Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 5)

Без цієї зброї я вмить підупав духом. Але мене все ж тягло вниз у долину, бо на другу нічну мандрівку ледве чи відважусь. Краще зараз знайти відгадку.

Якщо не стежити за отим світінням, а дивитись під ноги, йти значно легше. Минуло, може, хвилин п’ять, коли звів голову. За цей час я вже повинен був опинитися в центрі долини, а проте не наблизився ані на метр. Сяйво залишалося на тій самій відстані, що й тоді, коли я впав. Згадалася розповідь Каленика, отже, це правда – сяйво не підпускає до себе. А що, як кинути в нього каменем? Ця думка, звісно, безглузда, та має свої глибокі традиції – все, що не можна осягти розумом, викликає бажання просто знищити. Я таки схопив камінець, але тільки-но він одірвався од землі, як теж почав важчати і важчав доти, доки я з прокляттям не позбувся його.

Тепер остаточно втратив рештки хоробрості – повернувся й побіг, і тікалося мені так легко, що й не встигав цьому дивуватися. Хоч і було чого – бо ж гнав під гору.

У вівторок сталася нова пригода. Тільки-но прийшов додому, жінка спитала:

– Ти не бачив там Андрійка?

– Де?

– Ну як де? Він грався біля хвіртки.

– Не бачив.

Христя вийшла з хати й за кілька хвилин повернулася.

– Слухай, його ніде нема. Куди він подівся?

Тепер ми обоє почали шукати малого, а коли обнишпорили вже всі закапелки, жінка кинулася по сусідах, а я пішов дорогою. Й лише тоді, коли спустився до Кривої долини, то за кам’яною брилою побачив його. Андрійко спокійно сидів собі й грався кольоровими камінчиками.

– Що ти тут робиш?

– Граюся.

– Пішли скоро додому. Мама там плаче за тобою, а ти такий поганий…

Я схопив його на руки, але він почав борсатися й кричати:

– А камінчики? Забери камінчики!

Довелося підібрати і їх. З малим на руках я що було духу поквапився назад.

– Ну, хіба можна бути таким нечемним? Як ти міг сам піти сюди? Зараз тобі мама покаже!

Малий сміявся і тішився невідомого чого. Христя вибігла нам назустріч, на бігу витираючи сльози.

– Ну, я тобі зараз!.. – приказувала вона, та я її втихомирив, бо ж коли дійде до ритуалу покарання, то з малого не витягнеш і слова.

Ми напосілися на нього – чого він подався аж так далеко?

– А мене вуйцьо забрав.

– Який вуйцьо?

– Він прийшов і каже: пішли до мене, я тобі дам дуже гарні іграшки, а ти мені дай зайчика. Я йому віддав зайчика, і ми пішли, і він мені дав камінчики. Тату, а де камінчики? Ану покажи мені.

Я витяг з кишені жменю камінців і тільки тепер придивився до них – скидалися на дорогоцінні. Жінка охнула.

– Ти щось розумієш?

– Так само, як і ти.

– Хто ж то міг бути?

– Мабуть, той незнайомець, що зазирав у вікна.

– Але ж ці камінці… вони схожі на дорогоцінні.

– Схож… Андрійку, а що тобі ще той вуйцьо казав?

– Нічо.

– Він тобі показав, як вертатися додому?

– Показав. Він пішов, а я сів і грався. Дай мені камінчики, чо ти забрав?

Я дав йому частину камінців, а решту сховав до кишені.

– Завтра буду в місті, то зайду до ювеліра.

– Слухай, – перестрашилась Христя, – піди ліпше до Славка. До будь-кого не йди. Що ти поясниш незнайомому? Якщо вони дійсно дорогоцінні – клопоту не оберешся.

– Мало що… Може, в тій долині якісь родовища.

– А коли ні, то хто повірить в твої балачки? Якийсь вуйцьо дав! Попробуй поясни, який вуйцьо.

Славко оторопів. Для певності ще раз оглянув камінці під лупою.

– Де ти їх узяв?

– Та це Христі бабця у спадок лишила.

– Бреши більше. Ну, та це твоє діло. Хочеш, я продам їх?

