Зі стратегічної точки зору важливою є форма включення «чужого» слова у текст, його помітність, можливість розпізнання. Строкате іншомовне середовище, в якому працювали українські письменники-еміґранти, створювало сприятливий ґрунт для чужомовних включень в україномовні тексти. Нерідко ці включення мали підсвідомий характер і оформлялися згідно з українським правописом 1929 року. Вони свідчили, з одного боку, про вплив чужомовного континууму, а з іншого – про певний рівень акліматизації у ньому.
У розташуванні оповідань у збірці «Людина покірна», на перший погляд, не відчувається певної логіки, проте вона простежується у тонкій грі автора, котрий вибудовує ці тексти як розказані у чоловічому гурті. Невипадково збірка завершується оповіданням «Поворот козака Майкла Смайлза», що зображує, як «з попелу американської прерії знов зроджується Фенікс української душі». Велика буква виконує тут функцію виділення комунікативно-значущого слова. Парадоксальність поєднання винесених у заголовок слів прояснюється все тим же оповідачем, котрому (не без труднощів) вдалося відновити цю незвичайну історію: пробудження в американського підданого генів козака зі Сміли. Якщо вже Смайлз успадкував їх, то рід, котрий має таких завзятих спадкоємців, не може зникнути безслідно. Так, незважаючи на трагічну кінцівку – розстріл полонених, оповідання вселяло надію, віру у незнищенність українського роду.
В останні роки життя Л. Мосендз інтенсивно працював над романом, що мав стати вінцем усього його творчого життя. Роботі над «Останнім пророком» передувала значна підготовка: студіювання Біблії, Талмуду, історії Палестини і Риму, старогебрейської мови. Над цим твором письменник, як стверджував Б. Кравців, працював «із прикметною йому, як науковцеві, ґрунтовністю і систематичністю»2 , почавши роботу над романом у 1935 році у Чехословаччині і продовживши її в Австрії та Швейцарії. Хворий письменник вважав цей твір «візиткою» з ложа хвороби, дописуючи його в умовах ізоляції. Нерозривна єдність автора з народом відчувалася не у прикутості до української тематики, а у віднайденні складного симбіозу загальнолюдського і національного, у відчутті суголосності трагічної долі ізраїльського та українського народів.
У романі «Останній пророк» письменник проповідує, точніше, намагається проповідувати устами героїв. Це твір, у якому послідовно відтворюються різні точки зору – незалежні одна від одної, нерідко діаметрально протилежні за характером, це твір, герой якого творить себе і в процесі самотворення – світ, це, зрештою, художня спроба самого письменника виповісти устами пророка заповітне. Мотив пророцтва ґенетично притаманний роману, в якому зображується Іоанн Предтеча, адже тільки пророк здатний здійснити прорив з минулого в майбутнє. Пройнятий тугою за провідником, справжнім вождем, цей роман ті проблеми, які хвилювали українців, уводив у коло знакових, невідкладних, що потребують нагального осмислення.
Доля останнього пророка, що готував до приходу Месії, була для Л. Мосендза тим імпульсом, який давав змогу прилучитися до вічності. Сумніви і вагання, духовні пошуки письменника вилилися у творі, хоч, безперечно, немає потреби ототожнювати «біографічного» автора (М. Бахтін) і його героя – і не лише через значну часову дистанцію між ними, а й тому, що подібне ототожнення призведе до нівеляції поліфонії цього широко закроєного художнього полотна, яке зображувало переломний період історії, тобто той час, коли особливо гостро відчувалася потреба у передбаченнях.
Місцем дії у романі стала поневолена римлянами Палестина, що чекала появи Месії, тобто Палестина на рубежі двох епох – Дохристової і Христової. Багатостраждальному народу, котрий після довгих блукань знайшов землю обітовану, тепер загрожувало нове лихо – стагнація під гнітом могутнього Риму і розчинення в чужій історії. Культ римського імператора, культ сили послідовно насаджувався завойованим, і наслідком цього впливу було б духовне рабство, їх поглинання завойовниками. Культурна експансія римлян виявлялася у зневазі до законів і традицій іудеїв, у запровадженому переписі населення, що викликав опір, зокрема в Галілеї. Проте Самарія і Юдея поставилися до перепису поміркованіше, ніж, скажімо, мешканці заораного римлянами Сефорісу.
