Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 5)

- Навпаки, абсолютно щире схвалення.- Губи Кронне торкнула досить кисла посмішка.- Тим більше, що я не сподівався вас бачити живим і здоровим...

"Випадкова зустріч чи ні?" - думав Григорій, вдивляючись у випещеного і чемного, як завжди, Кронне.

- Тепер, бароне, розкажіть коротенько, як ви дістались сюди з Кастель ля Фонте і що ви зробили з секретними документами?-Кронне запитував тихо, ввічливо, але його прохання звучало як наказ. Очевидно, давня звичка командувати давалася взнаки.

- Документи я, звісно, спалив, навіть ліквідував декого з небажаних свідків і через те прибув сюди пізніше, ніж більшість офіцерів з табору для військовополонених.

- Вам пощастило - я побоювався, чи не потрапили ви до рук гарібальдійців... А де зараз Бертгольд, його, тобто і ваша, сім'я?

- Доля Бертгольда мене дуже непокоїть... Адже буквально напередодні капітуляції він мав необережність виїхати до Північної Італії. Що ж до моєї нареченої і її матері, то .. Знаю тільки, що вони виїхали до Швейцарії. Отже, надії розшукати їх я не втратив.

В останню фразу Григорій намагався вкласти якнайбільше схвильованого почуття, але прозвучала вона досить сухо. Мабуть, через те, що огиду до Лори і дружини колишнього групенфюрера він проніс через усю війну.

- А загалом, які у вас плани, гер Гольдрінг?

- Ніяких, буквально ніяких. Зараз мені просто страшно зазирати в майбутнє! Німеччина? Чи існує зараз взагалі таке поняття? Чи зможемо ми, до краю стомлені люди, відновити її у всій силі і славі?

Іронічна посмішка майнула на губах у Кронне,

- Ви людина ще надто молода, бароне, і, пробачте, вам бракує досвіду, вміння орієнтуватися в міжнародній обстановці. Минула війна нас дечого навчила, і ми не повторимо помилок, що призвели нас до краху. Вас я вважаю справжнім патріотом, і це дозволяє мені бути з вами відвертим. Так ось: боротьба, якій ми з вами присвятили життя, тільки починається! У мене є підстави це твердити.

- Я не запитую про них, гер оберст. Але потім, коли я звільнюся з табору...- Голос у Григорія переривався від хвилювання.

- Якщо ви згодні взяти участь у цій боротьбі...

- О, гер Кронне, ні, гер оберст! Дозвольте забути, що ми обидва в цивільному, і називати вас саме так!

- Не так голосно, Гольдрінг! Я знайду можливість зустрітися з вами чи то в таборі, чи то в місті...

- От цього я ніяк не можу гарантувати. Григорій розповів про історію з перепусткою, не приховавши того, що він аж ніяк не сподівався її одержати:

- Розумієте, ніяких ознак, що мене демобілізують, не було. Тоді що означає ця перепустка і чи дадуть її мені ще раз?

- Спробую дізнатись, про це, - спокійно пообіцяв Кронне і підвівся.- На жаль, мушу вас залишити. До нового побачення, яке неодмінно відбудеться, гер... гауптман!

Розмова з Кронне збудила багато думок, але Григорій добре помічав, що робиться навколо. Обстановка в кафе змінювалась. Зал заповнювався відвідувачами, жвавіше засновигали між столиками офіціанти. Проте дух поважного бюргерства не порушувався аж доти, поки в кафе не ввалився п'яний американський солдат. Розстебнутий комір сорочки, скуйовджене волосся, червоне обличчя - все свідчило, що солдат відвідав сьогодні не один такий заклад і не один раз прикладався до чарки або кухля з пивом. Замовивши цілу батарею пляшок і кинувши на столик кілька пачок сигарет, солдат з п'яною настирливістю почав пригощати всіх, хто був у кафе. Відвідувачів за сусідніми столиками він просто смикав за рукава, в тих, що сиділи далі, жбурляв сигаретами. Побачивши, що кілька чоловік підвелися з своїх місць, солдат загородив прохід, перенісши свій столик аж до дверей.

- З кафе вийде лише той, хто вип'є кухоль пива і викурить сигарету! - горлав він, заходячись реготом.

Кронне солдат не зачепив, але юнака, що йшов слідом за ним, силоміць посадив поруч себе. Переляканий молодик одним духом випив пиво і, схопивши сигарету, вискочив на вулицю. Решта відвідувачів не наважувалась наслідувати його приклад: збившись у купу біля буфету, вони вимагали, щоб господар кафе випустив їх чорним ходом.

Григорій був певен, що і йому, як Кронне, пощастить спокійно вийти з кафе. Розрахувавшись, він повільно рушив до дверей.

- Е-е, ні! Так не пройдеш! - вигукнув солдат і схопив Григорія за руку.- Пий! - наказав він, простягаючи по вінця повний кухоль.

Важкий дух горілчаного перегару примусив відсторонитися.

- Нн-е подобається? - люто вигукнув солдат. Одним рухом він виплеснув пиво з кухля, і лише те, що Григорій вчасно встиг відхилитися, врятувало його від несподіваного душу.

