Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 74)

Шлітсен забіг наперед і широко прочинив двері до великої кімнати. Вгорі стіни її були щільно завішені плакатами і схемами, нижче, на рівні простягнутої руки, містилися стенди з взірцями зброї усіх виглядів і систем, починаючи з пістолетів і автоматів і закінчуючи багатим набором клинків і ножів. На окремому стенді лежали речі зовсім звичайні з вигляду: авторучки, запальнички, портсигари, запонки, брелоки, застібки для краваток. Але й вони мали найдивовижні властивості: різати, колоти, стріляти, бити в обличчя струменем отруйного дурманного газу.

— Непогана колекція, — кивнув на цей стенд Думбрайт.

Шлітсен скромно опустив повіки, мов учень, якого прилюдно похвалив учитель.

— Так, новинок з’явилося багато… До речі, вправи зі зброєю — найулюбленіша дисципліна наших вихованців. Покажіть, Ломан, чого ми досягли!

Інструктор, який при появі начальства урвав команду, рубонув долонею повітря і владно гукнув:

— Позиція!

Пикатий курсант, з яким він, очевидно, відпрацьовував елементи вправи, заніс вгору руку з довгастим чорним цурпалком.

— Кидок!

Дужий порух кисті — і цурпалок злетів у повітря, випускаючи гостре лезо. Майнувши блискавкою, ніж перетнув кімнату і влучив у самий центр червоного кола, накресленого на макеті.

— Попадання відмінне. Серце! — констатував інструктор.

— Для цих вправ кімната замала, — пояснив Шлітсен. — Доки дозволяла погода, ми їх відпрацьовували па повітрі. Кращі курсанти влучно поціляють у макет чи манекен з відстані двадцяти метрів.

— Непогано! — схвалив Думбрайт і, поляскавши курсанта по спині, привітно кивнув інструктору.

— Я попросив би вас зайти і в отой клас, — вказав Шлітсен на двері в кінці коридору. — Познайомитися з керівником групи, який сьогодні провадить там навчання. Своєрідний унікум: живий покійник. Нунке упхнув його до школи тимчасово, поки у вищих сферах вирішать його долю. Та, виявилося, він для нас людина вельми корисна. Виученик самого Отто Скорцені! А кожен з тих, кому поталанило пройти науку в замку Фріденталь, — ас своєї справи.

— Ховається від правосуддя і, звісно, під чужим ім’ям?

— Щось подібне. Тепер його прізвище Зепп. Вальтер Зепп.

Стишивши ходу, Шлітсен коротко розповів Думбрайту історію з викраданням Вернера Больмана і його фальшивим похороном.

Не заходячи до кімнати, Шлітсен і Думбрайт зупинилися на порозі так званого класу. Тут також навчали вбивати, тільки в інший спосіб — голіруч.

Начальник школи подав керівникові групи знак продовжувати лекцію, і той, анітрохи не знітившись, повів далі свою розповідь:

— Так от, підкреслюю ще раз: ви навіть не уявляєте, яка то тендітна річ організм людини. Знаючи, куди бити і як бити, ви неодмінно подолаєте супротивника. Існує багато надійних ударів. Сьогодні ми опрацюємо декотрі з них: удар у сонну артерію (Зепп повернув манекен і показав дві позначених червоним точки на шиї ззаду), удар у перенісся і удар по горлянці. Робиться це так.

Рука швидко знялася вгору, і ребро долоні врізалось у гумове горло манекена саме там, де стояла червона позначка. Під час удару фізіономія Зеппа перекривилась, блиснув оскал зубів. Здавалось, на мить майнуло справжнє його обличчя, щоб одразу ж сховатися за виразом зверхності і звичної діловитості.

Курсанти реагували на щойно бачене по-різному. Одні пригнічено знітились, вражені несумісністю між звичайними буденними словами і зловісним їх змістом. Інші жадібно, з хворобливою цікавістю всмоктували в себе все почуте і побачене. Декотрі лишалися байдужими. Ці або вміли добре приховувати свої почуття, або ж їх настільки пошарпало життя, що вже важко було будь-чим вразити.

— Зовсім сирий матеріал, — невдоволено буркнув Думбрайт, коли за ними зачинилися двері.

— Група тільки почала спецпідготовку. Тижнів за два ви їх не впізнаєте.

— Мене більше цікавлять ті, на кого вже сьогодні можна розраховувати.

— Тоді пройдемо до класів радіосправи і фотосправи, а потім до шифрувальників. Тут у нас найбільше новинок і зосереджується, так би мовити, наша еліта. Без перебільшень можу сказати, що кожен другий курсант за лічені хвилини спроможний зібрати і розібрати радіоапарат будь-якої системи, бездоганно володіє технікою радіопередавання, може сфотографувати потрібний об’єкт будь-яким апаратом і в будь-якому ракурсі, при будь-якому освітленні, навіть в інфрачервоному промінні.

— І багато їх таких, високомудрих? — У голосі Думбрайта вчувалася неприхована іронія. Шлітсен знітився.

— Набереться близько двох десятків. Погодьтесь, що часу у нас було обмаль. Здебільшого це наші давні вихованці, ще з Фігераса.

— Вразили! Приголомшили! Та достобіса мені всі ваші новинки, коли ви не можете нашкрябати й двох десятків, готових до виконання завдання.

