Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 4)

– Що тобі ясно? – спокійно перепитала Христя.

– Ви всі змовилися! Ну признайся! Хочете мене розіграти?

– Я тебе не розумію.

– Що тут не розуміти? Це стосується зайців. Я не знаю, якої мети ви домагаєтеся, але жарт затягнувся.

– Поясни щось… нічого не можу второпати.

– Якби ти не була моєю жінкою, я б тебе відправив до театру. Ти чудова артистка. Але не на того напали! З ямою ви переборщили.

– З якою ямою?

– З могилою преподобної зайчихи! Там зараз яма! А зайчиха щезла. Що, совість замучила, що добро пропадає?

– Там – яма?

– Яма, яма! Але я вас розкрив! Це ти сама любенько розкопала могилку і вийняла мою законну здобич. У цей час вона, певно, вже печеться у Каленика. А завтра ти мене потягнеш у гості, мовляв, на печеного кролика. Пішли до Каленика. Не зволікаючи.

– Ну пішли. Щоб ти переконався у своїй глупоті. Я присягаюся, що не було жодної змови.

– Ти мені присягалася, що не будеш ніколи кидати сиру цибулю в зупу. І що? Хіба ти її почала обсмажувати?

– До чого тут цибуля?

– Але ти присягалася!

– Я обіцяла, але коли спішиш…

– Ти вічно спішиш. Якби ви яму запорпали – хтозна, може б, усе й обійшлося.

Каленик слухав похмуро. Коли я оповів свої мисливські пригоди, він сказав:

– Боюся, що на цьому не закінчиться. Я попереджував, що тут нема жартів. Ніхто вас не збирався розігрувати, бо й для чого? Жарт доти жарт, поки не затягнувся.

– Я не можу прийняти цих забобонів. Тому шукаю якогось реальнішого пояснення.

– Але ж ви самі щойно розповіли про те, що діялося з вами на полюванні.

– Мені просто нагнали страху, і тому я сприйняв усе в такому освітленні. Був надто збуджений. Поранена зайчиха, звісно, втекти не могла. Що їй залишалося? Тільки дивитись на мене… Ну, а мій нічний переслідувач хіба не міг бути витвором уяви? Тому я схильний думати, що решта – це вже чиїсь жарти.

– Ну, звичайно, так значно простіше. Та якщо це жарт, то не від вас він почався. Оксенич зламав руку, Мацій – ногу, Тимкевич погорів, а Прокіп осліп на одне око. Всі вони в той чи інший спосіб допекли зайцям.

– Послухайте, чому ви все це пов’язуєте з зайцями? Може, заєць і кинувся Мацію в ноги, а він не так від удару, як від несподіванки упав і зламав ногу. Прокіп осліп! Та ж йому було за вісімдесят. Через те він і не відважився на операцію. Зрештою, йдеться, мабуть, про звичайну катаракту.

– Ні, це була не катаракта.

– Але прийняти версію, що ці зайці якісь надприродні, – просто смішно! Потім – до чого тут зайці? За мною стежила людина, якщо тільки не почулося. Під вікном була теж людина. І не зайці ж викопали з ями зайчиху. Там видно сліди лопати.

Жінка з малим лягли спати, а я стояв на кухні біля вікна і дивився у темряву, що ховала в собі всі таємниці дня, наче наглухо забита скриня, ключ від якої невідомо хто й коли загубив. Не міг заспокоїтись, мене тягло знову в Криву долину, здавалося, що я там забув щось дуже важливе, щось таке, чого раніше й не усвідомлював, але воно було, сиділо в мені змалечку і роз’їдало душу. Відкинувши всі вагання, я зодяг куртку, ковзнув оком по рушниці й вирішив, що не візьму її з собою, проте, мабуть, не дуже сподіваючись на власну сміливість, засунув за пояс сікача.

Ніч зустріла мене прохолодним вітром і сирістю. Коли опинився в суцільній темряві, то почув, як і вчора, ще чиїсь кроки, але тепер вони лунали попереду мене. Ми наче помінялися ролями, і зараз уже я був переслідувачем з тією лише різницею, що й не здогадувався, кого переслідую.

Дорога була все така ж розлізла і м’яка, я пошкодував, що не здогадався перевзутися в чоботи, скоро почув на шкарпетках болото, але повертатися не хотілося – на ту хвилю я вже втрапив у ритм кроків того, хто йшов попереду, і невідь-чому намагався не збитися, так начеб від цього залежав успіх моєї мандрівки.

З хуторів долинало перегавкування собак, воно котилося луною кудись на луги й там падало знесилено у вогку траву. Але цього було замало, аби відчути себе не відірваним від світу і я почав собі насвистувати нехитру пісеньку, вона підбадьорювала і воскрешала потяг до авантюрності, й сікач був при цьому незамінним для мене товаришем. Мене вже не лякали ті кроки попереду, я намагався гучніше ступати, щоб звучали вони так само відлунно, але це не вдавалося. Кроки належали людині набагато важчій, я вгадував її атлетичну будову і, може, й не міг з нею змагатися, та ступав крок у крок, не звертаючи уваги на роздратування виболоченої дороги, наче саме я, а не той перший розбурхав її дрімоту й порушив чорний маслянистий спокій. Дорога сповзала й сповзала, а горби з настовбурченим галуззям кущів хутко вивищувалися, ховаючи від мене все більшу частину знезореного неба.

