Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 24)
– Та йдіт! А ми теж тим самим займаємось!
– І яка ваша версія? – спитав Ґемба.
Трійця перезирнулася, і Цьома дипломатично перепитав:
– А яка ваша?
– Пішли на траву, – сказав Ґемба, – то не є розмова на хвильку.
Розташувавшись колом на траві, трішки помовчали. Ґемба розумів, що вагомість його версії не в малій мірі залежить від рівня її подачі. І ось, коли запанувала тиша, що було чути, як посвистує ніс пана Струдля, Ґемба прорік:
– Упирем є не хто інший, як Бураченков. По-перше…
І далі пролунали всі вищенаведені докази. Останній з них справив належне враження, і трійця знову перезирнулася.
Врешті озвався пан Розман:
– А ми пішли іншим шляхом. Ми перебрали кожного нашого мешканця і за методом вилучення зупинилися на чотирьох. Ми задумалися не над тими, хто може бути упирем, а перш за все над тими, хто ним бути не може.
– Ну і…? – аж тремтів від нестримної цікавості двірник.
– Спочатку вилучили мою родину, бо, самі знаєте, що наші люди вашої крови пити не будут. Пан Цьома запропонував також вилучити всіх греко-католиків, але ми з паном Струдлем не погодилися. Жодних конфесійних баталій! Зате ми втрійко згодилися, що упирем не може бути пияк. Це ж логічно! Алкоголь і кров – речі несумісні. Таким робом відпала ще половина мешканців. І ви, Ціпуро, в тім числі. Щодо вас, пане Ґембо, малисьмо сумніви – адже праця в трупарні, так би мовити, сприяє… Але ми вчасно згадали, що у вас вставні щелепи, а сліди після укусів упиря ясно вказують на чиїсь гострі й здорові зуби. Вас ми теж викреслили, – кивнув на мене, – у вас моцна сім’я, і я не думаю, що ваша жінка не помітила б тих нічних вилазок до молодих кобіт. Упирем є хтось, хто живе сам. Це відлюдок, особа замкнута і неприязна. У нас таких четверо: Бураченков, Триндик, Гопкало і пані П’юрко. Бураченков – чоловік огрядний і жодної мірою не міг би проникнути до чужого покою через кватирку. Триндик – це расовий галіціяка. І якби упирем був він, то жодна з жертв не лишилабся живою, бо він, напившись крові, націдив би її ще й у слоїки і зробив би закрутки на зиму. Нє, то не може бути він. А Гопкало має хорий шлунок і сидить на дієті. Від сирої крови його б несло так, що на всіх поверхах ніхто б вікна не годен був відчинити.
– Лишається пані П’юрко? – здогадався двірник.
– Власне! Та стара кістлява карга, що пхає свого носа всюди, куди не треба. Ось хто упирка!
Розман вмовк і взявся до пива. Ґемба невдоволено сопів носом і гарячково шукав контраргументів. Не тому, що мав якісь симпатії до пані П’юрко – він її ненавидів так само, як і ми всі, – але з думкою, що Бураченков – упир, він уже так звикся, що міняти її не мав ні сили, ні бажання.
Пані П’юрко – стара діва за сороківку – була пострахом цілого будинку, бо знала про кожного мешканця цілий оберемок пліток і охоче ними ділилася з кожним бажаючим. Якби упирем виявилася вона – це би всіх задовольнило. Навіть міліцію, якій вона добряче в’їлася своїми постійними заявами, скаргами, листами й анонімками.
– Стривайте! – ляснув себе по коліні Ціпура. – Пані П’юрко не може бути упирем, бо ви ж самі сказали, що викреслили пияків!
– А хіба вона п’є? – здивувалися ми.
– Аякже! Кому, як не мені, теє знати! Та я не раз бачив, як вона кидає до смітника порожні пляшки.
– З-під вина? – уточнив Розман.
– Як би ж то! Горілочкою наші панюся бавляться.
– А бодай вас качка брикнула! – зажурився Цьома. – Так нам усе добре грало.
– Ага, тепер самі бачите, що упир не хто інший, як Бураченков! – сказав радісно Ґемба.
– Але ж він не пролізе в кватирку! – кинув останній аргумент Розман.
– На те він і упир, щоб пролізти хоч би й у шпарку в дверях! Плювати йому на ваші кватирки! – стояв на свому пан Ґемба і радісно відчував, як росте у ньому тріумф.
Струдель і Цьома не мали чим крити і лише зиркали на Розмана.
– Це ж треба, – зітхнув той, – на цілий будинок один-єдиний москаль, і то упир!
