У творах «Нотатника» відбилися особисті враження, симпатії і антипатії автора, прагнення збагнути глибини людської душі. Ю. Липі притаманні психологічна точність, лікарська допитливість, доскіпливість у встановленні «діагнозу», рентгеноскопія людської душі.
Автор «Нотатника», прагнучи “зрозуміти свій час, зрозуміти людей, людські стремління”, виступає не суддею, а свідком, який зберігає трагічні перипетії, щоб донести закарбоване в своїй пам’яті до майбутніх поколінь. Звичайно, не можна все звести до фіксації подій, доль, авторська індивідуальність виявляється в оцінці окремих історичних осіб, в особливій прихильності до одеського типажу і колориту, в осмисленні трагічного перебігу подій, що позначилися на долі всього народу.
Для «Нотатника», крім того, характерне захоплення морською стихією – незбагненною, непідвладною, таємничою. Картини моря не стільки зображальні, скільки виражальні. Безкрає і непостійне, воно нагадує про боротьбу, про силу розбурханої стихії, наводить на філософські роздуми: «Море – це був простір без видимих границь і без видимих перепон, не раз лагідний і відкритий для всіх, навіть найслабіших, а небезпечний. Під ногами людини була завжди прірва і знищення. Плюскіт хвиль нагадував про смерть». Так сприймає море людина, яка не раз зустрічалася зі смертю віч-на-віч, яка у морському безмежжі знаходила аналогії з суспільно-політичними катаклізмами і з людським життям зокрема.
Ю. Липа у «Нотатнику» не прагнув ввести свого посередника: близький йому Гринів загинув у розквіті сил, розважливий Моренко діяв лише в однойменному творі, письменник-початківець Єрлець з новели «Література» розкривався здебільшого поза текстом (у своєму рішенні допомагати пораненому виконати доручене). Наведена у цьому творі розмова Єрлеця і досвідченого Приступка про літературу – це спроба самооцінки, виявлення різних акцентів у ставленні до літератури. Тим більше, що в зображений період сам письменник був початківцем, тому його розмови з Іваном Липою чи частими гостями родини (у них бували М. Коцюбинський, О. Маковей, Б. Грінченко, В. Самійленко, О. Олесь, М. Вороний, Г. Чупринка) могли послужити матеріалом для твору. Почувши написане Єрлецем, Приступко передбачає, що скажуть рецензенти, критики про нього. Він висловлюється образно: «Не вітряки інтеліґентської буденщини, не сморід мужицького пригнічення, та й не Афонська гора естетів, – а щось інше тепер буде на чолі». Сам автор пережив пошуки того, що окреслив Приступко, але це збіг на певному етапі. Площини мовлення персонажів і автора перетинаються, але частково, бо це збіг у чомусь одному, конкретному, а не у всьому. Alter ego автора, отже, не має цільності, розпадається на ряд персонажів.
Своєрідність «Нотатника» у тому, що окремий текст поставав у контексті інших, які разом відбивали мозаїку національно-визвольної боротьби та гнітючої адаптації після поразки. Герої цих нотаток розкривалися переважно у діях (якщо не брати до уваги табірного життя), адже доба не давала часу для роздумів. Центральною постаттю нерідко виявлялася сильна особистість, що висвітлювалася багатоаспектно, з різних точок зору. Більшість творів відзначалася чіткими просторовими координатами. Міжтекстовий зв’язок виявлявся у жанровій зумовленості текстів-«нотаток», у перегуку творів, що відбивали події в основному зі збереженням хронологічної послідовності, у зверненні до народнопоетичної стилістики. Помітні, крім того, ситуаційні збіги з іншими текстами, зокрема з повістю Г. Мазуренко «Не той козак, хто поборов, а той козак, хто "вивернеться"…», що, як і «Нотатник», складається з окремих, відносно самостійних новел.
***
Повість «Не той козак, хто поборов, а той козак, хто "вивернеться"…» Г. Мазуренко присвятила своїй матері, перед якою все життя відчувала несплачений борг. Тому героїня твору отримала її ім’я. У долі юної романтичної Лізи авторка відтворила свою бурхливу юність: боротьбу у складі Залізної дивізії, перебування у в’язниці, на межі життя і смерті.
Повість складається з окремих новел, об’єднаних долею головної героїні, котра пройшла добру школу гарту, мужності у визвольних змаганнях. Рефреном через увесь твір проходять слова «Не той козак…», що мають багатий змістовий потенціал. У них знайшли вияв як козацька кмітливість, характерництво, так і обумовлене трагічними обставинами пристосуванство, уміння вийти з небезпечної ситуації. Доля Лізи виявляється результатом не тільки набутого вміння вивернутися, а й допомоги багатьох людей, які зважали то на її вік, то на вірші, то на інтеліґентність.
Ліза – не лише очевидець того, як роздягнуті, роззуті, нищені ворогом і хворобами бійці УНР виконували свій обов’язок, а й безпосередній учасник подій. Під впливом побаченого, пережитих жахів вона стала «загнаним звірятком»: їй скрізь ввижалися вороги і провокатори. Охоплена хворобливими підозрами, Ліза «молола всяку нісенітницю, суддя, що був дійсно суддя, і руки опустив, не здогадуючись, за кого його приймають!». Витворені уявою жахи, недовіра – це тимчасовий стан доведеної до відчаю героїні.
Кінцівка твору, незважаючи на поразку, хвороби, обнадійлива: «А через плечі Різдва, мов нічого не сталося, весна сипала проліски, повстання, подорож і нові живучі надії! І воскресала пам’ять про Того, Хто не піддався в боротьбі проти страшного ворога людського роду…». Різдво асоціювалося з народженням Спасителя, з початком нового життєвого циклу, з новими надіями і сподіваннями.
