Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 76)
Кінець фрази заглушив гучний вибух. Високий стовп полум'я знявся там, де кілька хвилин тому ще стояла таверна.
- Швидше, Нунке! - почулося з машини. Домантович пізнав голос Думбрайта.
Машина рвонула з місця.
Тепер було видно, що палала не лише таверна.
* * *
Зовні все йшло, як і досі: навчання в боксах, спеціальних кабінетах чи залах, тривали "духовні" дві години, вночі тренування з парашутних стрибків. Як і раніше, точно за розписом, де вказувалися години й хвилини, Думбрайт літав по боксах, розпитував, зрідка хвалив, але все частіше й частіше лаявся. Після смерті Протопопова Ворон провадив навчання з групою "Амінь". Але, дізнавшись, що бос остаточно вирішив послати його замість покійного до Мінська, старий втратив свій завжди бадьорий настрій, знітився.
Усе йшло, як і раніше, але відчувалось якесь напруження. Якась підводна течія в житті школи. Причину цього знали тільки Думбрайт, Нунке і, як не дивно, Вайс.
Його план викриття підпільної радіостанції Думбрайт і Нунке схвалили і почали негайно здійснювати.
Метод відсіювання, запропонований Вайсом, полягав у тому, що кожному вчителеві, інструкторові, вихователю різними засобами підсували "найдостовірнішу" інформацію, секретну новину.
Шульца перевіряли тричі. Перший раз - доручили супроводжувати на аеродром якогось особливо засекреченого агента, що мав летіти до Мюнхена, а звідти до Москви, з важливими дорученнями. Вдруге - разом з фахівцем-інструктором по диверсіях на залізницях Шульц розробляв план висадження в повітря моста через Дніпро в районі Крюкова. Нарешті, третього разу він супроводжував аж до французького кордону групу з трьох чоловік. Обличчя їхні були в масках, всі троє майже не говорили між собою, лише один "прохопився" необережною фразою, заявивши, що боїться поїздки до Москви. Супутник, який сидів поруч "балакуна", так ударив його ліктем під ребро, що той аж застогнав.
Приблизно у такий спосіб перевіряли всіх співробітників школи, всіх вихованців класів "А" і "Р".
У ці дні пеленгатори працювали цілу добу. Думбрайт назбирав їх з інших шкіл стільки, що найменший радіосигнал у квадраті школи було б не тільки спіймано, а й точно визначено, з якого саме місця його подавали.
Але таємнича станція мовчала.
За кілька днів, як згоріла таверна, Нунке прийшов до боса з останніми матеріалами розслідування причин пожежі. Він учора ввечері доповідав про знайдені обгорілі трупи: один без ноги - безперечно, господаря таверни, другий з проламаним черепом - Протопонова, третій, жіночий - дружини господаря. Труп Середи було знайдено біля складу пального, а дівчинка й слуга знайшлися живими під час самої пожежі. А сьогодні, закінчивши розчистку згарища, знайшли п'ятий труп, обгорілий до невпізнаний, але, як твердить експертиза, - чоловічий.
Думбрайт уважно вислухав повідомлення, насупився і нервово закрокував по кабінету.
- Вас ця новина знервувала?
- Так.
- А мене обрадувала. Бо саме в таверні міг оселитися радист, під виглядом туриста, і зрозуміло, чому мовчить тепер передавач.
- Але радистові хтось же давав відомості про школу, можливо, і не один раз?
- Я думав про це. І повірте мені, - голос Нунке звучав задушевно і щиро.- У нас не буде зручнішого часу для відправки всієї агентури, ніж тепер.
- Чому ви так гадаєте?
- Припустимо найгірше: у нашій школі переховується ворожий агент, який передавав радистові в таверну інформацію. Радист загинув. Агент без зв'язку. Він нічого не зможе вдіяти, щоб поінформувати про відправку агентури. До відправки треба приступити негайно .. Можливо, серед відправлених опиниться й проблематичний агент. Він зможе провалити групу із трьох чоловік, до якої потрапив сам. Решта груп уціліє. Ніхто-бо не знає місця призначення іншої групи,
Нунке викладав свій план довго і докладно.
Думбрайта його міркування переконали.
- Тільки от що, містер Нунке! Зробимо так: усім призначеним на відправку, кожному персонально, як велику таємницю, сповістіть, що виліт відкладається на невизна-чений час. Можливо, на дуже довгий... А тимчасом усе мусить бути підготовано: зброя, радіоапаратура, гроші, спорядження. Та ви самі знаєте, що потрібно.
- Усе давно готове!
- Тим краще! Беру на себе транспортування. Будемо виряджати групами по три чоловіки, але так, щоб в аеропортах, під час пересадок, вони не зустрічалися. Дату відправки я вам скажу пізніше. Резидентів будемо відправляти поодинці.
- Ви маєте на увазі, що все-таки доведеться вирядити двадцять чотири чоловіка? Встигнемо за ніч?
- За одну ніч можна цілу дивізію посадити на літаки і перекинути з одного кінця Європи в інший.
- А як з пеленгаторами?