– Е ні, не так! – помахав пальцем Ґемба. – На весь будинок один-єдиний упир, і то москаль. А міг би бути наш хлоп! І пив би кров зі старих большевичок! А то п’є з молодих бабів, щирих українок. Хтозна, чи то не спланована акція!
– І що ви намірились чинити? – спитав Цьома.
– Забити му осикового кілка в груди! – твердо випалив Ґемба.
– Звар’ювали! – вжахнувся Струдель. – Нас за то посадять!
– За упира? – щиро здивувався Ґемба. – Та нас ще в герої запишуть, і наші писки вирізьблять на тій хвилі коло пам’ятника Шевченка!
– Посадять, – похитав головою Розман. – І ще буде міжнародний скандал.
– Але, пане Розмане, бійтесь Бога! – не здавався Ґемба. – Та же ті москалі і з ваших кров пили!
– Не так кров, як інтелект, – уточнив Розман. – І якщо міліція тепер навіть слухати не хоче про упира, то й потім не буде. Нам інкримінують убивство!
– Як-як? – наставив вуха Ціпура.
– Інкримінують!
– Свят-свят! – перехрестився двірник і поблід.
– То що – най він далі кров п’є? – з тугою в голосі спитав Ґемба.
– Я маю іншу раду, – сказав Розман. – Наш будинок ніколи не був освячений. От у ньому і завелася нечисть. На другу неділю треба запросити священиків, а я покличу рабина, і ми висвятимо всі помешкання. Тоді наш упир вже не буде мав доступу ні до кого.
– Пане Розмане! – кинувся до нього з обіймами Ціпура. – Шо б ми без вас робили!
Уся компанія була страшенно втішена такою розв’язкою, і вирішено добрати пива, аби гідно вшанувати план Розмана. Мені, проте, пора було до хати – Ліля не любила, коли я надовго відлучаюся.
– Нарешті! Приперся! – зустріла вона мене. – Це так ти за цигарками ходив?
– Лілюсику, негайно дзвони тим зі Сихова, що хотіли мінятися з нами квартирою.
– Так нагло?
– Другої неділі будуть святити наш будинок. Мусимо протягом тижня вибратися.
– Що ти таке кажеш! – вжахнулася Ліля. – А ми ж тільки недавно ремонт зробили!
– Нема ради.
– Але до суботи є час, – вона звабливо облизалася і пригорнулась до мене. – Пообіцяй, що на тижні провідаємо ту білявку з тридцятої!
– На прощання? – всміхнувся я, пестячи її теплі повні стегна, вкриті ніжним волосяним пухом.
– І ти цього разу не будеш стримувати мене! Я вип’ю, скільки захочу!
– Лілюсику, але ж на ранок тобі буде зле.
– Ну і що? – вона притулилась до мене ще тісніше. – Зате я потім віддячу тобі сам знаєш як!
Її великі червоні губи нагадували мені розпусну півонію. Найдужче в житті я люблю смоктати її вуста, особливо тоді, коли набрякають вони свіжою кров’ю і аж пашать, досить лише трішечки їх надкусити, і цвиркне живодайний нектар – гарячий, п’янкий і пінистий. І тілом тоді розіллється солодка знемога, розкіш якої ніхто описати не в силі, бо вона заполонює і зневолює, і змушує повертатися до неї знову і знову. Та, зрештою, тільки заради цього ми й живемо на цьому плюгавому світі, мандруючи з часу в час, з епохи в епоху, струшуючи, мов осіннє листя, роки і міста – вічні, незмінні і завше спраглі.
Ласкаво просимо в Щуроград
1
«Коли я прибув у це місто, першою живою душею, яку я зустрів, був щур».
Так почав свою розповідь Марко Пекельний, повернувшись із останньої мандрівки. Щоразу, переживши карколомні пригоди, цей на вигляд спокійний і далеко не героїчного вигляду чоловік з’являвся у мене без жодних попереджень. Кинувши на порозі коротке «честь», він відразу ж піднімався у мій кабінет, у святая святих, куди навіть дружина боїться зайти без стуку в двері. На сходах Марко, не повертаючи голови, питав:
– Кава є?
Відповідь його не цікавила. Відповідь знав наперед – кава мусила бути. Коли я з нею з’являвся, то Марко вже лежав на канапі, закинувши довгі ноги на бильце.
Я вмикав магнітофон і слухав чергову пригоду.
«Так, то був щур… Мене спантеличив його вигляд – у чорному костюмі, білій сорочці й білих рукавичках, а з-під холош визирали білі гетри. Щур галантно підняв над головою капелюха і сказав, вишкіривши жовті зуби:
– Ласкаво просимо в Щуроград!
Щур був завбільшки з кота і стояв на задніх лапах.