Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 93)

Виклик Нунке теж тривожив. Григорій розумів, що мова піде ще про якусь відповідальну справу.

Нунке помітно здає: позначаються вік і наслідки важкого захворювання грипом. Історія з Карлом Лютцом і Вороновим остаточно доконали його. Та все одно він ще дуже небезпечний.

Треба подзвонити Марії, зустрітись і попросити зв’язати його з полковником. А це теж ризиковано…

В аптеці все було перекинуто догори дном. Валялись розбиті склянки й тарілки. Столики, зсунуті з своїх місць, стриміли ніжками догори. В провізорську неможливо було ввійти. Під ногами хрумтіли розчавлені пробірки й таблетки. Марія, опустивши голову, сиділа на стільці.

З цього стану її вивів телефонний дзвінок. Не хотілося підводитись. Певне, знову виклик у поліцію, знову давати свідчення, знову цей Петерсон, торгівля наркотиками. Як вона втомилась від усього цього! Минулого разу її звільнив від неприємних розмов гер Ленау, навіть відпустив на кілька днів відпочити до друзів. А тепер він сам важко поранений, лікарі навіть не гарантують, що старий виживе. Але завдяки його стійкості вбивцю Клари заарештовано і врятовано Рут. Треба сьогодні ж поїхати в лікарню, може, вдасться побачити гера Себастьяна й подякувати йому за все.

Телефон і надалі дзвонив, Марія, важко підвівшись з стільця, зняла трубку:

— Фрау Кеніг, я узяв два квитки на восьмигодинний сеанс. Ви вільні сьогодні ввечері?

— Звичайно, дуже вам вдячна за увагу.

Марію охопило хвилювання. Адже після історії з Кларою вони домовилися з Фредом користуватись її телефоном тільки у крайньому випадку: за аптекою могли встановити нагляд. І якщо Фред зважується на зустріч, значить, сталося щось серйозне.

До восьмої ще три години. Треба якось згаяти час, не дати Рут відчути своє хвилювання. Щоб трохи заспокоїтись, Марія разом з дівчиною починають прибирати. Так швидше мине час.

Нарешті сутеніє. Марія виглядає у вікно, на вулиці запалюються ліхтарі. І раптом їй здалося, що у під’їзді навпроти хтось ховається. Вона опускає жалюзі, просить Рут замкнути двері. Побачивши, що все зачинено, Фред зрозуміє: йому загрожує небезпека, і проїде мимо. Незабаром долинає гуркіт, і на вулиці з’являється його машина. Час наближається до восьмої. Не зменшуючи швидкості, машина проїздить мимо аптеки, і в ту ж мить Марія бачить людину, яка вийшла з сусіднього парадного, провела поглядом автомобіль, знову ввійшла в під’їзд і зникла.

Перший переляк минув. На душі стало спокійніше. Молодець Фред, все зрозумів, не зайшов. «Але ж я йому дуже потрібна. Як же нам зустрітися? Дзвонити йому я не маю права. Можливо, він під підозрою і саме тому озвався з автомата?»

Фред — тепер уже не просто товариш по роботі, а найдорожча для неї людина. Боже, як вона насмілилась дати волю своєму серцю? Варто їй залишитись самій, як усе її єство сповнює Фред. Десь удалині, переливаючись золотом, сяють бані церков, струменить Дніпро у сизому мареві, і двоє щасливих, безтурботних людей, узявшись за руки, ідуть під тінню крислатих каштанів, що здійняли в небо червонясті різьблені свічки.

Чи буде колись так? Фред, зелень, люди, вода, і все — твоє.

Марія струшує головою, відганяє мрії. Погляд її знову стає суворим. Вона насторожено дивиться на під’їзд сусіднього будинку.

Чути кроки, що наближаються. Нарешті біля дверей у світлі ліхтаря виникає постать Ернста. Марія ще не встигла опам’ятатись, як Рут уже підбігла до дверей.

— Ну як? — Марія запитально дивиться на Ернста.

— Погано. Батько не приходить до пам’яті. Лікарі не дають жодних гарантій. Я забіг до вас на хвилинку. В лікарні скінчилися кисневі подушки, боюсь, що вночі їх ніде буде дістати, хочу попросити у вас…

— Зараз, зараз…

Рут стояла, притулившись до полиці, і мовчки кивала головою.

Ернст схопив подушки, обійняв дівчину, притис до грудей.

— Я подзвоню вам, як тільки будуть новини…

— Ернст, чи могла б я побачити Зеллера? Мені потрібно з ним поговорити. Розумію, вам зараз не до цього, але…

— Постараюсь, фрау Кеніг.

Стелеться поземка. Різкий холодний вітер б’є в обличчя. Голова у Григорія розколюється, перед очима пливуть різнокольорові кола. З великими труднощами він заводить машину. Вже пів на восьму, треба якомога швидше дістатися до аптеки. Там Марія дасть порошок, Григорій відійде, і вони зможуть спокійно все обговорити.

Але жалюзі на вікнах опущені, двері зачинені. Таке враження, наче в аптеці нікого немає. Григорій весь напружується. А раптом за ці кілька годин щось сталося і Марію заарештовано? Можливо, Себастьян Ленау марив і сказав таке, що викликало підозру?