- Зменшіть наполовину, але хай працюють цілу добу. Лише за кілька днів після відправки агентури знімемо посилений нагляд за ефіром.
* * *
Шульц і Домантович у службових справах зустрічалися кожного дня, навіть кілька разів на день. Нунке подобалося стикати їх між собою. Вони-бо поводили себе, як два півні. Не було випадку, щоб пропозицію Шульца підтримав Домантович або навпаки. Як вихователям російського відділу, їм належало разом з майбутнім резидентом чи агентом розробляти план якоїсь операції. Як правило, вони до згоди не приходили, і Нунке доводилося ставати арбітром. Шеф від задоволення потирав руки: він наочно переконувався, що Домантович ніяк не гірше Шульца знається на справі і може успішно конкурувати з ним у знанні сучасної Росії. А те, що вихователь і заступник ворогують між собою, ніколи не відвідують один одного у вільні години - то тільки добре. Можна бути спокійним - помилка одного не зостанеться не поміченою другим...
Але службові обов'язки частенько примушували і Шульца, і Домантовича лишатися віч-на-віч. Доводилося уточняти деталі операцій, затверджувати моделі одягу для тих, кого мали відправляти в той чи той район Росії.
Навіть наодинці вони так само гаряче дискутували з приводу найменших Дрібниць. Думбрайт і Нунке не раз у цьому переконувалися, використовуючи найновіше досягнення диверсійної техніки - удосконалений підслуховувач. З'єднаний з телефонним проводом, проведеним до кабінетів Нунке і Думбрайта, підслуховувач давав змогу почути, що робиться в тому чи тому боксі, іншому приміщенні. Саме такий підслуховувач дав змогу Нунке чути не тільки розмову в таверні, а й передсмертний зойк отця Полієвкта, чи то пак Протопопова.
Незабаром мали вдосконалити телевізійну систему, яка б дозволила не тільки вихованцям бачити своїх лекторів, а й босові та шефові школи спостерігати, що діється в тому чи тому боксі.
На щастя Шульца і Домантовича, поки що такої змоги у начальства не було. Вони могли, з піною на губах сперематися з приводу якоїсь дрібниці, тут-таки вести листування на зовсім інші теми.
Одне таке "настільне" листування наведемо цілком, бо воно допоможе розібратися в ситуації, яка склалася в школі останнім часом.
"Мишко! Йолоп! Якого чорта тебе понесло в ефір?"
"А що я мав робити, коли твій хрещений (так Домантович називав Нунке) мені заявив: "Покажете себе на роботі. Можливо, затвердимо вас на постійній посаді вихователя". Мусив же я попередити, щоб, про всяк випадок, кожного дня протягом двох тижнів чекали від мене цікавої Інформації?"
"А знаєш, що ти наробив своїм виходом в ефір?"
"Здогадуюсь. І дуже жалкую, що запеленгували. Тепер буде важче..."
"Передавач там, де й був?"
"Балда! А що ж - я буду носитися з ним, як дурень з писаною торбою!"
"Мені здається, що тебе навряд чи залишать при школі. А раз ти поїдеш до Києва, немає потреби використовувати передавач. Поінформуєш із перших уст".
"Америку відкрив!"
"А коли тебе залишать при школі все-таки?"
"Інформацію про засилку великої групи диверсантів я передам, хоча б мені довелося одною рукою відстрелюватися, а другою вистукувати текст".
"У такому разі, маєш ще й мої дві руки".
"Ти таки балда, Гришо! Мати свого чоловіка в такому лігві і втратити можливість за кублом стежити?"
"Наші дві голови ми покладемо, щоб попередити про двадцять чотирьох диверсантів. Це тобі не коробочка, з ваксою! До речі, чого ти мене не попередив, що виходиш в ефір?"
"Обстановка склалася дуже хороша, а ваша милість у цей час була у циганочки. Ти знаєш, Гришо, віднині я тебе іменуватиму "циганський барон". Хочеш?"
"Під три чорти!"
На цьому листування обірвалося, бо задзвонив телефон.
* * *
- Вам лист, - сказав Нунке, подаючи маленький, з візерунками конверт.
"Втекла!" - промайнула в голові думка. Обличчя мимоволі розповзлося в щасливу усмішку. Але Фред опанував себе. В міру того, як він читав листа, обличчя його похмурніло...
- Справа не в тому, що вона поїхала несподівано...
Фред мовчав. Мобілізувавши всі свої акторські здібності, він вдавав з себе ображеного закоханого. Хоч йому до свербіння в долонях хотілося дати ляпаса Думбрайту, який, не питаючи дозволу, взяв листа Агнеси і уважно прочитав.
- Ви знали, що вона від'їздить до Рима?
- Я знав, що ви їй це дозволили, але ж їхати мала за тиждень!
- А виїхала сьогодні вночі! І тільки-но банк повідомив, що всі гроші переказала на Римський приватний банк, - з серцем сповістив Думбрайт, жбурнувши листа на стіл.
Як і годилося закоханому, хоч і зневаженому, Фред | узяв листа і поклав у кишеню.
- Що ви скажете про цей вибрик з банком?
- Пізнаю, так би мовити, почерк падре Антоніо.