– Та ні, що ти… сімейна реліквія.

– На біса вони тобі здалися? Маринувати будеш? Давай продам!

– Та ні, я ще зачекаю. Знаєш… пам’ятка.

– Дурний тебе піп хрестив! Але як надумаєш – приходь до мене. Тут знаєш на скільки? Хе-хе… Та тут, братчику, на добрих… егм… двадцять тисяч.

Навіть при тому, що Славко в таких випадках завше занижував справжню ціну, сума мене ошелешила. Адже я йому не все показав.

Повернувшись додому, вирішив, поки ще видно, пройтися до Кривої долини. Розгадка крилася там.

Туман клубочився й пінився, долина була ним сповита, годі було щось розгледіти, і я безпорадно спинився, не відаючи, що маю далі чинити.

– Я знав, що ви прийдете.

Голос виринув збоку, з самої гущавини туману, а за мент я розрізнив знайому постать, що рухалася назустріч.

– А-а, це ви, – кивнув я Каленикові, відчуваючи, як спадає напруження, бо ж чекав когось іншого.

– Що ви тут знову шукаєте?

– Хочу вияснити, хто виміняв у мого сина зайченя.

– Це пояснити просто – виміняв я.

Боже, який я недорайда. Звичайно, що малий би з чужим нікуди не пішов та й не називав би вуйцьом.

– Але чому ви? Навіщо це вам? Хто ви?

– Ми прилетіли сюди з іншої планети і приземлилися в цій долині. Першими живими істотами, яких побачили, були зайці. Вийшла помилка. Подумали, що саме так і виглядають мешканці Землі… Це було так давно… я ще був зовсім малий. Мої батьки і їхні товариші прибрали такого ж образу і подоби, як ті істоти, яких тут побачили. Справа в тому, що на нашій планеті зайці давно вимерли… Вони залишили мене біля апарата, а самі вийшли з долини і наблизились до ваших осель. Вони зовсім не сподівалися, що в них почнуть стріляти, травити собаками… І тоді зрозуміли помилку. Ті, хто стріляв, виглядали так само, як і вони… це були такі самі люди. Нічим не відрізнялись. Перелякані «зайці» побігли назад у долину, щоб з допомогою апарата повернути собі справжній вигляд. Тільки вже було пізно. Ваші люди їх випередили і розтрощили апарат… Це було за Першої світової. Могли подумати, що це якийсь панцерник, чи що…

– А що було з вами?

– Мене підібрали! І виховали в себе.

– Отже, ці зайці – нащадки тих, хто прилетів сюди з вашої планети? А те світіння?

– Світляна баня, яку ви спостерігали, – це сконструйований нами приймач, яким нарешті ми повідомили своїх про долю експедиції. Власне, це я його зробив, бо всі решта, перебуваючи в заячій подобі, не могли нічим зарадити. Але вони знали, як це робиться, і керували моєю роботою. У них вся надія була тільки на мене і тому не поривали ніколи зі мною зв’язку, не давали забути, хто я… День у день, усе свідоме життя, я займався цим приймачем. Не маючи зеленого поняття, як він може виглядати. Я робив, а зайці подавали мені знаки, коли щось не так. Я ще з дитинства навчився розуміти їхнє попискування… Але робота посувалася дуже поволі, бо вони, добре знаючи, з чого складається приймач, не знали, як виготовити більшість деталей. Бачили їх лише в готовому вигляді. А роки минали. Почалася війна. Я пішов на фронт. Здавалося, всі їхні надії зійшли нанівець. Адже я міг загинути… Уявляєте, що вони пережили за цей час? На щастя, вижив. Може, лише тому, що мусив вижити… Повернувся додому, а хати моєї нема. Згоріла. І схеми погоріли, й деталі. Довелося починати з нуля…

Каленик закурив, і я помітив, як тремтять його пальці.

– …з нуля, – повторив. – Я думав, що не встигну його закінчити. Аж ось нарешті два роки тому приймач був готовий, і ми почали посилати сигнали. А недавно нам відповіли. Вони вже летять сюди. Цієї ночі заберуть нас на батьківщину.