Безпровидна темінь, що зяяла попереду, мов роззявлена паща голодного звіра, сповіщала наближення Кривої долини. Тут я згадав ще про один засіб, який додає хоробрості, й запалив цигарку. Тепер уже моя нічна вилазка нічим, хоча б формально, не різнилася від звичайної прогулянки перед сном. Я навіть перестав так уважно стежити за темрявою, котра гостинно розступалася переді мною, перестав відчувати її насмішкуватість, зловтіху і думати про несподіванки, які вона, можливо, готує.

Спускався в долину, і здавалось, наче спускаюся в самого себе тоненькою линвою, що тягнеться від очей у глиб тіла, в його темряву і неспокій, не знаючи нічого про довжину, про те, коли саме руки відчують пустку, а я – моторошне падіння на дно свідомості. Каміння поторохкувало і похрускувало під ногами, і якось непомітно розчинилися в липкій тиші кроки того, хто йшов попереду.

Йти далі не було жодної потреби, десь тут, з цього місця, вся долина завидна мусила бути мов на долоні. Цигарка припекла пальці, я дав їй щигля, й жовтогарячий вогник дугою полетів униз. Тоді вийняв сікача, і вся душа моя переселилася у праву руку, що міцно стискала його руків’я.

Даремно вдивлятись у цю відчайдушну чорноту, нічого з неї не виловиш, окрім власної безпомічності, але я терпляче чекав. Оте світіння залишалось єдиним доказом, якого мені бракувало, щоб повірити у теревені Каленика. Добре знав, що може світитися серед ночі й пень, але в долині не було жодного пня. Те світіння повинно бути якимсь незвичайним, інакше в нього не повірю. І, хоч курити не хотілося, все ж закурив знову, широко розставивши ноги, наче готувався до бою.

З долини сочилася вогкість і закрадалась під одяг, налипле до шкарпеток болото починало вже дратувати, але я вперто розглядав цю зачаєну місцину, котра гіпнотизує, мовби намагається втягнути в себе, у цю незвідану порожнечу, яка кличе і випростовує забуті крила над головою.

Поволі я втрачав терплячість, подумалося, що ось я докурю цигарку й піду. Холод ковзнув по шиї, я себе витратив і програв, хоробрості вистачило тільки дійти сюди, бо ось уже почав відчувати незахищеність спини і боків. Настирливе бажання озирнутися з’явилося проти волі і не відпускало. Зараз уже вчувалося безліч кроків, що з усіх сторін променіли до епіцентру мозку, і ні цигарка, ні сікач уже не допомагали, моє єство раптом поділилося на два ворожих табори – ноги рвалися дати дьору і лише руки не втрачали рівноваги й готові були боронитися.

Проклята тиша, здатна довести до божевілля, розпанахувала мені груди, переставляла місцями все, що, на її думку, не так розташоване, добувала мене зсередини і гнала додому, розганяючи табуни мурашок по холодній спині. Докурю і йду. Вирішив це твердо, і передбачення скорого кінця безглуздої мандрівки надавало сили. Здавалося, що я врешті опанував себе, а проте не покидало відчуття, що зараз таки дремену, мов сполоханий заєць, і бігтиму дорогою, не озираючись.

Але тут відбувся спалах.

Спалах відбувся зненацька. Долина зблиснула, як люстерко проти сонця, але за мент знову потемніла, тільки там, в глибині, ще світиться осяйна баня, котра й справді нагадує за формою курінь.

Ось почулося таємниче шемрання і метушня, безліч приглушених голосів раптом увірвалося в поле мого слуху, всі вони прямували до світляної бані, а вона горіла самотньо і пишно, а найдивніше – не освітлюючи простору довкола себе, хоча її яскраве сяйво повинне було б вирвати з темряви певну територію. Вся долина ожила і закипіла, я нічого не бачив, але виразно чув, як прокидається життя, навіть папороть і каміння під ногами заворушилися й збуджено заклекотіли, здавалось, мене зараз зіб’є з ніг зелена хвиля порослі, кущі сколихнулись і шумом своїм оточили з усіх боків.

Високо в небі спалахнула зірка, світло її пульсувало не повільніше биття мого серця. І тут я помітив, що й світляна баня пульсує в тому ж ритмі. Зірка і баня мов перегукувалися, і була їхня бесіда спокійною й, здається, не позбавленою змісту. Я миттю зібрався докупи, все тіло напружилось і скидалося вже на чіткий, не розбитий на клани механізм, щез той страх, який загніздився було в душі, щезла примара невідомості, я сам пульсував, світився й перегукувався з зорею.

Оце і є та довго очікувана нагода розкрити таємницю. Обережно почав спускатися в напрямку загадкового сяйва, все ще не випускаючи з рук сікача. Що ближче підходив до нього, то шум довкруж усе несамовитішав, здавалося, що завіває завірюха, папороть попід ногами вирувала, мов розбурхане море, і я мало не збився з ніг, йти було важко, ноги раз у раз ковзали по замшілім камінні, спотикались, а кущі кипіли білим цвітом, шарпалися до мене й на очах виростали до велетенських розмірів. Пульсування світла зірки й бані ставали все інтенсивнішими і скидалися на черги скорострілу. Раптом ліва нога проїхалася гладкою брилою, я не втримався і беркицьнув у кущі, сікач випав з рук. Мені вдалося його намацати, але… але він відчутно поважчав! Я звівся на ноги, сікач усе важчав і важчав, уже не міг його втримати однією рукою і взяв ув обидві. Вага так хутко прибувала, що він уже просто пригинав мене до землі і, щоби чого доброго не надірватися, таки впустив його. Він гугупнув із силою, яка могла б рівнятись удару падаючої брили.