Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 7)
"Ще кілька хвилин, і прийдуть по мене, - подумав Григорій.- Не дадуть, чорт забирай, і запалити..."
Чиркнувши сірника, він припалив сигарету і з насолодою затягнувся. Але тютюн сьогодні чомусь не смакував. Можливо, через те, що довго не палив, та ще закурив після такої перерви натщесерце. Звичайно, через те. Он і в голові наморочиться, а руки і ноги враз обважніли. Просто дерев'яніють, та й годі. І в очах темніє...
Спираючись об стіну, Григорій зробив кілька кроків у бік койки і впав на неї, наче сніп.
Мов з далечезного далека до нього долинули чиїсь кроки, потім здалося, що хтось над ним схиляється. Григорій спробував розплющити очі, щоб перевірити - дійсність це чи сон, але розплющити повік не міг, як не силкувався. Вони немов налилися важким свинцем. А потім і це бажання зникло. Він взагалі більше нічого не хотів і не відчував...
ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ перший
ПРИМХЛИВІ ДОЛІ ЛЮДСЬКІ
Берта була в захопленні від Севільї. Власне, не так від самого міста, з яким вона ще не встигла обізнатися, як від своєї нової оселі. Подумати тільки! Замість шаблонної берлінської квартири, в її розпорядженні цілий будиночок з патіо, тобто внутрішнім двориком посередині, де серед вічнозелених дерев і пишних квітів безугавно дзюркотить фонтан, наповнюючи кришталево чистою водою невеличкий, обкладений мармуровими плитами басейн.
- Наш маленький Едем! - сказав Іозеф, вивівши її в день приїзду на тінисту веранду. Вона огинала будинок з усіх боків, замикаючи патіо стрункою колонадою.
- О! - тільки й могла скрикнути Берта, не в силі висловити всю силу почуттів, які її охопили.
- Мусиш подякувати за це чудо маврам, стиль яких У Севільї зберігся до наших часів. Місцеві жителі Дуже полюбляють патіо і навіть нові будинки споруджують на кшталт старовинних мавританських.
- І всі з фонтанами? -насторожилася Берта, яка призвичаїлась до думки, що вона володіє чимось виключним.
- Здебільшого, - посміхнувся Іозеф.- Та хай тебе, люба, це не смутить. Не всі з них діють. Уяви собі, значну частину фонтанів постачають водою з акведука, спорудженого ще за часів Юлія Цезаря, коли Севілья була римською колонією.
- Боже, яка старовина!
- О, в Севільї ти надивишся на неї досхочу! Буде чим похизуватися перед заздрісною Гретою Ейслер, яка вважає, що я завіз тебе мало не в заслання. Один музей чого вартий. Недурне іспанці кажуть: "Хто не був у Севільї, той не бачив нічого".
- Я бачу, ти став справжнім іспанцем, Зефі!
- Довелося. Не знаючи досконало мови, я б нічого не встиг зробити.
- О, ця твоя робота! Я, мабуть, ніколи не призвичаюсь, що мушу зватись тут фрау Нунке! До речі, як же буде з листуванням? Не можу ж я написати рідним і знайомим...
- Листи надходитимуть на іншу адресу. Не турбуйся, я про все подбав.
- Все-таки я хотіла, щоб ти мені пояснив, чому твоя фірма...
- Таємниці експорту і імпорту, моя люба! Є випадки, коли доводиться діяти через підставних осіб. І не суши собі цим своєї гарненької голівки. У неї і так буде багато клопоту: треба умеблювати наш дім так, як це личить багатому комерсантові, подбати про твої туалети. Мої обов'язки вимагають того, щоб я зустрічався з широким колом людей. Нам доведеться виїздити в світ, приймати у себе... Ти задоволена?
Берта притиснулась головою до плеча чоловіка.
- Хіба ти не скучив за мною, Зефі? Хіба тобі не хочеться деякий час пожити лише вдвох? Пам'ятаєш, як тоді, під час шлюбної подорожі?
У пам'яті Іозефа Нунке спливла поїздка по Італії. У них було обмаль грошей, і вони мусили зупинятися в другорозрядних готелях, де завжди гостро тхнуло кухнею, де вмиватися доводилося з фаянсової миски, а простирадла мінялися раз у два тижні. Берта була дуже милою і вдавала, що то її аж ніяк не обходить, та він, Іозеф, нестерпно страждав від почуття повсякчасного приниження, яке виникало кожного разу, коли доводилось відмовляти собі у вигодах чи невинних розвагах. Саме тоді, в Італії, він дав собі слово будь-що вибитися в люди, скориставшись для цього з першої ж нагоди. Спадкоємець юнкерського збіднілого роду, він по приїзді додому з настирливою упертістю почав відновлювати давні родинні зв'язки і незабаром став завсідником кількох невеличких салонів, де збиралися переважно військові, близькі до колоурядового оточення, які марили про реванш після ганебної поразки у війні чотирнадцятого року. Молодий енергійний офіцер привернув увагу до себе тим, що закликав уже зараз готуватися до такого реваншу, його помітили. І невдовзі одна впливова особа однієї впливової установи запропонувала йому місце, солідний оклад і спеціальні преміальні за виконання особливо делікатних доручень. Одним з них і було тривале відрядження до Севільї - великого портового міста з артилерійським, авіаційним, збройовим і патронним заводами. Так з'явився "комерсант" Іозеф Нунке - людина багата, світська, любязна, яку залюбки приймали в місцевому товаристві.
- Ти не відповідаєш, Зефі?
- Пробач, люба! Я саме згадав зараз нашу шлюбну подорож. Я не міг тобі надати всього, що хотів би. Зате тепер...
