Юрий Винничук – Вікна застиглого часу (страница 10)

Як потім виявилося, не тільки ми з дідом, але й сусіди дізналися про це… гм… обдаровання моєї бабусі. Кожен почав пригадувати, чи не завдав якої прикрості пані Сяні, бо ану ж вона розсердиться та візьме й вишиє. А Дзюньо відразу пригадав, що колись із нашого курника півня поцупив. Набравшись хоробрості, прийшов до бабуні і у всьому признався, ще й приніс за того півня гуску. Він так вибачався, що бабуня милостиво пробачила йому той гріх. Правда, за гускою на другий день прибігла пані Сусликова, бо то була її гуска, але настрій Дзюня від того не погіршився. Найцікавіше те, що та сама гуска знову до нас повернулася. Принесла її пані Сусликова і сказала:

– Пані Сяню, візьміть си тоту гуску, але я вас дуже прошу, чи не буде ваша ласка вишити ще й мого чоловіка. Бо тая п’янюга мене в гріб заведе.

А треба сказати, що кого-кого, а п’яниць моя бабуня мала за останніх людей і, не довго роздумуючи, взяла і вишила пана Суслика, і що ви гадаєте? Не минуло й тижня, як пані Сусликова прибігла з другою гускою просити, щоб її чоловіка назад повернули.

– Що ви мені голову морочите? – відмахнулася бабуся.

Але моя мама помацала гуску і сказала:

– Чим-бо то її начинити? Гречкою чи рисом?

– Не буду я пороти вишиття, – буркнула бабця.

– Рисом і грибами, – порадив тато.

– Бійтеся Бога, – захлипала Сусликова. – Хто я тепер? Ні вдова, ні дівка!

– Мені здається, що ви вдова, – сказав дідо.

– Ну, то хто мені її заріже? – спитала мама, переводячи погляд з тата на діда.

– А щоб мене та гуска вбрикнула, то я не буду пороти вишиття! – заклялася бабця.

– Е-е, буду я панькатися – різати! – скривився тато. – Оно візьму сокиру – чах-чах і капут.

Тим часом бабуня розправила на столі полотно:

– Ну, подивіться – та ваш чоловік вийшов як намальований! О, бачите, навіть ноги йому покривила, аби видно було, що п’яний. А тепер я це маю знищити?

– Сокира в сінях під сходами, – сказав дідо. – Хотів я її нагострити, але забув.

– Зараз нагострю, – потер руки тато і подався в сіни.

– Якби цю гуску начинити по-хінському, то ви б і пальці поковтали, – правила своє мама.

– Не люблю я хінців, – процідив крізь зуби дідо.

Коли діда вистежили й знову запроторили до цюпи, то був там начальником якийсь чоловік, котрому казали Китаєць. Він мав розвагу викликати серед ночі когось із політичних і тримати струнко до самого рання. Через те дідо, вичитавши щось нове про хунвейбінів, не раз приказував:

– Як буде війна з хінцями, то я перший на охотника ся зголошу. Маю до них спеціяльний інтерес.

Китайцям, однак, неймовірно пофортунило, бо мій дідо вмер ще до прикордонного конфлікту.

– Мій чоловік не був аж таким поганим, – нюняла Сусликова. – Часом, було, за водою піде чи там до крамниці… за молоком…

– Е-е, – махнула рукою бабця, – де моє не пропадало!

І таки спорола вишиття. Другого дня пан Суслик набрався, як жаба мулу, і товк пані Сусликову за те, що дурно стратила аж дві гуски.

Моя бабця висунулась у вікно і закричала:

– Ти, драню! Як не перестанеш, то зараз тебе знову вишию! А тоді ще дві гуски пропаде!

Суслик розкрив рота, щоб відгризтись, але, попри туман у голові, зметикував, що ліпше промовчати.

Ми саме обідали. Мама таки начинила гуску на хінський манір, а дідові вповіла, що то за старосвітським переписом. Дідо смакував і прихвалював:

– Е, що не кажіть, а таки українська кухня найліпша в світі. Вже тілько за те, що ми видумали ковбасу, заслужилисьмо вічную пам’ять. Але хто про те нині знає?… Ото, Юрцю, вчися, аби-сь був мудрий і щоб нагадав світові, що він за ковбасу у великім боргу в нас.

Ну, то я вивчився та й тепер нагадую. Така в мене була бабуня, царство їй небесне, бо останнє, що вона зробила, – це взяла та й вишила себе.

