Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 16)
– Ви, часом, не бачили нашого м’яча?
– А що – залетів сюди? – спитав дід.
– Так. Але звідси вилетів якийсь старий м’яч… Я таким грав у футбол ще до війни.
– А-а, то звична річ… звична річ…
– Що ж тут звичного?
– То ви ніколи нічого не чули про семінарський сад?
– Оцей?
– Еге… То була богословська семінарія, чи то пак бурса, – дід кивнув на будівлю, – а оце довкола неї був сад. Які тут красні дерева росли! Сам Шептицький любив сюди прийти та помріяти, ая… Бувало стане оно під тим тюльпановим деревом… хоча яке то вже тюльпанове дерево?… іно скелет лишився… і милується… А квіти на ньому росли білі-білі… і запах розливався такий аж голову п’янив… А що вже бджіл було – то аж повітря гуло… Та вони тут і пасіку мали, грядки, квіти, все тут було…
– А що потім сталося?
– Коли потім? За совєтів? А ви ніби не знаєте?
– Ні. Не чув.
– То я вам вповім. Ці семінаристи створили футбольну команду. У 1946 році вони оно на тім полі, на котрім, певно, і ви граєте, тренувалися. І раз їх побачили енкаведисти та й почали з їхньої гри насміхатися. А семінаристи були теж на слова не скупі та й відповіли такими самими кпинами. Слово по слові, домовилися вони про дружню зустріч на полі. Одної неділі зійшлися обидві команди, чекісти поприводили своїх жінок і дітей, щоб ті побачили, якого вони жару дадуть. Але жару не вийшло, бо семінаристи забили енкаведистам шість голів, а ті ані одного, хоча й грали дуже брутально, копали по ногах, хапали за руки… Ну і тепер настала черга сміятися бурсакам. Але енкаведисти так просто не змирилися і викликали бурсаків на другу неділю. Але й другу гру вони програли і пішли дуже лихі. А за кілька днів увечері приїхало їх на вантажівках зо дві сотні, оточили бурсу, вивели хлопців у сад і змусили копати яму, а відтак їх усіх постріляли, залили вапном і засипали землею.
Ревакович слухав, затамувавши подих, і щойно, коли дід скінчив оповідати, помітив, що школярі згрудилися за його спиною і теж слухають.
– То вони що – і досі там… у тій ямі?
– А де ж їм ще бути? Ходіть, покажу…
Дід повів їх за будівлю, де довелося їм продиратися крізь хащі кропиви і будяків, і вивів на простору галявину без дерев біля бічного муру, посеред галявини виднівся чіткий квадрат, довкола нього буяла висока лепехата трава яскравого зеленого кольору, і тільки квадрат, у якому трішки запалася земля, був порослий низенькою блідою травичкою, над якою не вилися ані метелики, ані мушки.
– От бачите? – кивнув дід. – Тут навіть трава не хоче рости. Тут вони всі й лежать. Колись доживете до щасливіших часів, то не забудьте про це місце. Щоб по-божому тих дітей поховали, а то душі їхні й досі мучаться.
– А що ви мали на думці, коли казали, що то звична річ?
– А-а… то, бачите, яка справа… це місце дивне… тут не раз щось пропадало, а натомість вигулькувало якесь старе руп’я… таке враження, що хтось робить заміну, привласнює щось новіше, а викидає непотріб… не в одних вас тут м’ячі пропадали, але вам ще повезло, бо вам викинули м’яча, яким ще можна грати, а бувало, що викидали саме дрантя від м’яча… Або скине хтось вбрання та повісить на дереві коло муру, потім прийде – а висить подерта стара хламида. Чи мешти замінять на дерев’яні гупанці.
– Та йдіть! – здивувався Ревакович. – Мені оце вперше така пригода. Але хто ж то може бути?
– Та хто ж – вони… – дід кивнув на зелений квадрат. – Не спиться їм, не лежиться… Кажу ж – мучаться душі їхні…
– А звідки ви про усе так добре знаєте?
– О-ой, прошу пана, то все на моїх очах було. Я тоді в бурсі був за сторожа… Коли енкаведисти приїхали, я на даху сидів, латав діру. Перед тим дощ лив і в одному місці дах протікав, от я дочекався, що випогодиться, сонце трішки дах підсушило, я й поліз. Дірка була маленька, я хутко справився, аж тут авта загуркотіли. Я завмер і сидів там, як щур. Вони мене й не помітили.
Ревакович підійшов ближче до місця розстрілу і уважно придивився до трави. Здавалося, вона була мертва, хоч і не була сухою. Якийсь стриконик, що досі весело сюркотів неподалік, стрибнув посеред квадрата, вчепився лапками за стебло пирію, хвильку погойдався і раптом, наче підстрелений, звалився на землю, сіпнувся кілька разів і завмер. Ніщо у тій траві не ворушилося, не зумкотіло і не зблискувало крильцями.
Коли повернувся до хлопців, діда уже не було.
– Куди він подівся?
– Пішов у ті руїни.
Капітан КГБ Ігор Королюк дивився на учителя, примруживши очі, злегка засліплені сонячним промінням, що лилося з вікна, і думав про те, що знову йому доручили справу, яка не завершиться нічим добрим. Ось сидить перед ним цей учитель, який за інших обставин міг бути професором в університеті, і розповідає якісь байки. Хоча… м’яч…
– Той м’яч у вас? – перебив він учителя.
– Так, прошу пана.
