Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 75)

— Тільки тепер я зрозумів, що зголоднів. О, ви передбачливий господар! — кинув він, потираючи руки.

— Обідня пора, — скромно пояснив начальник школи. — І кмітливість фрау Емми, яка править у нас за господарку. Вона відразу зрозуміла, що сьогодні я приймаю особу високого рангу.

— Тоді перший тост за неї! — Думбрайт безцеремонно, не чекаючи запрошення господаря, виповнив свій келих аж по вінця, відмахнувшись від содової, яку присунув йому Шлітсен. — Нерозбавлене віскі полірує нутрощі, розгонить кров, збуджує вовчий апетит, що я вам зараз і доведу.

Апетиту Думбрайту справді не бракувало. Розмова обірвалась, деякий час у кімнаті було чути тільки брязкіт ножів і виделок. Нарешті, коли перший голод втамували, Думбрайт трохи відсунув від стола своє крісло, відкинувся на його спинку, випростав ноги і з смаком почав обрізати кінчик сигари.

— То що, кажете, Зепп нам може стати у великій пригоді? — запитав вій так, ніби розмова про Больмана припинилася щойно.

— Безумовно.

— Тоді ось що: покличте його сюди і залишіть нас наодинці хвилин на п’ятнадцять. Сам на сам, в інтимній обстановці, я спробую його промацати.

— Зараз розшукаю. Тільки попереджаю: не дуже його пригощайте. Здається, і в халепу він ускочив через те, що перепився. Досить з мене одного клопоту — з Вороном.

— Як, до речі, його справи?

— Звівся на ніщо, ледве ноги тягає. Ми відсторонили його від будь-якої роботи. Прийде, потиняється і чвалає до свого лігва.

— Я ще в Іспанії радив Нунке позбутися цього типа! Там би його зникнення не привернуло нічиєї уваги. А тепер, під боком у його колишніх англійських колег…

— Надокучатиме нам він недовго, — примирливо зауважив Шлітсен і попрямував до дверей.

Після всього з’їденого і випитого Думбрайт розімлів. Хотілося спати. Щоб прогнати дрімоту, він узяв був теку в навчальними планами, залишену начальником школи, перегорнув кілька сторінок, вихоплюючи очима з тексту то окремий рядок, то абзац, і так позіхнув, що аж зсудомило щелепи. Ні, хай йому грець, на сьогодні з нього досить! Кинута недбалою рукою тека летить на друге крісло, але не потрапляє на сидіння, а, вдарившись об його край, падає на підлогу. Папери розсипаються.

Присівши навпочіпки, Думбрайт згрібає сторінки, відсапуючись, уголос лається. Ху! Тепер можна сісти знову. На щастя, сторінки навчального плану і три його копії схоплено скріпками. На внутрішньому боці теки кілька кишень: велика, трохи менша і чотири зовсім дрібних, очевидно, для марок. Пальці механічно обмацують їх. Порожньо, всюди порожньо. Та ні, в найглибшій, у самому куточку, зібгано якийсь папірець. Думбрайт витягає його, вирівнює долонею, хоче покласти назад, і раптом рука застигає, очі з цікавістю прикипають до сторінки, що, мабуть, випала з нотатника. Почерк Шлітсена. Початку речення нема. Сторінка починається словами:

«… якщо вдумливо проаналізувати всі ці факти.

п. 4. Дивно, що ніхто не подбав про розслідування причин загибелі Вайса. Версію, висунуту Шульцем, Нунке сприйняв з дивовижною легковажністю. Незрозуміла і позиція містера Думбрайта. Адже Вайса разом з Шульцем він надіслав за моєю порадою. Чому ж тоді йому на думку не спав такий варіант: Вайса…»

Жили на скронях Думбрайта набрякають. Він знову нишпорить по кишенях теки, хоч знає: там нічого нема… Пункт четвертий. Значить, йому передували три пункти й невідомо, які цифри виводила рука Шлітсена далі. Дорого б заплатив Думбрайт, щоб прочитати весь донос! Цікаво, кому ж цей мерзотник адресував його? І чи встиг комусь надіслати? А втім, яке це має значення? Однак такого не можна пробачити. «Ну, начувайся, погань! Рано чи пізно я зітру тебе на порох!»

Перший вибух гніву минув. Аркушик сховано у внутрішню кишеню піджака. Дві склянки холодної води остаточно вгамовують нервове збудження. Проте й говорити зараз ні з ким не хочеться. Тим більше з Больманом. Надто вже вихваляв його Шлітсен! З чого б це?

Та Больман уже ввійшов у кімнату. Думбрайт окидає його похмурим поглядом.

«Тварюка, — думає він, — міг би хоч трохи причепуритись і поголитись».

Ніби прочитавши його думки, Больман вибачається:

— Даруйте, що з’явився в такому вигляді. Та до мого обличчя зараз взагалі ніщо не пасує. — Він проводить рукою по щоках і підборіддю, де вже починає кучерявитись борідка. — Що вдієш: камуфляж!

— Сідайте, гер Больман!

— З вашого дозволу, Зепп.

— Маєте рацію. Прошу, гер Зепп! Чим обмиємо наше знайомство?

— Трохи віскі, будь-ласка!

Думбрайт хлюпає собі лише на денце, Больману наливає повний келих, підсуває тарілки з закускою.