Аґрест

У моєї бабусі було дві колєжанки, мешкали вони разом у будиночку на Каспрівці не надто далеко від нас, та що були старенькими, то сливе не потикали носів з хати. Але бабуся ніколи не забувала провідати своїх подруг і деколи брала мене з собою. Мама називала їх тітоньками і кожного свята, коли пекла що-небудь смачненьке, розраховувала й на них. У таких випадках мама виряджала мене на Каспрівку запросити тітоньок до нас на обід, чи на Різдвяну вечерю, чи на Великодній сніданок. Попоїсти обидві панії любили, а тому ніколи не пропускали такої можливості й приходили до нас із гостинцями і свіжою колекцією різноманітних пліток.

Одного дня мама послала мене сповістити тітонькам прикру новину. Коли на мій дзвінок відчинилися двері, писклявий голос тітоньки Люції на хвилю оглушив мене.

– Олімпцю! Ти тільки подивись, хто до нас прийшов?!

Вона важко дихала, заковтуючи повітря, а з кишень її широкого квітчастого халата стирчали волічка і шпиці. Тут же появилася і її сестра у такому самому халаті і теж із в’язанням.

– О! Як ти виріс! Тебе й не пізнати!

Мене посадили на канапу і стали вгощати чаєм із тістечками. Я пив чай і не знав, з чого почати, а обидві тітоньки навперебій ділилися враженнями від мого візиту, не перестаючи увесь цей час перебирати шпицями. Нарешті я проказав:

– Мене послала мама…

– Ах мама! – невідомо чого зраділа тета Люція. – Та чи ти не Cофійчин синок? – а коли я кивнув, ще більше зраділа: – От бачиш, я ж казала! А ти подумала, що то синок Люсі. Я ж тобі казала, що він на Люсю зовсім не схожий.

– І як я не помітила, що в нього очі чисто як у Софійки?… Ага, то чого тебе мама послала?

– Мама послала сказати, що бабуся вчора в ночі…

– Ой! – перебила тета Люція. – Наша дорогенька Сяня! Ну-ну, оповідж нам, як вона поживає. Давненько ми з нею не бачились. Хіба зо три тижні…

– Місяць тому, – уточнила тета Олімпія. – Вона до нас приходила. Пам’ятаєш? Ти ще тоді перестудилася.

– Ага-ага… Ну-ну, синочку.

– Бабуся вчора на городі поралася аж до вечора…

– Та певно! Сяня! – підморгнула тета Люція тітці Олімпії. – Де б вона спокійно посиділа. Як мурашка, все життя.

– Вона хотіла викорчувати кущ аґресту, – намагався продовжити я.

– Аґрест? – насторожилась тета Люція, і руки її завмерли. – Так-так, це вона для нас… Ми ж її просили, бо у вас такий гарний аґрест! Хочемо й собі посадити. Минулого року твоя мама вгощала нас неймовірним аґрестовим варенням з вишневими листочками.

– Ми вже думали, що забула, – додала тета Олімпія.

– Е-е, та щоб Сяня забула! – замахала руками тета Люція. – Сяні зайвий раз ніколи нагадувати не треба… тілько, я си такво міркую, де ми того куща посадимо, Олімпцю?

– А під парканом.

– Хіба не з того боку, де ті Паращуки! Там дітиська все повисмикують.

– І то правда. Тоді з другого боку.

– А там авта їздять. Весь аґрест буде в порохах.

– Тоді просто під вікнами.

– Ой, на моїх жоржинах!

– Ти забула, Люційко, що хлопчик не договорив про…

– Ах, так-так… – засміялася тета Люція. – Яка ж то файна дитина! Прийти аж із Софіївки, аби нам сказати, що Сяня для нас вже того куща викорчувала! Може, ти його заодно і приніс?

– Ні, бачите, коли бабця потягла за той корч, то її раптом заболіло в грудях…

– Ой, Боженьку! – сплеснула руками тета Олімпія. – Бідолашна! А я тобі казала, Люційко, не двигай тої шафи сама. Нам, старим, вже не до тяжкої роботи.

– Ну, Олімпцю, коли часом треба… Тая шафа тут як більмо на оці. Тільки місце займає.

– То що її – викинути?

– А нащо нам дві шафи?

– Як то нащо? Нас же дві – і шафі дві… Дитинко, може, тобі ще чаю?