Григорій проїздить мимо аптеки. Доїхавши майже до кінця вулиці, він, не зупиняючись, оглядається і бачить, як з сусіднього під’їзду вийшла людина.

Отже, побачення з Марією не відбудеться. Скоріше всього, стежать не за нею, а чекають когось з компанії Петерсона. Та все одно Григорій не має права з’являтися в аптеці. Більше того, він навіть не може подзвонити вдруге. Її телефон прослуховується, — тепер у цьому немає сумніву.

Головний біль посилюється. Думки плутаються, перестрибують з одного на друге. Ні, так нічого не вийде. Швидше додому, прийняти таблетки, а коли біль мине, вирішити, як діяти далі.

Але таблетки не допомагають. Григорій, випроставшись, лежить на ліжку, притискує до лоба грілку. Здається, у світі немає більше нічого, крім цього болю, що сповнив його. Навалився, мов величезна кам’яна брила, давить, розриває голову, Та все одно крізь біль і морок пробивається думка про зустріч з полковником. У скронях гупає, наче хтось б’є по голові довбнею. Поволі цей стукіт перетворюється на гуркіт моторолера. Григорій ще не може збагнути, що це означає, та вже десь у пам’яті виникає поштова листівка. Несправний моторолер і листівка… Треба зробити зусилля і об’єднати ці деталі. Краєчком свідомості він розуміє, що вимагається від нього, але додумати до кінця не може. Перед очима кружляють деталі розібраного моторолера і різноманітні поштові листівки з портретом полковника…

Нарешті Григорій засинає.

Прокинувся аж уночі, з ясною головою, але підвестися не було сили. Хотілось отак лежати й не ворушитися.

Він лежав, дивлячись у стелю, на біленьких амурчиків, що розлетілися по кутках, тримаючи в руках великі гірлянди квітів. Де-не-де на їхніх гарненьких обличчях, пухленьких рученятах і ніжках пролягли чорні тріщини.

Раптом поруч з цими незграбними амурчиками звідкись виник китайський божок, якого він подарував Нунке на день народження. Нунке! Згадавши це ім’я, Григорій остаточно прийшов до тями. Свідомість запрацювала точно і ясно. Ось у чому справа: оскільки зірвалася зустріч з Марією, слід використати останню можливість для побачення з полковником.

Моторолер і поштова листівка…

Лист до дядечка про несправний моторолер, прохання про зустріч і гроші,— батько пропив усе, що було. Кількість слів — це день тижня, кількість літер у першому рядку — час побачення.

Треба негайно накидати кілька рядків ї попросити Зеллера відіслати листа. Зустрічатися з Зеллером також не бажано, та це менш небезпечно, ніж самому опускати листівку, якщо за ним стежать.

Машина весь час чхає, пирскає. Фред раз у раз зупиняється, підіймає капот, копирсається в моторі, але машина все одно рухається повільно, не вмикається третя швидкість. Нарешті вона зовсім зупиняється. Фред виходить, востаннє заглядає під капот і, ставши посередині вулиці, голосує. Дві машини проїжджають не зупиняючись, третя, військова, гальмує. Григорій просить узяти його на буксир і відвезти до найближчої ремонтної майстерні.

Зеллер у засмальцьованому комбінезоні порається біля легковички. Він підводить голову, просить. Григорія зачекати.

Через п’ятнадцять хвилин легковичка вже готова. Зеллер попереджає власника, що він тимчасово дещо полагодив, і радить поставити машину на капітальний ремонт. Подякувавши і розрахувавшись, власник автомобіля від’їздить.

Зеллер підходить до Григорія, підіймає капот його «опеля». На майданчику, крім них, нікого немає.

— Що сталося? — тихо запитує механік.

— Хотів заїхати до Марії і попросити влаштувати зустріч з полковником, та, проїжджаючи по вулиці, побачив, що аптека зачинена. Не зупиняючись, проминув її, а коли обернувся, побачив, що за будинком Марії стежать. На кого вони полюють: на торговців наркотиками чи в чомусь запідозрили фрау Кеніг?

— Учора забігав Ернст. Сказав, що в лікарні весь час чергує поліцай, чекає, поки лікар дозволить допитати старого. З розмов поліцая з своїм начальством Ернст зрозумів, що вони шукають тих, хто працював з Петерсоном і Штаубе. Кажуть, притиснутий фактами ватажок їхньої зграї — зубний лікар, розколовся. Визнав, що причетний до вбивства Клари, але зробив це за його завданням Петерсон. На жаль, спіймати вдалося не всіх. Їм не зрозуміло, навіщо Петерсон прийшов в аптеку, — коли його взяли, наркотиків при ньому не було, от поліція і хоче простежити за всіма відвідувачами. Вони думають, що там сховано багато наркотиків і члени зграї полюватимуть за ними. Шкода старого, чудовий товариш, ми багато років працювали разом. Потім він відійшов од нас — боявся за дружину й дитину, але його місце одразу ж зайняла дружина. І ось тепер, коли він знову включився в підпільну роботу, — така безглузда історія.

— У мене до вас прохання: я написав листівку, та, оскільки над моєю головою збираються хмари, я прошу вас переписати її іншим почерком, а цю спалити.