Все, що сталося далі, відбулося в одну мить. Помахом руки збивши пляшки на підлогу і відсунувши столик, Григорій звільнив собі шлях до дверей, але вчасно помітив, що солдат схопився за пістолет. Блискавичний ривок - і зброя опинилась уже в руках Григорія. Тепер лише кілька кроків віддаляло його від виходу з кафе. Він подолав їх одним стрибком і, на вулиці розрядивши пістолет, жбурнув його на середину бруку. Знайшов свою зброю солдат чи ні, Григорій уже не бачив. У суміжний двір, куди він заскочив, долинали лише злостиві вигуки і погрози.

Цілу ніч Григорій не спав, обмірковуючи подробиці пригоди і силкуючись вгадати її наслідки. Багато варіантів виникло в його голові, але того, що справді сталося, він не передбачав.

Ранком колишнього гауптмана фон Гольдрінга було заарештовано. І вже ввечері відбувся суд.

Два свідки - сам "потерпілий" і господар кафе-в один голос твердили: так, підсудний мав намір оволодіти зброєю солдата; йому навіть пощастило це зробити, і лише хоробрість потерпілого, який голіруч кинувся за озброєним злочинцем, не дала можливості підсудному здійснити задумане.

Комедія суду тривала недовго. Все було розписане, мов по нотах, і зарані вирішено. Пояснень Григорія судді навіть гаразд не вислухали. Ще б пак! Адже у них в руках був такий незаперечний доказ його провини: фото, нібито надіслане невідомим фотоаматором, що був свідком пригоди і якимось побитом передбачливо зафіксував її на плівці.

Присуд був короткий:

"Військовополоненого Генріха фон Гольдрінга, колишнього гауптмана німецької армії, за спробу оволодіти зброєю солдата окупаційних військ-розстріляти".

З якою метою влаштували цей суд, власне, не суд, а його інсценізацію? Висновок один - скромна особа фон Гольдрінга комусь заважала... А може, навпаки: когось дуже зацікавила? Взяти людину в окулярах, надто вже цей тип піклувався його долею, або отець Фотій... Щодо цивільного, то він нічого конкретного не запропонував. Лише намацав грунт. Так само, як Кронне. Кронне? А звідки він узявся там, у кафе? Чому солдат вільно його пропустив? Правда, навіть у цивільному одягові Кронне мав вигляд офіцера, а на солдатів це справляє враження. Хоча той лобуряка був настільки п'яний... Справді п'яний чи вдавав п'яного? Гм... скидається на те, що, вручаючи йому перепустку до міста, комендатура табору свідомо направила свого підопічного просто в пастку... Але знов-таки, з якою метою? Ясно з якою - потрібна була зачіпка, щоб позбутися непотрібного свідка: забагато сказав йому Фотій...

Ось і розплутано стрічку спогадів до кінця! Ні, не фатальний збіг обставин, а власні помилки привели тебе сюди. Особлива сутичка в кафе. Зарані запланована і спровокована! Мов дурний задиристий півник, що тільки вбивається в колодочки, ти сам поліз у цю пастку.

Непереможне бажання опинитися на волі пойняло Григорія з такою силою, що на мить і його роздуми, і ця камера, і те неминуче, що на нього чекає, здалося йому нереальним, побаченим уві сні. Він навіть відчув запах верболозу на пологому лівому березі Дніпра, де ще так недавно вудив рибу, побачив, як бовваніє в синьому серпанку улюблене місто.

Вітчизна! Люба Вітчизна, якої йому вже не побачити! Це слово охоплювало зараз усе. Батькову посріблену сивиною голову; останню передсмертну посмішку матері; неозорість безкраїх ланів; велич зведених руками трудівників будов; радість світанків над рідною землею і чарівність її вечорів... І все те, що не вкладається в зримі образи, але е втіленням душі рідного народу, його славою і силою.

Скільки разів під час війни він черпав з цього вічного джерела цілющу воду, що загартовувала волю, збуджувала мужність, живила розум і серце...

Зробивши кілька кроків по маленькій камері, Григорій сів на єдиний міцно пригвинчений до підлоги стілець.

Як-не-як, а треба берегти сили, навіть не сили, а оті крихітки часу, якими він ще володіє...

Одна коротка мить - це ж ціле багатство, якщо сповна її наситити інтенсивністю думки і почуття! Подумай, от ти щойно вдихнув ковток повітря, відчув, як пульсує кров у скронях, ворухнув рукою... у твоєму мозкові майнула згадка - Моніка в білій сукні з букетом у руках, вся заллята сонячним промінням, пекуча ніжність у твоїх грудях... Хіба мало цієї одної миті? В ній же ти сам і цілий світ! Якщо ти поновиш в пам'яті ще щось прекрасне, тобою пережите, просто згадаєш якийсь рядок з улюбленого поета, вдихнеш у думках запах троянди, відчуєш дотик дружньої руки, побачиш вогонь багаття, уявиш стрімкий літ ластівки у неозорому океані неба, по якому, мов парусники, пливуть хмаринки, ще раз переживеш напругу боротьби і радість перемоги, думкою повернешся до кожного, хто збагатив твоє життя плідною ідеєю, дружбою, любов'ю...- яким багатством ти ще володієш!