Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 1)

Юрій Винничук

Місце для дракона

Дивні оповіді

Спалах

– Так, нам подобається цей будинок.

– Вам подобається? Я дуже рада. Ви погляньте, які краєвиди! Ця дорога веде в Криву долину, а за долиною відразу ліс. Там повно ягід і грибів. Ми з чоловіком, небіжчиком, бувало… бо мені, бачите, самій тут жити сумно. Дім надто просторий. А син каже: продайте і йдіть до нас. Це син ціну дізнавався. Я думаю, не так вже й дорого, правда? В місті вдвічі дорожче. Вам тут житиметься спокійно. Люди дуже гарні. До міста близько. Скоро це буде міська зона, мають пустити тролейбус. Але, бачу, у вас своє авто… Довкола одні хутори… Тихо, спокійно…

– А ці рушниці… Ваш чоловік полював?

– А-а, це… так-так, часом… їздив на качки…

– Хіба у тому лісі нема нічого?

– У лісі… та є, чому… але…

– Хоча б зайці.

– Зайці?! Що ви? Ніколи в житті! Хто вам сказав про зайців? Ніяких зайців тут нема. Це все плітки. Можете бути спокійні. Які зайці? Звідки?

– Чому ви так розхвилювались? Я просто так спитав.

– Я не розхвилювалась. Вам здалося. Але зайців тут нема. Він їздив на качки… Ой, може, ви чаю вип’єте?

– Ні, дякуємо. Нам пора.

– То що ви надумали?

– Ми згодні.

На горбах, мов чорні дерева, стояли хуторяни й дивилися, як ми спроваджуємося на нове помешкання. Над ними пропливали сірі опухлі хмари, а попід хмарами розквітали чорні троянди вороння. Їхній похмурий вигляд не віщував нічого доброго, дивилися мовчки, не рухаючись. Згодом один з них спустився-таки з горба і запропонував допомогу. Це був старий, але жилавий чоловік. Називався Костьо.

Пізно ввечері, коли ми скінчили трагати наше майно, а жінка з малим подалися спати, Костьо залишився в мене на чай.

– То ви в місті жили? – спитав, мостячись у кутку поміж двома витрішкуватими креденсами. І, не чекаючи відповіді, додав: – Ну, та й тут не село. Ото лиш дороги нема. Хіба то дорога? Галамадзя одна. Без чобіт і не пройдеш, коли сльота. А так не зле… Природа, їдять його печінку.

– Чого то ви клянете?

– А ви ніби не знаєте, – і він примружив очі.

– А що я мав знати?

– Та про Криву долину. Бодай її навіки скривило. О-о-ой, то кара небесна… Нема на них ні ради, ні закону.

– Ви про кого?

– Та не про кого ж, як про зайців.

– Про зайців?

– Еге.

– Валіхновська казала, що тут жодних зайців нема.

– Е-е, то хитра баба. Казала, щоб продати. Не знаєте, як то є?

– Не розумію. Хіба зле, коли є зайці?

– Сплюньте… Нє-нє, ви таки сплюньте. Це не є жарти… Зайців тут гать гати. Як горобців. По городах та садках мов шалені гасають. Об’їдять усе, що б ти не посадив. А по них стріляй не стріляй – все одно не попадеш. Такі верткі, що страх Божий… А, зрештою, ніхто й не стріляє… Ви не повірите… хто не стріляв – жодному воно з рук не зійшло. Як не тепер, то в четвер, а таки сягала його заяча пімста… Пам’ятаю, за війни жив у мене на хаті німецький офіцер. От він зібрався полювати на зайців… А вже до тії пори пару німаків згибло на полюванні. Йому й кажуть – щось із тими зайцями не в порядку. А він: «Галіцієн хазе?» Пішов. І що ви гадаєте? Десь він перечепився за гілляку, а карабін і бебехнув.

– А при чім тут зайці?

– Ну, бачите, ніби й ні при чім, але щось таки є… Та ви до Каленика підіть, він краще знає. Я тут перед самою війною побудувався, а він на хуторі народився. Пам’ятає ще, як пани сюди наїжджали на лови. Їздили головно на кабанів, але часом і не від того, щоб де зайця стрілити. І що ви гадаєте? Той себе застрелив, а той – товариша, а тамтой – у рівчак беркицьнув. Таке… Вони ж, я вам скажу, хитрі – ночами на городи нападають. Навіть пси їх бояться.

Еге… Колись-то серед ночі чую – пес виє та й виє, виє та й виє. Ну, я накинув кожуха, вийшов… А зайці капусту так і метляють, аж тріск іде. Пес забився під дошки на подвір’ї і скавулить. Я до нього: «Бровку! Гуджа!» А він ані руш. Тільки труситься і скавулить.

– А ви самі не могли їх відігнати?

– Е-ей, чи я дурний? Оно старий Мацій якось із вилами вискочив. Та й що, гадаєте? Один заєць як йому в ноги скочив, то він такого кардебалета полетів, що й ногу зламав.