- Ми були найбагатші з багатіїв: з нами була наша любов. Мені прикро, що ти про це забув.
У докірливому погляді Берти було чекання, вона сподівалась - чоловік заспокоїть її ревниві підозри. Майже півроку вони не бачились, мало що за цей час могло статися...
Та Нунке, захоплений планами на майбутнє, лише поблажливо поплескав дружину по щоці.
- Химерниця, як і всі жінки! Кожне витончене чуття потребує витонченої красивої оздоби. Тепер ми іі матимемо. Отже, і любов наша розквітне наново. Побачиш, як весело і щасливо ми тут заживем.
Того ж вечора Нунке потяг дружину на плац Нуева - найулюбленіше місце прогулянок севільців. В алеях, що пролягали між апельсиновими деревами, було людно. Берту здивувало, як багато знайомих у її чоловіка. З одними він просто вітався здаля, до інших підходив, рекомендуючи свою дружину. Берту безцеремонне розглядали, але зустрічали привітно, вона відчувала, що подобається, і це трохи потішило її жіноче самолюбство. Проте, повертаючись додому, вона була сумна. Молода жінка воліла б перший вечір на іспанській землі провести наодинці з чоловіком, щоб звірити йому всі прикрості свого самотнього життя, відчути близькість того, за ким вона так тужила, переконатись, що почуття до неї в нього не згасло.
- Що з тобою? - запитав Нунке, здивований тим, що дружина мовчить, не розпитує про нових знайомих, не помічає, здається, краси і своєрідності окремих будов, повз які вони проходили.
- Обіцяй мені, що завтра ми побудемо лише вдвох, - замість відповіді попросила Берта.- Всі ці сеньйори і сеньйорини надто балакучі, сила нових облич мене просто приголомшує. До того ж я так погано знаю іспанську мову...
- Тобі доведеться опанувати її і якнайскоріше. І, знаєш, я знайшов тобі чудесного вчителя. Місцевий лікар, який кохається у старовині. Він .розмовляє по-німецькому, хоч і з акцентом, і охоче супроводитиме тебе у мандрах по місту. Я вже з ним домовився.
- Дякую!-сухо відповіла Берта.
- Ти даремно ображаєшся, люба, я просто не можу приділити тобі стільки часу, скільки б хотів. Не забувай - у мене є службові обов'язки...
- Розумію, - стримано хитнула головою молода жінка.
Ні, не так склалося Бертине життя, як вона хотіла. Чоловіка вона бачила лише в обід і вечорами, та й то не завжди. Якби не клопіт, пов'язаний з влаштуванням нового житла, вона просто б не знала, куди себе подіти. І якби не дон Еміліо Ернандес...
Вже літній, трохи меланхолійний, дон Еміліо спочатку лякав Берту старомодною вишуканістю своїх манер, і в його присутності вона відчувала скутість. Та він так тонко відчував усі відтінки її настрою, вмів так тактовно переключати її думки на інше, коли вона була чимсь невдоволена або засмучена, так на всьому знався, що став для Берти і незамінним порадником, і чичероне.
Звільнившись від турбот по впорядкуванню своєї нової оселі, молода жінка залюбки блукала з ним по місту. Вона навчилася відчувати аромат його історії, бо про кожну нову пам'ятку старовини дон Еміліо розповідав так захопливої його сумовиті очі тоді спалахували вогнем справжньої пристрасті, і мертве каміння оживало, зали палаців сповнювались привидами їх колишніх володарів, на залишках міського валу знову здіймалися шістдесят шість веж дванадцятикутної до Торе дель Оро - Золотої башти, збудованої на Гвадалквівірі, до якої у сиву давнину приставали кораблі, навантажені скарбами іспанських конкістадорів...
Незабаром Берта могла б і сама добре впоратись з обов'язками гіда. Принаймні однієї неділі, коли Нунке був вільний, вона спробувала випробувати свої сили і перевірити набуті знання.
- Палаци Алькасар і Сан-Тельмо, Колумбова бібліотека, ратуша, університет, біржа, собор Пресвятої діви... люба, невже ти збираєшся сюди мене тягати? Все це я бачив, і, признатися, з усіх споруд, якими так пишаються севільці, мене найбільше цікавить цирк для бою биків. Після мадрідського він, здається, другий за величиною в усій Іспанії. Ось це справжня екзотика, а не сточені часом палаци. Обов'язково підемо з тобою на корріду! Я одного разу був - незабутнє видовище і незабутні почуття...
- Але ж Алькасар збудований ще маврами! Уявляєш, коли це було? Його почали зводити ще в дванадцятому віці! Аюнтамьєндо - ратуша, про яку ти так зневажливо кажеш, то ж будова п'ятнадцятого сторіччя, стиль раннього Ренесансу. У бібліотеці Колумба, заснованій його сином, крім сили рідкісних книжок, зберігається близько двох тисяч давніх рукописів! Що ж до кафедрального собору, то я просто закохана в його велич і красу. Він весь ніби тягнеться до неба. А його дзвіниця, славнозвісна "Ла хіральда"! Знаєш, її перебудували з мінарета, та й увесь собор зведено на фундаменті маврської мечеті на самому початку п'ятнадцятого сторіччя. Правда, потім дещо розширювали, добудовували.. Ну, давай сьогодні підемо хоч у собор! Коли грає орган на п'ять тисяч труб... Або коли дивишся на святого Антонія пензля Мурільйо... У 1812 році герцог Веллінгтон зробив спробу купити це полотно, запропонувавши вкрити його золотими монетами... Коли дон Еміліо розповів мені про це, я посміялася з екстравагантності герцога, та коли побачила картину... Мабуть, і сама я, бувши герцогинею, не пошкодувала б усього свого золота!