Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 23)
Прикривєм нещасну і, кобзу взявши, пішов з покою. Вже внизу згадав собі про челядину. Не без труду отворивєм низенькі двері біля пекарні і побачив таке саме запустіння, що й нагорі.
На столику стояла таця з карафкою зеленою і двома келихами. На вікні темна шмата висіла і оглянути цілого покою не давала. Зірвавєм шмату і вздрів білі кості на підлозі ту ж під ногами. Череп з рудими косами лежав окремо, видав, мечем відсічений.
Чувєм, же мене морозить і нудити зачинає. Одним скоком вибрався з того дому і, не озираючись, дістався до брами. Повісивєм кобзу через плече і на той бік перелізлем».
– Гов! – скрикнув дідок. – То ви таки справді кобзу свою знайшли?
– А ви як гадали?
– А я си гадав, же то ви тіко фиглюєте з мене!
– На гостині був. Цілу ніч провів… А тепер лиш одні кості застав.
– А-а, та то пані і її служниця. Сю історію всі знають. Пан був великим зальотником і не раз було в гречку скакав. А пані молода, гарна, ніяк не могла з тим ся змирити та й заповзялася йому відімстити. З тих пір щойно пан десь поїде, а пані служницю зараз посилає до міста, аби хлопа їй спровадила. Не знаю, скілько тото тривало, але прознав про то пан і, не довго думаючи, зарубав і панію, і її служницю. Відтоді сей дім пусткою стоїть. Ніхто ніколи не видів, аби туди хтось наважився зайти… Правда, часом вночі ніби якесь світло блимає, але, певно, що то не жива душа його палить.
– Але ще вчора і пані, і служниця мене приймали в тім покої нагорі. А нині тілько білі кості заставєм.
– Я й кажу, що то не жива душа там об’являється. Нечиста сила блудить. Тра буде в магістрат суплику написати, щоб освятили сю розвалюху й кістки врешті по-християнському поховали.
«На тім ся скінчила моя пригода. Того дня я покинув Львів, і всю дорогу мі в голові ся нутило: “А мні страшно спати самій-одній в хаті, що мене не любує…”»
План Розмана
Травневий ранок заливав сонцем вікна, у променях танцювали порошинки, а на душі було легко і радісно. Дружина ще лежала у ліжку, заклавши руки за голову і з усмішкою стежила за мною.
– Піду за цигарками, – сказав я.
– Тільки не довго. Бо у мене такий настрій… сам знаєш… – при цьому вона так ласо облизала свої вуста, мовби щойно проковтнула неабиякого смаколика.
На лавочці сидів наш двірник пан Ціпура і нервово курив. Угледіши мене, зірвався і, взявши під руку, поволік у затінок бузкових кущів.
– Ну, ви чули? Чули? – торохтів він, роззираючись на боки. – Цеї ночі він виссав пані Кацялапко! Нема на нього ані стриму, ані якої хвороби!
Він був виразно знервований, мусив конче з кимсь поділитися своїми підозрами і, як завше, не знайшов ліпшої жертви на покірного слухача, аніж я.
– То вже шоста! – показав мені на пальцях, аби я ліпше дошолопав.
– І що пані Кацялапко? – спитав я. – Як чується?
– Як корова по телєтах! Як може ся чути кобіта, котра стратила за ніч літру крови?! То вам не жарти! Баба лежит бліда, як єгипетський папірус.
– Цікаво, куди дивиться наша міліція, – похитав я головою.
– Ей, не кажіт! Та наша міліція тіко базари пильнує! А коли такво за місяць у їдному лише будинкові той упиряка виссав аж шість бабів – то навіть протокола не хтіли списати. Нема, кажут, складу злочину. Всі живі, всі оклигали і далі брикают. Пані Мацюцька навіть набрала на вазі, а в тої з штирнайцятої кватири… як її?
– Панна Міра?
– Так! То в неї, прошу я вас ґречно, таке волосся виросло, жи тепер мусит шо пару днів новий шампунь купувати. Цікаво, чи тільки головою обійшлося.
На ту хвилю з’явився пан Ґемба. Він працював у морзі і мав усіх упирів в дупі.
