Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 91)

Григорій насторожився. Але Больман раптом замовк, каламутним поглядом втупившись в одну точку.

— Щось серйозне? — обережно запитав Григорій.

— Серйозне… Але про це говорити не можна. Навіть нам з тобою. Не можна, не можна! — з п’яною упертістю повторював Больман.

Його вже розвезло. Він совався на стільці, спирався ліктями на заставлений наїдками стіл, намагаючись знайти зручне положення. Краватка з’їхала набік, розстебнутий комірець сорочки відкривав зарослу шию, бліде обличчя вкрилося червоними плямами, пасмо волосся прилипло до спітнілого лоба. Все це викликало у Григорія огиду.

— І все-таки мені здається, що вести щоденник необережно. Ти накличеш небезпеку на себе. Уяви на хвилинку, що він потрапить до рук зацікавленої особи… — сказав Григорій, намагаючись спрямувати розмову в потрібне йому річище.

— Не вважай мене дурнем. Дідька лисого він потрапить до кого-небудь… Від того, що виходить з-під моєї друкарської машинки, залишається тільки ма-а-ленький слід. Ось такий… — Він стулив пальці пучкою, але похитнувся на стільці, один палець упав, і вийшло щось на зразок дулі. — Інше розсипається на порох. Та й хто загляне в мій барліг? Адже я вмер… — Больман потягся до пляшки і, розпліскуючи коньяк по скатертині, наповнив собі бокал.

«Що він верзе? — думав Григорій… — «Від написаного залишається маленький слід… інше розсипається на порох…» Поки що зрозуміло тільки одне: щоденники він зберігає вдома. Але як збагнути решту?.. Маленький слід… Чому маленький?.. Здається, здогадався! Мабуть, він фотографує написане, а рукопис спалює. «Інше розсипається на порох…» Плівку легше сховати. Значить, швидше за все плівка… Який же в нього апарат? Здається, такий невеликий, трохи більший за сірникову коробку… Мабуть, «Іст-мен-Кодак».

— Так, Фред, я помер. Вип’ємо, чорт забирай, за те, щоб я спав спокійно!.. Адже я мертвий… Після того, як росіяни вимагали видати Больмана, мене пишно поховали, навіть з промовами. Про це писали газети… Але, встановивши на могилі хрест, жодна наволоч не зронила жодної сльозинки, хоч і ніхто й не знав, що замість Вернера Больмана в труні лежить лантух з трухлятиною… Хай їм усім грець! Давай-но вип’ємо…

— Чи не вистачить на сьогодні?

Больман мовчки спорожнив бокал, гикнув і дістав з кишені піджака, що висів на стільці, хусточку. З кишені щось випало і, дзеленькнувши, стукнулось об підлогу.

— Н-ні, не вистачить. — Язик Больмана заплітався. — Не вистачить… Нам дали два дні на відпочинок, отже, зараз можна. І взагалі, я тепер привид, а у привида немає цього… як його?.. плоті… У привида немає плоті, і скільки в нього не лий, по вінця не наповниш…

— Коли ти повернешся? — запитав Григорій.

Але Больман знову залишив запитання без відповіді й далі молов нісенітницю…

— Я? Зепп, привид, а бідолаха Вернер Больман лежить на кладовищі… Він помер, помер… А-а-а-ве Марі-і-і-і-я…

— Облиш!

Больман слухняно замовк. Деякий час він безтямно дивився перед собою, розгойдуючись на стільці, потім повіки його почали злипатися, тіло обм’якло, і він упав грудьми на стіл, уткнувшись головою в тарілку.

«Здається, я передав куті меду», — подумав Григорій. Він вийшов у ванну, намочив рушник і, повернувшись, витер Больману обличчя. Той тільки мугикав у відповідь. Взявши його під руки, Григорій перетяг важке, мов колода, тіло захмелілого гостя в другий куток кімнати і, поклавши на канапу, став прибирати зі столу. Аж тут погляд його впав на в’язку, ключів, що лежала біля стільця, на якому сидів Больман. Від кільця тягнувся тоненький ланцюжок, кінець його губився у верхній кишені піджака.

Григорій підняв ключі. На долоні в нього лежали два великих ключі, мабуть, від вхідних дверей, і кілька маленьких, нікельованих. Які замки замикають ними? Які секрети зберігають ці маленькі хранителі таємниць? Григорій, замислившись, дивився на блискучий метал. Потім перевів погляд на його власника. Той спав, відкинувши голову на валик широкої канапи. Час від часу він голосно гикав, і тоді груди й живіт його судорожно здригалися, немов під ударами нагая, а кадик поршнем ходив по жилавій шиї, ніби виштовхуючи з роззявленого рота глухі короткі звуки. В сутінках кімнати цей роззявлений рот на блідому обличчі здавався чорною діркою, з якої стікала липка слина й спадала тягучими краплинами на оббивку канапи. Рука з набряклими венами звисала до самої підлоги.

«Надлюдина у своєму справжньому обличчі. Без маски… Що ж ти задумав? Яку мерзоту збираєшся ще сотворити?..»

