– Ну що ти, Люційко! Як можна? Її заболіло в грудях!
– І справді! Яка ж я… То як вона чується, дитинко? Бо викорчуваний кущ може всохнути, його треба знову прикопати…
– От бачиш, яка ти – все про аґрест та про аґрест, – дорікнула тета Олімпія. – Сяня ж старша за нас. Де їй кущі корчувати?
– Тому я й питаю, як вона чується.
– Їй стало погано, – ледве вдалося мені вклинитися у їхню розмову. – І вона… вона… – тут у мене потекли сльози.
– Ой, коханий! – вигукнула тета Люція. – Та не плач! Бог із ним, з тим кущем! Велика біда! Іншим разом викорчуєте. Нам не спішно, правда, Олімпцю?
– Певно, що так. Не переживай. І заходь до нас частіше. Передай привіт усій родині. А бабці скажи, що ми її обов’язково провідаємо.
– Так-так, – підхопила тета Люція, проводжаючи мене до дверей. – Ми обов’язково, чуєш, обов’язково навідаємося.
– І самі той кущ заберемо.
– Передай Сяні, що ми живі і здорові. Скажи, що ми її цілуємо.
– Ми принесемо їй порічкове варення.
– Так-так, це чудове варення. За рідкісним переписом.
– Ой, Люційко, а ти дала з собою хлопчикові наших тістечок?
– Наша Сяня! Хто б подумав – сама пішла корчувати аґрест!
– Люційко, тре було йому тістечок дати. Дитинко! Ти забув тістечка!
– І передай, щоб вона пила глід! Це дуже помагає!
Останні слова догнали мене, коли я вже зачиняв хвіртку. Я помахав їм рукою, а вони ще довго стояли на порозі, теж мені махаючи руками і посилаючи повітряні цілунки.
Я ніколи не забуду наших милих тітоньок і шкодуватиму, що замало з’їв мигдалевих тістечок, але що було робити – я квапився, бо мусив ще забігти до стрийка, щоб і його повідомити про смерть бабусі.
У вічнім полоні Різдва
Різдво для мене овіяне чаром казки і магією дійства, бо ж усе, що робилося напередодні свята в хаті, мало свій потаємний сенс, який розкривався пізніше, але мені, малому, баглося розгадати його вже, негайно, і я до всього приглядався, усе пильно вистежував, аби не пропустити найважливіших моментів, на які чекалося цілий рік. Одне лише усвідомлення того, що ТЕ Різдво більше ніколи до мене не повернеться, напоює мою душу солодким вином печалі.
Приготування до свята починалися за тиждень. У ті дрімучі часи усе треба було «діставати», навіть селедці були дефіцитом, не кажу вже про м’ясо, яке хоч на базарах і продавали, але було воно дорогим, і купувала його хіба партійна номенклатура. На щастя, мій татуньо був зубним лікарем. Не знаю, чи подібні зубні лікарі збереглися як вид, бо мій татуньо був унікальним дантистом. Він чесно працював на саму платню, а коли пацієнти приходили до хати, лікував задармо. Пацієнтам це так сподобалося, що не було ані буднього дня, ані свята, аби не приперлися зі своїми болячками, і то не тільки зубними. Врешті це маму знервувало і вона поставила татові ультиматум: або він буде щось брати, або хай приймає пацієнтів у сараї. Моя мамуся скінчила торгово-економічний і, працюючи на продуктовій базі, набагато краще тямила в бізнесі. Тато, заламуючи руки та виголошуючи патетичні слова, погодився, але теж виставив свою умову: грошей брати не буде, ну, не може і фертик.
– Добре, – сказала мама, – бери яйцями, м’ясом, чортом лисим, але щось бери, бо як поцьмакати над гускою, то ти тутечки, а як щось до хати принести, то ніц!
І почав татуньо брати яйцями, курми, гусьми, качками, індиками, рибою, телятиною, свинятиною, салом, бульбою, гречкою, цибулею, сушеними ябками, горіхами, медом, церковними свічками, шкарпетками і дошками. Але не подумайте, що наша хата перетворилася на склад, бо тато брав, але пацієнти не дуже хтіли давати. Вони просто різко змаліли, так змаліли, що ми їх не дуже й бачили. І тоді тато гордо ходив по хаті і казав:
– Ха!
– Зате спокій в хаті, – тішилася мама.
Але не минуло й півроку, як пацієнти знову повалили що дурні до тата і то не з порожніми руками, вже їм досить було дармових лікарів, після яких пломби випадали за місяць, золоті коронки, зіскочивши, потрапляли в горло, і доводилося після цього какати в мисочки, тарілочки, відерця, а чи просто на газетку, і хворіти на золоту лихоманку. Справа в тому, що тато ставив пломбу навіки. Людина вмирала, і пломба була на місці. А якби вилетіла, то тато давав гарантію, що зробить нову безкоштовно. Але не було жодного випадку, аби татова пломба вилетіла чи якусь коронку хтось заковтнув.
