Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 15)
– Яка радість!
– Що таке? – спитав пан Абель.
– Поздоровляю! Дайте я вас поцілую!
І вона всіма своїми півтора центнерами кинулася його обіймати.
«Здуріла баба», – подумав кіт Луцик. Нарешті пан Абель, вивільнившись із палких обіймів, заволодів газетою.
– Ви лявреат! Вітаю! Державна премія! Хто б подумав! У моїй хаті така особа! Пане Луцик, зара йду ліпити ваші улюблені вареники! Ви не можете собі уявити, яка я рада!
«Прокляття! – вилаявся кіт Луцик. – І то в таку історичну хвилину сталася зі мною подібна халепа! Який же я йолоп, що відразу не спалив цю тварюку!»
– Пане Луцик! – сокотіла господиня. – Таж то вам треба збиратися по ту премію! Я вже йду прасувати ваш костюм і сорочки.
– Я буду дуже вдячний, – відказав пан Абель. – Завтра, очевидно, поїду.
«Чорта лисого поїдеш!» – скреготнув зубами кіт Луцик. Погляд його упав на тарілочку з молоком. Поруч стояла бляшанка з труткою. Здається, це якраз те, що треба. Залишається почекати обіду.
Сяюча господиня впливла до покою з тацею, на якій стояла макітра паруючих вареників і повна миска сметани.
– Ходіть мити руки, пане Луцик.
– О, ви вже впорались! – радісно засміявся пан Абель і, зірвавшись на ноги, цьомкнув господиню в щоку.
– Який ви ніжний, пане Луцик, як ніколи, – зашарілася вона.
«Ще б пак, – скривився кіт Луцик. – Я собі ніколи нічого подібного не дозволяв. Цілувати цю стару дримбу? За макітру вареників?»
Коли обоє вийшли з покою, кіт Луцик прожогом метнувся до бляшанки і пошургав у ній лапкою. Далі вже на трьох лапах вискочив на стіл і розбовтав отруту в сметані.
Пан Абель, повернувшись, не помітив нічого підозрілого. Кіт забився під ліжко і тер лапою по підлозі, щоб зчистити трутку. Дуже з тим квапився, бо не міг відмовити собі у такому задоволенні, як поспостерігати за агонією ненависного ворога. Сподівався, що з Абелевою смертю повернеться він до свого природного стану. Не можна сказати, що при цьому не відчував остраху, живучість кота перейшла уже в якийсь містичний вимір, де всі явища нараз втрачають будь-яке логічне пояснення. Ті, що вирішили проводити над ним свої жорстокі експерименти, можуть перебувати неподалік і спостерігати. Якщо так, то вони обов’язково б втрутились. Однак Абель поглинав вареники з отруєною сметаною без жодних перешкод.
Кіт Луцик не зводив стривожених очей від свого двійника. Абель урешті помітив це і проплямкав:
– Що, і тобі хочеться вареничка? А от не дам! Он там маєш своє затруєне молочко, можеш хлебтати… А як ти дивишся на прогулянку в лісок у чорному «дипломаті»? Га? Ха-ха-ха…
Він реготав так самовдоволено, що бризки сметани, вилетівши з рота, опали просто перед носом кота Луцика. Кіт форкнув і відступив до стіни.
Сміх Абеля змінився враз на якесь хрипке деренчання, а ще за хвилю він уже впав на підлогу і забився в корчах, стискаючи руками живота.
Пан Луцик відчув різкий і пекучий біль в животі, хотів кричати, але натомість виривалося лише нерозбірливе булькотіння. В голові завили пронизливі сирени. Бачив перед собою живісінького кота Абеля з ядучою посмішкою.
Заскреготіли гальма, і авто зупинилося біля його голови.
– Догрався, – сказала жінка. – Абсолютно нездалий екземпляр.
– Я мав рацію, коли не радив його вибирати. Він для цієї ролі явно не годився, – відказав чоловік.
– Чомусь мені здавалося, що це саме той, який нам потрібен. Шкода, стільки праці – і все намарне.
– Не так уже й намарне. Контакт повинен будуватися на взаємній симпатії. Для цього не варто вибирати занадто інтелектуальну особу. Гадаю, такий екземпляр, як господиня, цілком придатний для дослідів.
– Ти думаєш?
– Я впевнений.
Пан Луцик звівся на ліктях, але не побачив ні машини, ні людей.
– Йому залишилися лічені секунди.
– Сам собі винен.
Пан Луцик одним сильним ривком кинув своє тіло вбік і підім’яв кота.
– Боже! Що він робить?! – зойкнула жінка. – Чого ти стоїш?! Роби щось!
Пан Луцик не чув, як його хтось тягнув за плечі, намагаючись перевернути горілиць, зате чув, як пальці зі страшною силою стискають котячу шию, чув хрускіт хрящів і теплу кров, що розтікалась по пальцях, які вже прорвали шкурку й проникли у конаюче котяче тіло. Воно ще здригалося, коли нарешті пана Луцика вдалося перевернути.
– Мертвий, – сказала жінка. І невідомо, кого це стосувалося – кота Абеля чи пана Луцика.