Помітний перегук між поезією і прозою Г. Мазуренко: на рівні мотивів, сюжетних ситуацій, образності. Її вірші («Ініціація смерті», «Залізна дивізія»”) передують повісті «Не той козак, хто поборов, а той козак, хто "вивернеться"…» цілим комплексом мотивів. Зображена у творі ситуація, коли босі, голодні бійці Залізної дивізії мусили відступати, викликає асоціації з афористичними словами: «І, коли приходить смерть, повір, – / Йде вона, бо нас, живих, жаліє» (поезія «Що там далі? Ох, нехай, нехай…»). Мотив смерті як бажаного заспокоєння і звільнення зображується, отже, виходом з безвихідної ситуації у тематично співзвучних творах.
Повість «Не той козак, хто поборов, а той козак, хто "вивернеться"…» – це у повному розумінні прозовий твір, що відзначається напруженим сюжетом, в основі якого лежать перипетії національно-визвольної боротьби. Герої повісті розкриваються у діях, вчинках, роздумах, діють відповідно до обставин, згідно зі своїми переконаннями. Оскільки це повість про себе, то це певною мірою обмежувало автора-творця зображенням пережитого чи побаченого, прив’язувало до життєвих перипетій «біографічного» автора. В оцінці дійових осіб, проте, не спостерігалося тенденційності, властивої радянській літературі. Проза Г. Мазуренко виростала з поезії: намічені в ній мотиви збагачувалися, поглиблювалися, знаходили підтвердження у життєвих долях героїв.
***
Проза вченого-хіміка Л. Мосендза багата і в тематичному, і в жанровому (оповідання, повість, роман) аспектах. Вона однозначно виходить за межі традиційно українських вимірів як за тематикою, так і за стилістикою. Інтелект вченого, що прагнув пізнати все – від альфи до омеги, відчувався у творах, реалізуючись у промовах героїв, котрі переважно розповідають про вчинки, ніж діють, хоч і не гучно, проте свідомо демонструють свою ерудицію.
Збірка «Відплата» (1939) складалася з шести творів («Птах високого лету», “I’ha Pagata”, «Лист», «Євшан-зілля», «Ненависть», «Мінерва»), навіяних добою Середньовіччя і Відродження. Самі заголовки творів «відсилали» то до покровительки ремесел і мистецтв Мінерви, то до легенди про чарівне зілля та художніх творів про нього («Отрок» М. Обачного, «Половці і отрок» О. Олеся, «Євшан-зілля» М. Вороного, «Володимир Мономах» В. Кулаковського та ін.). Оповідання «Мінерва» будувалося на розкритті зв’язків Сковороди не так із зовнішнім світом, як з провидінням, що допомагає мудрим. Г. Сковорода, прислухаючись до голосу своєї душі, сам стає носієм мудрості. Таємничий голос повертає його до рідних ланів, щоб він віддав те, чим сам збагатився у чужих краях: «То не туга за Мінервою – мудрістю гнала його з місця на місце. То сама його душа Мінерва сповнена вкрай назбираними скарбами, тягла його роздати їх по тій землі, з якої вона вийшла». Мінервою, отже, стає його душа, а давньоримська богиня мудрості знаходить собі гідного спадкоємця в його особі.
Уже назвою оповідання «Євшан-зілля» підкреслювався зв’язок з джерелом, проте з самого початку твору наголошувалося на відштовхуванні від відомої легенди. Твір починався там, де вона закінчувалася, тобто зв’язок з попереднім текстом мав характер продовження, а не наслідування. «І коли Отрок, юнак-ханенко, понюхав чарівного Євшан-зілля, що приніс йому гудець Оря від його батька хана Сірчана, – згадав ураз свою половецьку вітчину й утік із Орею з ворожого Києва до привільних степів».
«Так кінчається легенда про чарівне зілля. Але тут лише-но починається історія самого ханенка Отрока», – зазначає письменник, повідомляючи читачеві, що першоджерело не повторюється. Отже, читач, прийнявши умови угоди з автором, ставав інтерпретатором тексту, прочитував у ньому новий зміст на основі зіставлень з попереднім. Як відомо з Галицько-Волинського літопису за Іпатівським списком, син половецького хана повернувся на батьківщину завдяки чарівному євшан-зіллю. З цього повернення і починається розвиток сюжету у творі Л. Мосендза, причому у зворотному напрямку: новий хан прагне тричі подолати Русь, що дала йому колись притулок. Проте всі спроби виявлялися марними: «стояла Русь мов стіна святої Софії». І тоді, за порадою Кобяка, половці вирішили перейняти руських богів, які здавалися їм сильнішими. Із запозиченням чужих богів народ-завойовник перетворився у покірну отару, а євшан-зілля стало звичайним сіном. Не зброєю русичі подолали завойовників, а вищим ступенем розвитку, своєю ідеологією. Розв’язка твору – наслідок фатальної помилки, за яку хан добровільно розплачується життям. Таким чином, зображений «поїзд мертвих», що везе спочатку батька, потім сина, служить своєрідним обрамленням твору. Навіть звуковий супровід збережено при цьому: «Коні коцали копитами об копита, сполохані ховрашки вискакували з-під ніг…»; «І знов, як перед роками, мчав страшний поїзд нічною тишею. Лише коцало копито об копито, шелестіли трави…». Спостерігається, проте, суттєва відмінність, зумовлена тим, що смерть старого хана закономірна, а його сина передчасна, викликана усвідомленням загибелі довго виношуваного плану. Зіставлення цього тексту з легендою дає підстави твердити про появу нового тексту, відмінного від першоджерела.