— Ви не так мене зрозуміли, містер Думбрайт! Я мав на увазі лише найкращих. Запевняю…

— Гаразд! Обговоримо все потім. Що у вас тут, що це за емблема на дверях?

— Лабораторія. Заходити в приміщення не рекомендується, але з тамбура, через віконце… Я певен, вас це зацікавить.

Крізь товсте скло Думбрайт побачив щось схоже на хімічну лабораторію. Поміж столами, заставленими силою колб, реторт, пробірок група людей у масках і захисних костюмах схилилась над верстатом, в якому корчився пес. Йому, очевидно, зробили впорскування отрути і тепер спостерігали, як вона діє.

Думбрайт відсахнувся від вікна.

— Що це? — запитує він вражено і, не чекаючи на відповідь, простує до дверей.

Шлітсен розуміє — видовище не з приємних. Та не може ж цей зарозумілий янкі залишитися байдужим до самої ідеї створення осередку, де б глибоко і ґрунтовно вивчався вплив на живий організм тих чи тих хімічних сполук. Адже це теж зброя, тільки зброя потаємна, зручна у застосуванні, про що б не йшлося: раптове вбивство чи знищення повільне або й просте приголомшення жертви, щоб позбавити її сил до опору. Певно, треба було почати огляд саме з лабораторії, як з козирної карти, це враз справило б враження, затушкувало б деякі недоліки в інших ланках.

Думбрайт ішов широким кроком, мовчання затягувалось. Це почало непокоїти Шлітсена, хоч він ще не втратив бравого вигляду, подумки хизуючись з власної винахідливості. Коли Думбрайт знагла зупинився і рвучко повернувся, вся постать начальника школи ще промовляла про його готовність з гідною скромністю сприйняти похвалу. Краєм свідомості він уже починав розуміти, що в його розрахунках щось не так, але осягнути всю міру своєї поразки ще не встиг.

— Ви збожеволіли! — люто вигукнув Думбрайт. — Хто дав вам право марно витрачати кошти і час? Надумали утворити науково-дослідний інститут? Збираєтесь готувати Бойлів і Менделєєвих? Та я засиплю вас дощем з ампул, коли одного ціаністого вам стане замало! Як взагалі ви насмілились підпускати до отрут цю наволоч? Перший-ліпший з них може поцупити цілу пригорщу з того добра, що у вас стоїть на столах! Уявляєте, до чого це може призвести?

— Але вивчити їх дію…

— Вивчити, вивчити… Кожна фірма, що стане вашим постачальником, разом з ампулами зобов’язана надіслати і інструкцію, яка міститиме все, — розумієте: все! — стосовне її продукції. Спроможні ви зрештою второпати це? Теж мені — Чезаре Борджіа!

Гамір голосів перервав цю сцену: трохи віддалік з барака вибігали курсанти, і відразу ж невеличкий майданчик завирував, немов хлинув на нього стрімкий потік. В одних місцях він закручувався коловоротом, в інших розтікався спокійним плесом, щоб знову збуритися, жбурнути додолу тих, хто борюкається чи просто зчепився в запеклій бійці.

— Якого дідька знялася ця колотнеча? — запитав Думбрайт Домантовича, що саме наблизився до них.

— Вивів своїх хлопців провітритись. Очманіли біля техніки. Хай трохи почубляться. Від цього подвійна користь: удосконалюватимуть свою вправність і витратять зайвину, енергії, обмежену рамками дисципліни. З того часу, як їх позбавили відпусток до міста, вони просто шаленіють з нудоти.

Думбрайт підвів очі на Шлітсена:

— Чому вдалися до таких заходів?

— Готуємось до ряду відповідальних акцій. Треба запобігти проникненню відомостей про нашу діяльність за межі школи. Досить одного необережного слова, сказаного у нападі п’яної відвертості…

— Що ж, схвалюю.

— Може, і з Димовим слід зачекати?

— Хлопцеві треба прийти до норми після сьогоднішнього. Відправте його з якоюсь надійною людиною, ну хоча б під наглядом Домантовича.

Домантович скривився:

— Не дуже приємний попутник. Надто похмурий і неговіркий як на мене.

— Тим краще, що неговіркий. Партнершу йому доберіть самі, з тих, кого ми тримаємо для спеціальної обслуги.

— Буде виконано. Дозвольте піти перевірити, чи очуняв бідолаха після експерименту?

Менш за все хотілося Шлітсену відправляти Димова саме з Домантовичем, та відхилити його кандидатуру він не наважився. Тоді довелося б признатися у своїх підозрах, розповісти Думбрайту про загадкове мовчання агентів, засланих до Чехословаччини і Угорщини, про сумнівний успіх з засилкою агентури в Радянський Союз. Рано чи пізно про це, звичайно, доведеться доповісти, тільки не сьогодні, боронь боже прохопитися словом сьогодні! Тим більше, що всі побоювання, можливо, безпідставні.

— Підемо далі чи, може, хочете трохи перепочити?

— Я б зробив маленьку перерву і проглянув весь навчальний план.

У кабінеті Шлітсена чиїсь невидимі руки заздалегідь сервірували стіл на дві персони. Думбрайт схвально подивився на нього.