Ті, що стежать за нами
Травень 1983 року був особливо теплим, Львів потопав у пахощах бузку, фіялок, тюльпанів і нарцисів. Дні стояли сонячні і неймовірно радісні, хоч совєтська дійсність і не розділяла тієї радості, яку випромінювала природа, якраз півроку тому до влади прийшов старий чекіст Юрій Андропов, і мацаки грізного КГБ з новим завзяттям стали проникати у вікна і двері, в душі і голови, ламаючи слабких і нищачи міцніших. Але сонце кликало на вулицю, і тому нічого немає дивного в тому, що по обіді місто переповнювалося дитячим галасом, а сквери і парки над вечір залюднювалися.
Учитель фізкультури Роман Ревакович вивів школярів восьмого класу у підніжжя Кортумової гори неподалік Янівського цвинтаря, розділив їх на дві команди і сів на лавочку, спостерігаючи за грою. Інша учителька у цей час займалася з дівчатами гімнастикою, і ті заздро позирали на хлопців, які ганяли м’яча, бо робили це не з примусу, а з задоволенням. За такого погідного дня футбол був спасенною думкою – заняття у прохолодному спортзалі, в якому не ставало тепліше навіть у найбільшу спеку завдяки товстелезним стінам старої будови, задоволення не приносили нікому.
Ревакович, закінчивши Празький університет, наприкінці 1930-х був форвардом українського клубу «Україна», але що по війні відкалатав сім років на Сибіру, то усе, на що він міг сподіватися – це бути вчителем фізкультури, здоров’я ще дозволяло йому працювати, та й виходу не було, пенсія йому навіть у сімдесят ще не скоро світила – довоєнний стаж і тюрми йому ніхто не зарахував.
Десь так на середині гри м’яч злетів високо-високо і, в мить, коли сонце усім, хто спостерігав за м’ячем, засліпило очі, непомітно перелетів через двометровий облуплений мур, де розкинулось захаращене пустище з давно всохлими фруктовими деревами, які цупко обвив дикий виноград та обсіли ворони. Пролунав хрускіт сухого гілляччя, тихий шурхіт і все стихло. Хлопці уже збиралися лізти за м’ячем через мур, коли щось схоже на вітер сколихнуло сухими деревами, і м’яч раптом вилетів з того боку та впав на поле. Однак вітру не було, а дерева знову стояли непорушно, мов скелети у музеї. Гравці кинулися до м’яча і остовпіли: це не був їхній м’яч. Це був дивний м’яч, якого вони ще ніколи не бачили, а крім того він був старий, зачовганий, з брудними плямами і латками. Вони загукали учителя. Ревакович наблизився і відчув, як у грудях щось кольнуло, а відтак перехопило подих. Він упізнав м’яча, то був старий німецький м’яч з довоєнних часів. Він підняв його і побачив рештки витертого напису, з якого можна було упізнати лише окремі літери, але він знав, що це за напис – «Adidas». Нижче можна було розрізнити рік 1936 – саме з цього року фірма «Adidas» почала випускати м’ячі. Як він тут опинився і хто його пошпурив з-за муру?
Учитель пояснив хлопцям, яку реліквію вони тримають у руках, але залишилася загадка їхнього м’яча, їм його ніхто не квапився повертати.
– Там далі є вилом у стіні, – сказав Ревакович, – ходімо подивимося, куди пропав наш м’яч.
Пустище зустріло їх липким павутинням і криками сполоханого вороння, під ногами хрумтів хмиз, спурхували з трав’яних гущавин розгнівані комарі й мушки і вилися над головами, колишній сад геть здичавів, заріс і перетворився на справдешні джунглі, крізь які не так просто було продертися. А проте вони намагалися роззирнутися і відшукати м’яча, адже то був шкільний м’яч з інвентарним номером, і учитель за нього відповідав. Опинившись у саду, Ревакович відчув незрозумілу тривогу, яка опанувала ним, серце забилося так, мовби він щойно здолав сходи на п’ятий поверх. Він зупинився і спробував з’ясувати джерело тієї тривоги, але не помітив нічого вартого уваги.
Школярі пронишпорили по кущах добрих півгодини, озброївшись палицями та зазираючи під кожен кущ, але м’яча не було, зате до їхніх вух долинуло скавуління, тонке і пронизливе, воно долинало від руїн будівлі, що стирчала сірими облупленими стінами серед кущів і сухотних дерев. Вікна будівлі були давно вибиті і зяяли чорними дірами, але зсередини усе ще чулося оте дивне скавуління, і вся компанія рушила туди, не в стані стлумити цікавості. Та коли вони проникли туди, де лежали купи цегли, тиньку і напівзотлілих дощок, то таємниця скавуління відкрилася дуже просто: то скавуліла єдина віконна рама, яка зосталася на одній зі стін, розгойдана невідомо якою силою, бо вітру не було.
В сусідній кімнаті, доволі просторій, вони побачили старі лави і столи, а на стіні – велике дерев’яне розп’яття, густо подзьобане й посічене. Хтось торкнувся стола і він повалився набік, як старий дід, якого штовхнули у натовпі. Кольорові скельця на підлозі свідчили, що вікна колись були оздоблені вітражами. Що то була за будівля, вони не здогадувалися, на церкву вона схожою не була, але якийсь стосунок до церкви мусила мати.
Зрозумівши, що м’яча вони й тут не знайдуть, хлопці вийшли у сад і продовжили пошуки. Хтозна скільки б це тривало, якби раптом з-за будівлі не вийшов старий чоловік, сперся на костур і почав спостерігати за ними. Ревакович, помітивши дивного гостя, наблизився до нього і запитав: