Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 77)

- Так от що, Фред! У нас немає часу на обговорювання. Ми втратили кругленьку суму, якої вистачило б не на один рік існування школи. Ми можемо втратити й вивіску, таку потрібну і зручну. Ви можете втратити наречену і посаг. Нагадую - солідний, так тисяч із сто доларів, якщо врахувати і спадщину Менендоса.- Назвавши суму, Думбрайт пильно глянув на Шульца.

Той відобразив на своєму обличчі і радість, і тривогу - він добре знав, що від спадщини Менендоса лишилися ріжки та ніжки, і в душі потішався з незграбних хитрощів боса.

- І все це можете повернути тільки ви!

- Як?

- Негайно, найпізніше завтра вранці, вилетівши до Рима, ви того-таки дня розшукаєте Агнесу і повернетеся з нею сюди!

- Згода, Фред? - запитав, посміхаючись, Нунке.

- Згода, - радість у голосі Шульца була неприхована і прозвучала на цей раз абсолютно природно.

- Разом з вами полетить Вайс. Його завдання - будь-що ліквідувати падре Антоніо.

"І наглядати за мною", - додав у думці Фред.

- Збирайтеся: візьміть найкращі костюми, побільше грошей. Якщо ваша спільна з Агнесою подорож сюди стане, шлюбною - це буде найкраще!-Думбрайт говорив про шлюб Фреда з Агнесою як про щось абсолютно вирішене.

Шульц повернувся,, щоб йти, і раптом згадав:

- А ті негайні завдання, які я мав виконати, передати Домантовичу?

- Домантович дуже пошкодив учора ногу, стрибаючи з парашутом. Він довго пролежить, - сказав Нунке.

- А про які завдання йдеться? - поцікавився Думбрайт.

- Перевірити знання прізвищ місцевих керівників, обстановки у п яти слухачів групи "А", - пояснив Шульц.

- Це Домантович може зробити і лежачи в ліжку. Передайте йому, кого саме він має проекзаменувати і ваші спостереження за цими слухачами, - вирішив бос.

- До побачення!

- Щасливої дороги! Пам'ятайте: маєте три дні. Інформуєте Вайса кожного ранку, а він уже забезпечує зв'язок з нами. У вас і без цього там багато буде турбот.

Просто з кабінету Нунке Фред поспішив до Доманто-вича.

Той лежав у ліжку, вмостивши праву ногу на велику подушку.

- Розумієте, Шульц! Маленький камінчик і от маєте...

- Треба більше тренуватися, спиратися на носки...

- Ви прийшли як інструктор парашутного спорту?

- Я прийшов не як інструктор, а от у якій справі...

Григорій заговорив про тих п'ятьох, що їх Домантович має перевірити, а в цей же час йшло жваве листування:

- "Вилітаю до Рима повернути Агнесу, яка втекла. Інформацію звідти передам".

"Щасливий! Дурнем будеш, коли повернешся сюди. Так і передай мою думку полковнику Титову".

"Справу вирішить він".

"Категорично вимагаю сказати йому, що я й сам тут упораюсь".

"Прощай, Мишко! Пам'ятай про адресу старого цигана".

"Ще б пак!"

"Бережи себе, друже любий! За цей час ти став мені рідніший за брата".

На останню фразу Домантович не відповів. Він притяг 1 ригорія за руку до себе і міцно-міцно поцілував.

Григорій рвучко підвівся і хотів уже йти, але, щось згадавши, витяг новий аркушик паперу і написав:

"Що передати твоїм?"

"Адреса у Титова. Якщо пощастить, поїдь до мами, вона в Мінську. Розкажи, що можна..."

Перший аркушик листування прожував Григорій.

Другий - Михайло.

Очевидно, ковтати папір було неприємно і важко. У обох на очах з'явилися сльози...

Розділ дев'ятий

НАД МОРЕМ

Як тільки літак одірвався від землі, Григорій у знемозі прихилився до спинки крісла і стулив повіки. Тяжка утома ніби вдавила його в сидіння. Так навалюються на пілота перевантаження при зміні траєкторії польоту на великих швидкостях. Ця аналогія промайнула і згасла, бо мозок теж почала сковувати втома.

Не думати! Ні про що не думати! Зараз є змога не думати...

Григорій так і не зрозумів, був це сон чи коротке забуття, цілюще не тривалістю часу, а саме своєю глибиною. Але повернувся він до дійсності, немов омитий у семи купелях.

Літак уже набирав висоту. Сліпучо-білі хмари, збиті вітром у легкі кучугури пуху, пливли під крилом. Часом вони тоншали, ставали майже прозорими, потім знову громадилися, утворюючи химерно-примарні пейзажі, що ніби виринали з хаосу первозданного творіння.

На тлі цього хисткого, вируючого у безперервному русі світу, Григорій ніби збоку побачив літак, на якому він летить, І жахнувся: таким він здався йому матеріально грубим. І водночас його душа затремтіла від захвату перед світлим генієм людського розуму, здатним підкорити собі і сили, і стихії природи.

Та з захмарних, у справжньому розумінні слова, висо-костей його повернуло до грішної землі огидливе хропіння, що почулося ззаду.

Григорій повернув голову і побачив Вайса. Позеленілий, з виряченими почервонілими, мов у кроля, очима, той блював...

Гончаренка пересмикнуло од відрази.

У цій огидливій постаті ніби уособилась для нього вся бридота того світу, звідки він вирвався.

Блювотиння! Так, так - блювотиння всі ці думбрайти, нунке, ворони, вайси, що прагнуть споганити землю...

Він з Домантовичем зробив лише крихітну частку того, що треба зробити, щоб цьому запобігти, щоб очистити світ від міазмів, вивержених ненаситними пельками цих покидьків людства. Бр-рр, як це було гидко й важко! А проте... Що ж, на долю санітарів завжди припадає чимало брудної роботи! Але вона спрямована на те, щоб оздоровити навколишній світ. Змити з землі увесь бруд і нечисть. Вишкребти її так, щоб не лишилося куточка, де могла б плодитися всяка погань.

Мій любий друже Михайле! Як тобі важко і як ти заздриш зараз мені! Якби не цей дурний нещасливий випадок з вивихом ноги! Ти б міг бути вже дома...

Подумати тільки: від якогось дрібного камінця, що випадково потрапить під ногу, залежить успіх чи неуспіх задуманого, а може, й доля людини!

А під мої ноги звалився цей клятий Вайс... Що ж мене врятувало? Теж випадок? Історія з Середою, який спалив таверну і цим навів Думбрайта і Нунке на фальшивий слід? Втеча Агнєси? Як добре, що я з нею побачуся і зможу передати її в надійні руки...

Про всяк випадок вони послали зі мною Вайса... О, в Римі, в Італії, я знайду можливість його позбутися!

Курт, Матіні, гарібальдійці... любі друзі, ціла армія людей доброї волі! Я знаю, ви мені допоможете в усьому. Хазяями-бо землі є ви, а не вайси...

Ні, не випадок нас рятує, веде до перемоги! Усім серцем я відчуваю закономірність перемоги добра над злом.

Хай здобуваєш її в муках, хай цей шлях до перемоги политий потом, слізьми і кров'ю. Але по ньому йдуть мільйони, він здіймається все вгору і вгору. А з височини, згори виднокруг перед людьми, що рушили в похід за правду, розширюється далі й далі...

І ніби на підтвердження цієї думки, літак прорвався крізь хмари. Яскрава голубизна неба і моря, вся просякнута сонячним промінням, злилася в один неосяжний простір.

А попереду замерехтіли обриси землі.

Завжди прекрасної землі, на якій народилася і утвердилася ЛЮДИНА!

Кінець другої книги.