Саме завдяки цьому наш святковий стіл був значно багатшим за сусідські.
За тиждень до свят м’ясо заливали маринадом, і щоразу відбувалася дискусія щодо кількості соли. Дідусь мав свій рецепт, тато – свій. Перемагав дідусь. Щодня хтось із них заглядав до маринаду, вмочував палець, пробував на язик і замислювався. Дідусь – задоволено, тато – з ознаками сумніву.
Бабуся і мама цей процес ігнорували, вони були зайняті випіканням солодкого.
Для борщу з вушками заквашувала бабця буряки. Добре їх вишурувавши, чистила, краяла на тоненькі плястерки, вкладала до слоїка і заливала ледь теплою водою. Зверху клала скибку житнього хліба, слоїк зав’язувала марлею і ставила в теплий кут. З дня на день барва бурякового квасу ставала усе насиченішою і схожою на вино. На четвертий-п’ятий день бабця усувала піну і зливала до чистих пляшок рубіновий бурячаний квас. У щільно закоркованих пляшках у холодному місці він міг зберігатися кілька місяців.
Різдвяний борщ був пісним і готували його на ярині – салєрі, петрушці, моркві, порах, цибулі. Крім цього, мама додавали чотири покраяні буряки, перець духмяний, перець гіркий, кавальчик стручка пекучого перцю та лавровий лист. В окремому баняку варилися сушені гриби. Потім обидва вивари, проціджені через ситко, з’єднували, а в самому кінці доливали бурячаний квас і досипали дрібненько посічену, засмажена до золотистого кольору цибульку.
Цей борщ завше вражав усіх наших гостей своєю неймовірно червоною барвою, рідко котра господиня могла домогтися такої барви і такого смаку. В тарілці на дні лежали маленькі пухкенькі вушка з грибами, а на поверхні зблискувала цибулька в сузір’ї позліток олії. Борщ був щедро наперчений, і кожен гість після першої ж ложки відкривав розпашілі вуста та проказував: «Ого!»
І тоді вже встрявав мій тато, сідлаючи свого улюбленого коника:
– А що ви думали? То ж козацький борщ!
І тут він неодмінно брав до рук повість Євгена Гребінки «Чайковський», що лежала в такі хвилі напохваті, і зачитував те місце, де козаки вгощали німця своїм борщем. Бідний німець після першої ложки просився, аби його ліпше застрелили, як має прийняти такі муки.
Але найбільшою атракцією для мене було вудження шинок, шпондерків і ковбас, яке тривало весь день. Дід будив мене зранку, щойно батьки пішли на роботу, бабуся напихала мене вареними яйцями, манною кашею, і це був рідкісний випадок, коли я з’їдав усе дуже швидко, щоб не запізнитися і щоб дідусь не почав розпалювати вогонь без мене. Після сніданку ми йшли пиляти колоди, потім дідусь колов їх на дрова і сортував, відкладаючи набік горіхові, вишневі та яблуневі, якими завершував вудження. Ця складна наука потребує практики, теорія тут вихідна. Тільки на око можна визначити, чи достатній жар, чи не засильне полум’я і чи варто вже виймати завуджене м’ясиво.
Потім ми викочували велику залізну бочку, ставили її в кутку городу й обкладали знизу землею та снігом. Від бочки викопували рівчак, який зверху накривали увігнутим бляшаним дашком, утворюючи руру, яку з боків так само обгортали землею і снігом. Багаття розпалювали біля самого отвору рури так, аби полум’я не сягало бочки, а м’ясо тільки задимлювалося.
Заки ми готували все це, бабуся обгортала марлею кожен кавалок м’яса і обмотувала ниткою. Сусідка пані Жуковська для цієї мети зберігала старі шовкові панчохи, якими хизувалася перед війною, і тато мій завше кепкував з того, якими присмаками могла ушляхетнитися її шинка, завуджена в панчохах її молодості. Інколи він гукав через паркан:
– Пані Жуковська! Як вам забракне панчіх, радо позичу вам свої шкарпетки!
На що пані Жуковська – в китайському шляфроку, вбраному поверх куфайки, – відгукувала:
– Та певно, як ви пан дохтір, то можете си в марлі вудити, а я бідна схурована кубіта, я марлю тримаю на чорний день. Але шо ви маєте до моїх паньчіх? Та мої паньчохи чистіші за вашу дохтірську ярмулку. Та я ше їх за Польщі випрала в таких порошках, жи нині вдень зі свічков не знайдете! Та вони в мене пахнуть, як шлюбний вельон!