— Ви тут людина нова, гер Зепп, а свіже око причепливіше, особливо у людини, котра сама пройшла добру науку. Скажіть, якої ви думки про організацію роботи в школі?

— Відверто?

— Звичайно. Тільки на відвертість такої досвідченої людини я й розраховую.

— Школа не відповідає вимогам сьогоднішнього дня. Підготовка агентів, майбутньої резидентури — все то речі потрібні, але йдеться про потреби завтрашні й позавтрашні.

А що ми даємо сьогодні? Як ми використовуємо зручне територіальне розташування школи? Не можна припускати, щоб у зоні, окупованій радянськими військами, вплив росіян день у день посилювався!

— Що ж ви пропонуєте?

— Створити при школі невеличкі загони. Прибрані у форму радянських солдат, вони систематично повинні з’являтися то там, то там: грабувати місцеве населення, ґвалтувати жінок і дівчат, влаштовувати дрібні диверсії. Це збуджуватиме в душах німців зненависть до росіян, невіру в їх пропаганду. Сьогодні, вже сьогодні треба це робити, бо програш у часі може стати фатальним.

Рубом долоні Больман б’є по краю стола, ніби підкреслює останнє слово, потім жадібно припадає устами до келиха.

— А кадри? — недовірливо запитує Думбрайт. — Де ви візьмете стільки людей?

— З поповнення, до навчання якого ми тільки приступили. З того баласту, що є в кожній групі. Цього цілком досить. Адже загони будуть невеличкі: три, чотири, найбільше п’ять чоловік. Такій кількості неважко буде просочитися в східну зону, вони не привертатимуть до себе уваги: кому спаде на думку, що ці хлопці в солдатському одязі вийшли не на звичайну прогулянку.

Розмова точиться й точиться. Думбрайт запитує, Больман відповідає. З усього видно — ці двоє знайшли спільну мову. Розсталися вони по-дружньому.

— Запам’ятайте: нікому до наради ні слова, — нагадав Думбрайт. — Викладіть ваші міркування і завтра подасте мені.

Домантович звернув на обочину і вимкнув двигун. Машина по інерції проїхала ще кілька метрів і плавно зупинилась. Димов, який сидів поруч, навіть не прокинувся. Домантович вийшов з автомашини і оглянувся. Мокра пряма стрічка бетону стрілою розсікала ліс і, ніби розігнавшись, збігала на далекий пагорб. Звідси здавалося, що там, на височині, сірі пошарпані хмари ось-ось зачепляться за крони дерев, за їх голе, розчесане вітром гілля.

— Ей, друже, очуняй, приїхали! — гукнув Домантович попутникові.

Димов, позіхаючи, виліз з машини.

— Що трапилось?

— Погуляв, і годі, берись до роботи! Треба підкачати балон. Бач, розіспався, так і царство небесне проспиш! — Домантович вийняв насос і подав його Димову.

Дивлячись на його широку спину, що мірно похитувалась у такт порухам, він знов і знов запитував себе: варта чи не варта ця людина того клопоту, якого завдає йому останнім часом. Свого часу розповідаючи про історію викрадення Больмана, Григорій порадив:

— Придивись, Мишко, до водія санітарної машини, яку ви нам спорядили. Він відкілясь з Сибіру, здається мені, сумує за рідним краєм. Спробуй дізнатись, чим дихає. Тільки дивись, обережно!

Відтоді Домантович не випускав Димова з поля зору, часом кидав дружню репліку, сповіщав йому першому якусь шкільну новину. Але всі ці дрібні вияви уваги аж ніяк не впливали на Димова, він залишався неговірким, як і досі, захованим у собі. Тільки вчора щось схоже на вдячність уперше промайнуло в його очах. Це сталося перед випробуванням у тих клятих металевих пеналах, коли Домантович крадькома тицьнув йому в руку таблетку і сказав: «Ковтнеш, якщо буде несила».

Димов добре витримав задуху, оту скажену спеку з дзвінками, принаймні з пенала вийшов сам і якось дочвалав до ліжка. Проте експеримент був надто важким навіть для його могутнього організму. Повідомлення Шлітсена про відпустку до міста він зустрів байдуже, збирався у дорогу мляво, з неохотою.

— Куди ми їдемо, на похорон чи розважатися? — кинув Домантович, коли вони сіли в машину. — Ану вище голову! Не псуй хоч мені настрою! Коли ще пощастить вирватись?

— А в мене в голові і досі гуде, як від похоронного дзвону.

— Дуже було тяжко?

— Спробуйте самі залізти до тієї сторч поставленої труни, тоді й дізнаєтесь, — сердито буркнув Димов.

«Ні, зараз з ним контакту не встановити. Краще зачекати…».

За годину вони дісталися закладу тітоньки Росмейєр.

«Блакитний Янгол». Ця назва — сентиментальна данина минулому. Так колись звався готель її батька на одному з узгір’їв Гарцу, куди екскурсантів приваблювали не лише гарні краєвиди й чарівність блакитноокої дочки господаря готелю. Все це лишилося в далекому минулому, життя нещадно пообскубало пір’ячко янгольських дівочих крил. Одна пір’їнка — ота назва, — тільки й зосталася на спогад, хоч і вибрала його фрау Росмейєр явно недоречно: менш за все на янголів скидалися постійні мешканки її «пансіону».