– Не називайте мене «прошу пана». Звертайтеся до мене «товариш слідчий».
– Так, товаришу слідчий.
– Завтра принесете його сюди. І що було далі, коли ви зайшли у будівлю за тим старим?
– Я його не знайшов. Він зник. Я обійшов усі закапелки, але – жодного сліду.
– Хіба там не було других дверей?
– Були і не одні, але геть завалені цеглою і дошками. Він би не міг через них вибратися.
Капітан закурив і поглянув на годинника: уже дві години триває ця розмова, а кінця нема.
– І як ви це пояснюєте? – запитав утомлено.
– Ніяк.
– Далі.
– Я зібрав дітей, ми ще трохи понишпорили за нашим м’ячем, але так його й не знайшли. А коли вийшли на стадіон, то виявили, що у двох хлопців пропали кеди, а на їхньому місці опинилися старі стоптані мешти… Правда, фірми «Baťa»…
– Як-як ви кажете? Можете написати?… Отак – з апострофом?
– Так. То були мешти славетної довоєнної чеської фірми. Я сам у таких ходив. Але по війні фірму націоналізували, і вона вже випускала взуття під іншою назвою… Здається, «Svit»… А власник фірми Ян Батя, який очолив її по трагічній смерті брата Томаша, емігрував до Канади і там уже заснував фірму «Bata Shoes». Без апострофа.
– І ті мешти, само собою зрозуміло, є у вас?
– То були мешти для гри у футбол. Я подумав, може, варто створити у школі музей спорту…
Капітан примружив очі ще дужче і подивився на учителя таким пронизливим поглядом, що в того сіпнулися вуста.
– А ви, часом, не жартуєте? Щось дуже підозрілі збіги… І м’яч, яким ви грали, і мешти, які ви носили… Хочу нагадати, що жартувати з нами не варто.
– Я це знаю.
– Авжеж, що знаєте. Хоча тоді ви теж пожартували, визнавши, що працювали на американську розвідку.
– Якби вас протримали босим на зимній кам’яній підлозі три доби без їжі, не дозволяючи ні лягти, ні сісти, ви б і не в такому призналися.
– То були інші часи. Зараз ми з вами розмовляємо у затишному кабінеті. Бачите – на вікнах навіть ґрат нема.
Капітан підвівся, розправив плечі і пройшовся по кабінету, затягуючись димом. Потім зупинився і запитав:
– Скажіть мені… навіщо ви у це все вплутали дітей? Чому ви не поговорили з тим божевільним на самоті? Невже конче було, щоб і діти слухали?
– Я не помітив, як вони підійшли ближче і стали за моєю спиною. Я їх не кликав.
– Ну ви їм пояснили, що усе це маячня? Що ніхто нікого не розстрілював?
– Так. Я сказав їм, щоб нікому про це не розповідали.
– Ні, ви повинні були попередити їх, що це брєд сивої кобили! – Капітан підвищив голос. – Розумієте? Брєд! А що ми маємо зараз? – Капітан розкрив папку. – Ось. Учень восьмого класу Ковальчук Петро, який чув той брєд, розповів про почуте учневі дев’ятого класу Корпану Орестові, а Корпан Орест переповів це однокласникові Стрільціву Романові… І так далі, і тому подібне… Ви розумієте, яка ланцюгова реакція вже пішла? Та мало того! Учень того ж таки восьмого класу Грицик Богдан поцікавився в учителя історії про долю семінаристів, які мали свій учбовий заклад на Кортумовій горі… А коли вчитель відповів, що нічого про це не чув, учень Грицик Богдан розповів про матч смерті. Він так це і назвав «матч смерті»! І це тоді, коли нам відомо лише про один матч смерті – у Києві. Коли німці розстріляли «динамівців».
– Ви ж знаєте, що це неправда, – сказав тихим голосом учитель.
– Що – неправда?
– Ну, той київський матч. Була ж публікація в пресі, що насправді нікого після матчу не розстріляли.
– Я знаю. То була помилкова публікація. Тим більше, що уже знято фільм, встановлено пам’ятники і раптом… Це ж неправильно. В житті мусить бути місце і для легенди. Але не у вашому випадку. Ви не попередили учнів, що про зустріч із тим божевільним не варто поширюватися. І ось маємо…
– Я не думав, що це їх настільки зацікавить.
– А ви знаєте, що ваші учні уже організували екскурсію на те місце? Знаєте? І повели туди інших старшокласників. Ви завдали нам зайвої роботи і клопоту. – Капітан закрив папку, потім узяв якогось папірця і розписався. – Все на сьогодні. Завтра о п’ятнадцятій чекаю вас. Принесете м’яча і мешти. Ось перепустка, покажете на виході.
Ревакович вийшов з приміщення КГБ на Дзержинського втомлений і вичавлений, востаннє це з ним було багато років тому, але тоді він був молодий, а зараз – то вже інша справа. Жив на околиці в маленькій старій хатині, що складалася з кімнати і кухні. Кілька років тому дружина, з якою він познайомився у таборах, померла, але вчитель не занедбав городу і саду, щороку висаджував квіти й городину, сам собі куховарив, а у вільний час читав. Коли за Хрущова війнуло відлигою, він заходився писати спогади про табори, але відлига незабаром змінилася новим приморозком. Переживши у своєму житті вже один обшук, учитель задумався про долю своїх спогадів. А що як їх знайдуть? Вони ж тепер у будь-яку хвилину можуть прийти.