Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 74)
- Захистити мене? А може, себе?
- І себе теж. Але не від вас, а від Нунке, Думбрайта, всіх інших. Я теж потрапив до цієї пастки обманом, і кожна хвилина, навіть не година, може бути для мене останньою. Одне те, що я вам усе розповів... Ні, ні, не лякайтеся, адже ніхто в школі про це не дізнається. Для мене ваш від'їзд буде теж несподіванкою... Я так влаштую, ми так домовилися з падре. Офіційно ви маєте виїхати до Рима. Нунке в цьому зацікавлений, бо хоче, щоб послання до віруючих усього світу підтримали у Ватікані. Він не чинив би вам перепон, а я б не квапив вас з від'їздом. Але Думбрайт надумав усунути падре - єдину людину, яка вам допоможе сховатися на деякий час, влаштувати Їрене в санаторій... - Як це "усунути?"
- Я щойно розповів вам про справи школи і методи її роботи. Невже ви не розумієте? Вони бояться його впливу на вас, бояться, що гроші, які лежали на вашому рахунку, падре поверне на справи церкви. Він зайвим став у тій грі, яку вони повели!
- Боже правий! Просвіти мою темну голову! Але ж падре сам заснував школу, вони разом з Нунке... Я, мабуть, абожеволіла, Фред, втратила розум... Я тепер уже нічого не збагну. Мій духівник, якому я звіряла кожну свою думку, який так уболівав за моєю дівчинкою... він що, знав усе?
- Вболівав за Їрене? Зробив її знаряддям вашого катування! Вашого поневолення! Згадайте, як усе було! 'Він вдався до найбільшої наруги над дитиною і серцем матері. Їрене потрібен був хороший лікар, а не молитви, прощі, пожертви, вся та облуда, якою він обплітав ваше серце і затьмарював розум.
- Але чим я перед ним завинила, чим завинила бідолашна крихітка? Не може цього бути, Фред!
- Ви завинили тим, що успадкували гроші дона Менендоса...
- Я б з радістю зреклася всього... Босою пішла б з його оселі.
- Для честолюбних планів падре потрібна була багата сеньйора І її трагічна доля, щоб зняти навколо неї галас, щоб вигадка про хрестовий похід, цю школу "лицарів", стала джерелом нових прибутків. О, падре добре розрахував! Помилився лише в одному - взявши в спільники Нунке. Два вовки рано чи пізно, а повинні були погризтися за здобич.
- Не можу, не можу більше слухати. Помовчте хвилину, дайте зібратися з думками... Вони розбігаються, і голова порожня, і вся я порожня. Ніби летиш сторч головою в темне провалля і все у тобі обірвалось... Фред, тільки не йдіть, не йдіть зараз... Я мушу щось робити і не знаю що... У мене просто немає сили поворухнутися... Допоможіть мені підвестися, треба йти, неодмінно треба йти... а я... наче висотали з мене всю кров...
Здавивши долонями скроні, Агнеса сиділа, тихо розгойдуючись, втупивши погляд в одну точку, знов і знов повторюючи, що вона мусить іти, що вона конче мусить зараз кудись іти... Це раптове оціпеніння злякало Григорія більше, ніж попередній вибух відчаю і гніву.
- Агнесо, отямтесь, цю ж хвилину отямтесь! - крикнув він, відриваючи її долоні від скронь і міцно стискаючи в своїх.- А тепер слухайте мене! Ви зараз же підведетесь, зараз же підете і все приготуєте для від'їзду. Ви поїдете сьогодні ж увечері, тільки стемніє. Залиште записку Нун-ке, що раптове погіршення стану Їрене примусило вас несподівано виїхати. Зазначте в записці, що послання до віруючих, з яким приходив до вас Думбрайт, ви захопили з собою, щоб показати його в Римі. Другу записку ви напишете на моє ім'я. Пробачитесь, що не встигли зі мною попрощатись, завірите, що за два тижні повернетесь. Підпишетесь: "Ваша Агнеса". Якщо зможете, додасте кілька ласкавих слів. Це треба для того, щоб у Нунке і Думбрай-та не виникло підозри щодо моєї участі у вашій втечі. Гроші у вас є, візи у падре Антоніо. Я його попередив, і ввечері він буде тут.
- Падре Антоніо! - Це ім'я вивело Агнесу з стану прострації. Вона швидко схопилася з місця.- І ви можете радити мені їхати з ним?!
- Бо це Єдиний вихід. Зараз він буде в ваших руках, а не ви в його. Видасте йому доручення на право користуватися грішми з вашого поточного рахунку лише після того, як він влаштує вас з Пепітою, Педро та Їрене. Звичайно, залиште собі те, що належить вам. Гадаю, вам вистачить цього для скромного існування і лікування дівчинки. Я знаю, вам буде нестерпно важко подорожувати з падре. Переможіть себе. Це треба для порятунку Їрене. Для мого спокою за вашу долю. Пообіцяйте мені виконати все так, як я прошу!
- А ви, Фред? Ви ж не кинете мене у зовсім чужому світі?
Це було те запитання, якого Григорій найбільше боявся.
- Коли я вирвуся звідси, я неодмінно розшукаю вас. Не обіцяю, що це буде скоро. Пастка за мною закрилася міцно.
- Як я зможу жити, думаючи, що ви у вічній небезпеці?
- Самому мені легше буде боротися.
- Я так боюся, Фред, усього: подорожі, життя в чужому краї, самотності... Того, що я не зумію спокутувати того зла, яке я, не відаючи, вчинила. Якби ви були поруч...