«Та й хто загляне у мій барліг», — згадались Григорію слова Больмана. «Мабуть, я загляну, — подумав він, зважуючи на долоні ключі. — Може, твої щоденники розкажуть те, про що ти мовчиш. Тільки коли? Зараз? — Вій знову поглянув на Больмана. Тепер той лежав обличчям до спинки канапи, підвернувши під себе руку, і стогнав уві сні. — Ні, зараз не можна… Хоч він і добряче випив, але може прокинутись і не знайти ні мене, ні ключів. Дідько його знає, нервовий тип, усе може бути. Ні, ризикувати не можна! Краще завтра. Завтра ввечері у них намічається випивка. Він запрошував і мене».

Григорій вийшов на кухню, дістав з полички пачку свічок, — у місті були часті перебої з електрикою, — вийняв з неї одну і розтопив. Розминаючи грудочку воску в руках, щоб не застиг, він повернувся до кімнати, втиснув у піддатливу масу борідки ключів, кожну з обох боків, і, старанно протерши, поклав назад у кишеню піджака.

Будинок, де жив Больман, стояв на вузькій довгій вулиці. Темні громаддя споруд, без жодного освітленого вікна, стискували її в міцних обіймах, і вона немовби застигла в судорогах, утворивши чудернацький зигзаг. Жовті плями нечастих ліхтарів танцювали в такт з поривами вітру, відкидаючи тьмяне світло на тротуари, вимощені плитами і відполіровані безліччю підошов, які щоденно човгали по їхніх квадратах. Запізнілі перехожі тулились до стін будинків і, гнані холодним вітром, поспішали сховатись від негоди за їхніми товстими стінами. Вулиця, немов губка, вбирала в себе пізніх перехожих, і вони губились у її численних порах.

Григорій глибше засунув руки в кишені пальта. Холодна вогкість пронизувала до кісток. Піднятий комір і насунутий на очі капелюх, з крис якого вітер зривав краплі води, погано захищали від колючих бризок дощу і снігу. Дійшовши до повороту, Григорій поставив ногу на сходинку будинку і поправив шнурок. Звідси вулицю було добро видно в обидва кінці. Не помітивши нічого підозрілого, вій пройшов далі і, підійнявшись на невисокий ганок, опинився перед масивними дверима. Понишпорив у кишенях, вийняв в’язку ключів. Замок м’яко клацнув. Важкі двері, колись засклені, а тепер забиті фанерою, відчинились з гучним скрипом. Григорій завмер. «Так увесь будинок сполохати можна!» Прислухався. Ні, нічого не чути. Тільки вітер завиває на вулиці. Підважуючи двері за ручку так, щоб петлі не рипіли, Григорій зачинив їх. Старанно витер ноги об ганчірку. Тепер треба подолати ще два прольоти скрипучих дерев’яних сходів. Тримаючись ближче до стіни, — там сходинки менше скрипіли, — Григорій повільно підіймався на другий поверх. Темрява й тиша. Поворот, за ним ще один проліт сходів. Нарешті двері, що вели у квартиру Больмана. Знову недовга метушня з замком, і в ніс ударив запах прокуреної, погано провітреної квартири. Промінь ліхтарика освітив довгастий передпокій, застелений потертим килимом. Троє дверей зачаїлись за важкими портьєрами. З протилежної стіни, немов захищаючи цю обитель від непроханого гостя, просто на Григорія виставилися великі оленячі роги. Двері до кабінету були зачинені, але ключ стирчав у замку. Григорій повернув його і ввійшов у кімнату. Пучок променів, перебігаючи з предмета на предмет, вихоплював з темряви то диван, то письмовий стіл, то здіймався по високих, аж до стелі, стелажів з книгами, то танцював на портретах вусатих з бакенбардами а ля Гінденбург чоловіків. Усе це належало колишньому хазяїну, новому мешканцеві належали тільки купа розкиданих на канапі журналів — їхні пістряві обкладинки дисонували з строгим виглядом кімнати, — та друкарська машинка останнього випуску, що виблискувала нікелем на письмовому столі.

В цій кімнаті Больман зберігає свої щоденники. Вони можуть повідати Григорію про таємниці людей фашистського лігва і їхні зловісні плани. Останній запис, за словами Больмана, він зробив зовсім недавно, позавчора…

Григорій сів у старе крісло біля письмового столу і, підбираючи ключі до шухляд, став переглядати їхній вміст. Але побачив зовсім не те, на що сподівався. Під руку потрапляв безладно розкиданий мотлох: запальнички найрізноманітніших систем і фасонів, колоди порваних, засмальцьованих карт, поламані самописки, значки й інший дріб’язок. В одній з шухляд — пачка листів, перев’язана брудною тасьмою. «Любий Вернер…», «Здрастуй, коханий мій!», «Вернер, душко!». У нижній шухляді два пістолети. Один з довгим надульником, безшумний, другий старий, з подряпинами. Місцями на ньому стерлась чорна плівка і крізь неї матово поблискував метал. «Скільки людей з передсмертним жахом дивились у це тьмяне вічко? — подумав Григорій, — Десятки? Сотні?..» Про всяк випадок він запам’ятав номери пістолетів. Були тут і стосики чистого письмового паперу, пачка невикористаної копірки, колекція марок і чомусь кольорові конфетті. Не було лише жодних слідів щоденника — ні записів, ні плівок. Навіть у старому записничку вціліло кілька чистих аркушів — усе інше було вирване з чорної коленкорової обкладинки.