– Чортзна-що.

– Ая, правду кажете. Тільки чорт і знає, що воно таке. Можете собі уявити – хорта задерли.

– Та то вже ви…

– А присяй-бо, що задерли! Кого хочете, спитайте. Був хорт у Віхтюка. Добрий хорт. Одного разу пропав. Ну, Віхтюк іде шукати. Знайшов при долині роздертого. І то, видно, неабияка бійка була, бо все довкруж так потарґано, ніби там хлопи чубилися. І шерсті клубки – собача й заяча… А ви кажете.

«Ну от, – думав я, – не треба тобі далеко за фольклором їздити – під хатою, як лобода, проростає».

– Це ще не все, – не вгаває Костьо. – Якби ж то все! Але тії зайці мають на нас якийсь уплив. Часом, бувало, щось таке в душу закрадається… ну, не знаю, як і сказати… буцім ти заєць… Розумієте?

– Ні, – покрутив я головою.

– Ну, от ідете ви полем, а над вами ворона «кар-р!», а ви й зіщулюєтесь. Або пес загавкає, а вам начеб хто теркою по спині пройшовся. А то дивишся в дзеркало – викапаний заєць. Я вже й голюся коли як, щоб рідше у дзеркало зазирати… Чи на жінку глянеш – заяча губа. Скільки жив – не бачив. А тут раптом побачив… Незрозуміле щось коїться… Смієшся, було, – а сміх той, ну чисто як заячий писк. Ех-ех… Чи їв я коли в житті сиру моркву або капусту? Де там. А то з якогось часу почав наминати… Якось до сусіда заходжу – а він руку за спину. А сам – хрум-хрум… рука за спиною… потім тихенько впустив. Та воно з-під лави викотилося. Дивлюсь – качан капустяний. Оце, думаю, не один я такий дурний.

– Виходить, Валіхновська нас підманула?

– Виходить, що так… Не від добра, звісно. Чоловік її теж через тих зайців… Завал серця дістав, коли за ними з рушницею погнався… Ей, та що я вам одне погане розказую! Я оно з колючого дроту поробив загороду, а довкіл саджанців кринички змайстрував та й маю спокій. Жити можна… Чого ні? Тільки деколи хочеться забитися в куточок, припасти до землі і вдавати, що тебе нема. Чого так?

Минув рік.

– Куди ти зібрався?

– Піду трохи постріляю.

– Не ходи, – в її голосі відчутна незрозуміла мені тривога, дивиться на мене майже благально, хочу струсити із себе цей пронизуючий погляд і не можу. – Ти чуєш мене? – наче десь із далекої далини долинає її голос. – Не хочу, щоб ти йшов. Пограйся краще з Андрійком.

Андрійко вовтузився на підлозі, намагаючись справити поламаного механічного зайця з барабаном.

– Я скоро повернусь… Я принесу йому зайчика.

– Хочу зайчика! – кричить малий. – Цей поламався. Принеси мені другого.

Виходжу з дому, а в очах міцно стулені вуста дружини, вони тремтять, наче листочки на вітрі. Наш будинок височить над широким узвозом, порослим з обох боків шипшиною і терном, узвіз котиться до Кривої долини і там губиться. Ноги слизькають по вимоклій розлізлій землі.

За воротами озирнувся, побачив у вікні її обличчя. Відгорнувши фіранку, стежить за мною, і я мовби чую: «Не йди!» Похмурий полудень приймає мене в сіру свою прохолоду, волога насторожена тиша війнула з долини. Я скинув з плеча рушницю і сповільнив крок, щоб не сполохати передчасно зайців.

Коли Архип Каленик дізнався, що я купив рушницю, щоб полювати на зайців, то скрушно похитав головою.

– І хочеться ото вам клопоту? За моєї пам’яті ніхто не вполював тут хоч би й облізлого якого.

– Доки не помацаю – не повірю.

– Але ж це безглуздо. Є набагато ліпші способи убити час. До того ж абсолютно безпечні.

– І хочеться вам вірити у ці нісенітниці? Мені особисто давно вже кортить провчити цих зайців. А зараз, коли я купив рушницю, особливо.

– Невже вони вам аж так допекли?

– Більше допекли всі ці байки, що точаться довкола них.

– А коли я вам скажу, що то не зайці?

– Не зайці? Як не зайці?

– А так… Не зайці вони. Може, чортенята які, хіба я знаю? Тільки, буває, часом вночі світиться щось в долині. Сам бачив те світіння. Воно було у вигляді півкулі завбільшки з добрий курінь. Я став як вкопаний, очам не вірив. Думаю, підійду ближче та придивлюся. Йду, йду, а воно – ну як от від хати до хвіртки… а дійти не годен. І не віддаляється ніби, й на місці стоїть, а все ж не дійдеш до нього. Плюнув я та й подався своєю дорогою. А коли на горби вийшов та озирнувся – пропало те світло.