- У мене є друзі в Італії. До речі, один з них лікар і працює в Римі, прізвище його Матіні, а адреса...- Григорій на вузенькому клаптику паперу, вирваному з записної книжки, написав кілька слів.- Ім'я і адресу завчіть напам'ять, а клаптик цей спаліть. Матіні чудова людина, мій великий друг і завжди вам допоможе.
- Що передати йому від вас, Фред? І чому ви раптом так дивно на мене подивились?
Григорій справді дивився на Агнесу розгублено. Лише зараз йому спало на думку, що ім'я Фреда Шульца Матіні нічого не скаже. Назватися Генріхом фон Гольдрінгом. Ні, ні, про це не може бути й мови! Але саме Матіні може допомогти Агнесі, можливо, навіть Їрене.
- Він знав мене під іншим ім'ям, Агнесо! Скажете йому, що ви прийшли від друга з Кастель ла Фонте, з яким він ходив парламентером до гарібальдійців. Він зрозуміє, про кого мова. І ще нагадайте, що я пам'ятаю його девіз: "Краще бути жертвою, ніж катом". Це слова одного письменника, якого він дуже любив... Про школу, звичайно, не розповідайте. Скажіть просто, що зустріли мене в Іспанії... Згодом я .сам йому розкажу. Коли приїду в Рим...
- Ми будемо чекати вас, Фред, усі... Я, Їрене, Педро, сподіваюсь і Матіні! - Агнеса відвернулася, ховаючи сльози, що набігли на очі.
- Ну, бідолашна моя мандрівнице, я не маю права вас більше затримувати. Нагадую ще раз: записка Нунке, мені. Доручення падре вручаєте лише після того, як усе влаштується. Тоді можете й висловити все, що ви про нього думаєте. Папірець з адресою і прізвищем мого римського друга спаліть... А тепер...
Агнеса відступила на крок, безсило прихилившись до одвірка.
- Не йдіть, одну хвилинку!
- А я і не збирався йти, не попрощавшись з вами, як слід друзям. Ну ж бо! Я хочу запам'ятати вас веселою. Посміхніться і дайте я вас поцілую, у очі, щоб пам'ятали...
- А з Їрене, з Їрене ви не попрощаєтесь?
- Мабуть, ні. Хай вона нічого не знає про від'їзд до вечора. Не треба її хвилювати, а от до Пепіти зайду і накажу їй, щоб вона добре за вами доглядала!
Григорій швидко збіг східцями вниз, боячись озирнутися. Врятував він цю нещасну з її дитям чи послав на нову загибель?
Розділ восьмий
МІСЯЦЬ ВЕЛИКИХ НЕСПОДІВАНОК
Травень 1946 року для керівників школи "лицарів благородного духу" став місяцем великих несподіванок і великих неприємностей. Почалося з події, якої ще не траплялося в практиці школи: вихованець класу "Д" відмовився летіти до Радянського Союзу,
Сталося це так: коли Шульц розповів Нунке, як вороже Середа ставиться до нього, Фреда, і чому саме, шеф вирішив за краще відокремити "Малого".
- А ви передайте його під нагляд вашого нового заступника Домантовича, - наказав начальник школи.
Шульц охоче погодився. Адже в його плани якраз і входило зблизити Середу з Домантовичем.
Середа зрадів, дізнавшись про цю зміну. Але будь-які намагання Домантовича викликати "Малого" на відвертість, на щиру розмову - були марні.
- Усі ви одним миром мазані. Досить! Я вже одного разу висповідався, вдруге йолопом бути не хочу, - відповідав "Малий" новому вихователю на всі його закиди чи запитання.
Успіхів у навчанні Середа не виявляв, крім стрільби і боротьби.
- Що маємо робити з ним, містер Думбрайт?-запитав якось Нунке Думбрайта, розповівши про вдачу і шкільні успіхи "Малого".
- Іншого разу я б пристрелив його, як собаку, але нам до зарізу потрібні вірні люди. "Малий" надто багато завинив перед своїми земляками, ми хоч гарантовані, що він не переметнеться до більшовиків. Знаєте що? - зрадів своїй несподіваній пропозиції бос.- Передамо його в розпорядження якогось агента, а потім разом зашлемо в один із пунктів. От Домантович, його нинішній вихователь, має отаборитися в Києві як резидент. Хай з ним і "Малий" летить. Згодиться на щось!
Дізнавшись від Нунке про таке рішення, Домантович зрадів:
- З радістю! Такий помічник, як "Малий", -то скарб. Складного завдання йому, звісно, не даси, але він так боїться кари за минуле, що покластися на його вірність можна цілком.
На найближчому занятті Домантович сказав своєму вихованцю:
- Готуйся! За два-три тижні полетимо з тобою аж у самісінький Київ, там, брат, заживемо! І полетимо разом, і тільки вдвох! Що ти на це скажеш!
Середа відвернувся і після довгої паузи, скорше сам собі, ніж вихователю, пробурмотів:
- Київ... Андрій ГІервозванний... Там його церква...- і, повернувшись до Домантовича, з якоюсь несподіваною тужною лагідністю додав:-А мого батька мама Андрійком звали, казали мені: виростеш, до Києва, що б там не було, поїдь, у церкві святого Андрія Первозванного помолися. Батько тебе дуже любив, і його святий заступиться за тебе і перед богом, за твої гріхи заступиться.