– Пане Ґембо! Ви є спеціаліст, і я ціную вашу думку, – втішив його двірник. – Кажіть!
Ґемба зиркнув наліво, потім направо і, стишивши голос, промовив:
– Це не хто інший, як Бураченков!
– Які маєте докази? – вхопив його за ґудзика двірник, і на чолі йому виступив піт.
– Докази прямі. По-перше – морда. Червона, як…
– Як буряк? – докинув я.
– Власне. Налита кров’ю так, що, здається, от-от цвиркне. По-друге – зуби. Чи бачилисьте, як він зубами пиво відкриває? Таких зубів немає в нас більше ніхто. По-третє – ніс. Мало того, що червоний, то ще з нього таке чорне волосся стирчит, як у моєї Каськи з-під пахви.
– І то все? – нервував двірник.
– Ні, є ще.
– По-четверте?
– Аякже!
– Ну то кажи.
– Хвильку! У мене в горлі пересохло. Візьмемо си пива і сядемо в скверику, бо я ше маю дещо до говорення.
Ми купили в кіоску по плящині «Золотого колосу» і сіли на лаві у затінку. На деревах цвірінькали горобці, ранкове свіже повітря наливалося в груди. Була неділя, і ніхто нікуди не квапився.
– Ну, тепер по-четверте, – нагадав Ціпура, гольнувши пива.
– По-четверте – москаль! – прорік Ґемба так, мовби відкривав для нас щось неймовірно трагічне і загадкове.
На хвильку запала тиша. Ціпура, наморщивши сіре чоло, замислився. Бураченков єдиний з цілого будинку на совіцькі празники вбирав маринарку з орденами і з червоним прапором ішов на свою комуняцьку дифіляду. Повертався вже без прапора, але з розбитим носом.
У принципі, в міркуваннях пана Ґемби була своя логіка. Якщо кровопивця – то хто, як не москаль?
– А то скурвель! – скреготнув двірник. – Триста літ пили нашу кров і далі п’ют!
– І буде пив, доки ми го не спинимо, – сказав Ґемба і блиснув очима, як Полуботок на сцені Заньківчанського театру.
– Щоб я тріс – ви знаєте вихід!
– Ясна річ! Ви самі видите, що тут іншої ради нема. Тільки ми з вами годні ту бестію спинити. Бо міліція нам не поможе.
– Та вони й слухати не хочут про жадних упирів! Шо їм – літра крові! А ту кожної хвилі біда постукає до хати! А в мене дві доньки, як пампушки! Аж страх бере – ану ж і до них вчепиться!
– Ну і що ви, пане Ґембо, намислили? – спитався я.
– Та шо – братися дідівського способу. Забити му в груди осиковий кіл і фертик.
– Йой, мамцю клепарівська! – перехрестився двірник. – В Святу неділю! Жартуєте!
– Ані не думав! Я теж маю доньку і не хочу, аби якийсь вошивий комуняка ссав з моєї дитини нашу святу соборну кров! Я беруся власними руками загнати йому того кілка в груди. Мені то як два пальці обцюняти. Самі знаєте.
– Та знаємо, робота у вас така, – погодився я. – Але ця справа стосується не лише вас, але й цілого будинку. І без згоди решти мешканців було б нерозумно щось вирішувати.
– О! Маєте рацію! – тицьнув у мене пальцем двірник. – Треба зібрати домовий комітет і проголосувати.
– Заки ви будете його збирати, він і до ваших пампушок добереться, – буркнув Ґемба.
– Оно чимчикують Цьома, Струдель і Розман. Чим не комітет? – сказав я.
– Добре, але той Розман… е-е… – почіхав чуприну пан Ґемба.
– Єврей? – спитав двірник.
– Ну!
– І люкс! То є певняк, жи він не упир! Єврей ніґди би крови сирої не ссав, бо то для него трефне. Хлопці! Ідіть сюди, є діло.
Трійця підійшла, і теж з пивом.
– А шо сі стрєсло? – спитав Цьома.
– Вираховуємо упира, – процідив крізь зуби Ціпура і підморгнув для певності.