У творі осмислюється філософія духу у процесі його становлення, що протистоїть руїні – спочатку ще не усвідомленій, а потім все глибшій – по мірі того, як упевненішою ставала хода римського легіонера по палестинській землі. Конкретизація змісту «руїна» виявлялася у насильницьки здійснюваному переписі населення, у спробах Ірода втриматися на троні будь-якою ціною – навіть шляхом знищення усіх немовлят, у знищенні міст, що намагалися чинити опір, проте найглибшою вона була у людських душах. Під впливом неволі ослаблювався інстинкт самозбереження, а постійні чвари підривали імунні сили поневоленого народу. Л. Мосендз, можливо, через відсутність необхідних матеріалів не показав у творі спалахи народного обурення і протесту, здебільшого зосередивши увагу на наслідках поразки: «кращі загинули, гірші зігнулися ще нижче», запанували зневіра і покора. Отже, звертається увага на зміни у свідомості поневолених, що зневірилися у появі Месії і тому змирилися зі своїм становищем.
Єрусалим поставав у творі як святе місто і як образ людської спільноти, що пов’язла у гріхах і тому потребувала духовного наставника, котрий би вивів її на справжній шлях. Місто, яке спочатку вразило Єгоханана величчю храмів, безліччю паломників, згодом сприймалося ним як місто облуди, як «хворе серце». Навіть учні при храмі, котрі мали б відчувати його святість, швидше нагадували робочих волів, що покірно виконують повинність, ніж слуг народу.
Історія життя Єгоханана – останнього пророка, котрий був свідком пришестя Месії, давала змогу Л. Мосендзові відгукнутися на все: на потреби часу, який вимагав розробки нової тактики, на поклик далекої України, що перебувала у мороці невідання, на міжеміґрантську гризню тощо. Єгоханан – активний персонаж, увесь час знаходиться у пошуку, у самостановленні. Молодший від Христа лише на шість місяців, він досить критично оцінює побачене. Справжньому пророку, на думку Л. Мосендза, притаманні винятковість, виключна саможертовність, підпорядкування особистого інтересам громади. Його поведінка – це свого роду проповідь, адже пророки, як стверджує О. Мень, – це, з одного боку, «люди, нерозривно зв’язані зі своїм народом і зі своєю епохою, в яку вони міцно вписані, і їх важко зрозуміти, якщо відокремити від історичного тла; і одночасно – це натхненні провісники Божі, чия проповідь іде безкінечно далі їх країни і їх часу»3 . Природа пророків подвійна: вони вбирають божественне і людське, у конкретиці невиразних буднів прагнуть до духовної досконалості і чистоти. Отже, вони – люди, покликані Богом, провісники Його волі, проте вони не можуть дорівнятися до Нього. Їхнє призначення – дослухатися до слова Божого і повідомляти його людям, тобто готувати їх до приходу Месії.
Історія створення роману та листування останніх років переконують у тому, що задуманий твір лишився недописаним. Посмертне видання частин «Батьки», «Вибранець», «Манівці» не вичерпує авторського задуму, адже герой так і не самовизначився, точніше, не розкрився у своїй конструктивній діяльності. Його манівці мали б уже скінчитися. Що ж до кінцівки третього розділу, то вона справді заслуговує на увагу: після участі в експропріації скарбу Беназара, яка призвела до смерті багатія, Єгоханан відвідує Хеврон (у тексті Геброн) і переконується, що з землею батьків його вже ніщо не пов’язує. Повернувшись до Єрусалиму, він не поспішає до зелотів, а шукає допомоги для хворого сина Закхії і змушує своєю наполегливістю і переконаністю зупинитися ессена, для котрого це означає звернутися до проблем нижчого за станом. «Ти посквернитися боїшся дихом уст нещасного, але забуваєш, що сказав Єдиний: милість давайте…» – наголошує він. Отже, кінцівка третього розділу готує читача до сприйняття нового періоду життя Єгоханана – його розходження з зелотами і зближення з ессенами, які прагнули врятувати ізраїльський народ від занепаду, морально оздоровити суспільство. Проте це так і лишилося у творчих планах письменника, котрий так і не встиг закінчити роман.
Літературність Л. Мосендза обумовлена тим, що він був людиною широкого діапазону, здатною вести діалог з європейськими інтелектуалами. Якщо епічні спроби Юрія Клена ще викликали сумнів щодо того, чи це проза прозаїка, чи проза поета, то твори Л. Мосендза відповідали «законам» епічних жанрів.
***
Проза Юрія Клена виняткова у тому плані, що дає змогу простежити складність переходу від ліричного самовираження до пошуків епічних форм. І хоч цей перехід, як правило, – процес складний і неоднозначний, але можна стверджувати, що він відбувся: письменник дав зразки справжньої прози. Показовим є саме літературне ім’я письменника – Юрій Клен, яким засвідчувався безпосередній зв’язок з українською національною традицією. «По-справжньому власне ім’я індивіда, – вважає І. Смирнов, – те, під яким він приховується, його так званий псевдонім – той єдиний особистий знак, який суб’єкт присвоює собі сам, а не отримує ззовні...»4 Самоозначення письменника в цьому плані нам здається найпосутнішим.
